Прощання з міфом

Початок грудня 2019 року. Відень, Австрія. Передсвятковий настрій, солодкі запахи, ілюмінація і пунш. Натовпи, що перетікають від одного різдвяного ярмарку до іншого. Багатомовність і багатоголосся аж так впадають у вічі, що створюють враження, ніби Відень знову повернув собі статус багатонаціональної імперської столиці. Що народи тільки зараз отримали свободу пересування і вже не «в справах» потягнулися до Відня, а щоб насолодитися атмосферою святкового міста. І в цьому галасливо-кольоровому місці прозвучали оригінальні українські акорди.

Важливо наголосити від самого початку, що ці акорди хіба вперше не були суто габсбурзько-ностальгійними. Ідеться про фінальні заходи «Року культури Австрія-Україна 2019», організованого Українським інститутом та Австрійським культурним форумом. Сьогодні розповідь піде про три завершальні заходи у Відні, які відбулися завдяки Українському інститутові (Київ), Інститутові наук про людину (Відень) та Центрові міської історії Центрально-Східної Європи (Львів).

Новизна підходу в тому, що чи не вперше Україна не бавиться в бідну родичку і фінансує через державний Український інститут низку важливих мистецьких та наукових подій. Не хочу применшувати попередньої роботи над представленням України у Відні, але цього разу все відбувалося нетривіально, оригінально і головне – без архаїки. Маю намір написати своєрідний триптих зі статей про «український» грудень у Відні. Умовними темами, яких стануть: габсбурзький міф, Чорнобильська катастрофа і рефлексії над геноцидом.

Розпочнемо з Міжнародної конференції «Між Києвом і Віднем: історії обігу й руху людей, ідей та предметів», яка відбувалася на базі Інституту наук про людину. І хоча співорганізатори – Український інститут та Центр міської історії Центрально-Східної Європи – не ставили перед собою мети боротися з міфами, вже сама тематика виступів та коло учасників і учасниць виразно сигналізували, що йдеться про вихід за рамки старої ностальгійної міфології про добрих Габсбургів та лагідну «бабцю Австрію».

Дотепер умовні «галичани» та «буковинці» фактично володіли монополією на австрійську тематику. Без огляду на те, що населення цих старих габсбурзьких міст в результаті Першої світової, розпаду імперій на національні держави та катастрофи Другої світової воєн докорінно змінилося, вони й надалі фігурували в суспільній свідомості, ніби є ексклюзивними володарями спадщини Габсбургів. Виходило так, що мешканці Львова та Чернівців, незалежно від їхнього походження, оголошувалися носіями традиції, а от виселені в Казахстан радянською владою галичани – ні.

У радянський час населення українських міст настільки перемішалося, що про «чистоту» походження та неперервну тяглість могли говорити хіба що диваки. Але це не завадило в часи незалежної України Львову та Чернівцям перетворитися на свого роду флагманів в українсько-австрійських відносинах. Зрозуміло, що ці реляції починалися з тем, де була дотичність. Майже сто п’ятдесят років спільної історії не могли не датися взнаки. І тому, коли в назві конференції ледве не вперше з’явилася зміна опції із Львів-Відень, Чернівці-Відень на Київ-Відень, це стало маркером зміни парадигми.

Раніше розмови про столицю у Відні були для окремих «галичан» захисним панциром, базованим на ефемерному історичному праві. Дуже часто солодкі розповіді нащадків селян (тут жодних негативних конотацій) про причетність їхніх предків до високої віденської культури ставали звичайним ігноруванням непривабливої реальності. Наприклад, у тому, що теперішній Відень давно перетворився на столицю українських злодіїв, корупціонерів та мафіозі. А окремі мрійники й надалі тішать себе оповідками про золотий час за «бабці Австрії», відштовхуючи неприємну реальність.

Крім того, таке своєрідне відсилання в габсбурзькі часи було поверненням у рустикальну фазу, коли українці перебували в позиції вічно покривджених прохачів, що покладаються на добру волю цісаря. Що основною «джерельною» базою розповідей про цей час був радше народний фольклор та перекази старших людей. У яких кожен другий український прадід був володарем кам’яниці у Львові, австрійським офіцером, відкомандированим до Сараєва, або хоча б середнього рівня урядником. І в цьому світі майже не існувало поляків і євреїв. Євреї, правда, з’являлися, коли для отримання ґранту або стипендії треба було написати про мультинаціональний характер краю.

Поляки, євреї й українці навіть у національних дослідженнях жили в окремих паралельних світах. І попри спроби австрійських шанувальників Галичини та Буковини, які щедро фінансували переклади творів галицьких письменників з німецької на українську мову, виготовляли меморіальні таблиці та ставили пам’ятники, цей національний паралелізм залишався просто невитравним.

Хоча період роботи над поверненням спільної спадщини важко переоцінити. Не скажу, що всі ці контакти ґрунтувалися на наївно-сентиментальних підходах, що всі науковці приїжджали з дивним трепетом до Відня. Але концентрація на своєму національному часто вела до дуже звуженої опції. Зокрема, обов’язково треба було наголосити на тому, що українські козаки боронили Відень від турків, що українець Кульчицький навчив віденців пити каву, або що легіон Українських січових стрільців ледве не виграв у Першій світовій війні. Частота повторюваності таких тез з часом перетворювалася на українські«габсбурзькі» аксіоми.

Водночас хотілося б сказати, що ніхто не відбирає у прихильників ні міфу про «бабцю Австрію», ні легенд про добрих і справедливих Габсбургів. Просто настав час вивести цю історичну розповідь за межі галицької ексклюзивності на загальноукраїнський рівень. Надати право всім українцям,за бажанням, плекати причетність до цього історичного періоду. Особливо, якщо йдеться про засади часів конституційної монархії, про боротьбу за соціальні гарантії та права. Про реформу виборчої системи. Якщо українці розбудовують свою націю в рамках соборного проекту, то вони не мають права розділяти її зсередини на «внуків» і «пасинків», за місцем народження або ниткою родинної історії.

І, говорячи про конференцію, можна нарешті сказати, що національні паралельні світи зустрілися. Задум конференції полягав у розфокусуванні національних і крайових опцій. Програма конференції складена так, щоб показати, що з розвалом імперій життя не зупинилося. А тому тут можна було почути виступи і про ХІХ століття, і про Першу світову війну, і міжвоєнний період. І найважливіше – про трансформацію імперського досвіду в нових національних країнах, на еміграції та в окремих середовищах. Усі виступи ніби відкривали чергове вікно у світ людей, ідей та, як не дивно, речей.

Прозвучали дуже цікаві підходи до дослідження національних ідентичностей. Наприклад, британський дослідник Роберт Пайра говорив про те, що в нашому контексті потрібно вивчати не ідентичності, а ідентифікації. Тому що все перебувало в постійному русі, а не в зафіксованому стані, так, як це накидають для зручності дослідники. Таке накидання є фіксацією якогось моменту і веде до хибних висновків про процес. І, здається, це може стати одним з ключових підходів до дослідження історії Галичини і Буковини.

Надзвичайно важливими були також виступи на теми, які раніше звучали досить однопланово. І припасовувалися під первісний задум вченого. Тому дослідниця з Варшави Яґода Вєжейська говорила про пацифістське бачення Юзефом Віттліним польсько-української війни у Східній Галичині, а Юлія Ладигіна про «культурні зустрічі» Ольги Кобилянської та їх значення у міжвоєнний період. Юлія Малицька представила тему з історії вегетаріанства на теренах України в імперський період 1900–1910-х років.

А ще були виступи і дискусії про важливість постімперських кордонів для ідентифікації і самоідентифікації, про вибори, шанси та межі. Про циркулювання ідей та географічне переміщення їхніх носіїв. Про постімперський інтернаціоналізм та контроль над міграційними потоками в міжвоєнній Європі. А також про транснаціональну гуманітарну мобілізацію, викликану масовою міграцією населення. Про прихід велосипедів на вулиці Києва і те, що донині на заході України їх традиційно називають роверами.

На завершення хочу сказати, що конференція не стала похороном чергового «бюсту цісаря», бо, здається, на ній ні разу не згадали Франца Йосифа.