Казкова свідомість
IQ

Казкова свідомість

Смішно у наш час міряти рівень патріотизму носінням архаїчного одягу на щодень

Василь Расевич, 15 листопада 2698 5

Днями одна з громадських активісток з особливим національним ухилом, рекламуючи концерт, осідлала звичного коника під назвою «протиставлення». Варто зауважити, що протиставленню, як правило, передує оголошення монопольним свого бачення справи та відкидання альтернативи. Такі особи часто є надзвичайно романтичними, вразливими і наділеними міфічно-історичною свідомістю. З них можуть вийти цікаві казкарі, дитячі письменники або нішеві діячі сфери народного мистецтва, особливо в царині рукоділля.

Усе це можна було б лишити в спокої, якби вони не претендували накинути всьому суспільству, цілій державі, свою «казкову» програму дій. А їхня дитяча реакція на те, коли не «по-їхньому», закінчувалася б перемиканням уваги на інші цікавіші народно-звичаєві забавки. Але тут важливо не забувати про жорстокість метафоричної мови народних казок. Оскільки в них боротьба за торжество добра дуже часто супроводжується перерізанням горлянок, запіканням у печі «Зміючки-Оленки» або вимордовуванням «до ноги» усієї ворожої сім’ї. А тому й сиплються з вуст сучасних казкарів не тільки прокльони, але й прямі погрози на адресу тих, хто посмів сказати, що казка існує тільки в уяві казкарів.

Наміри й уявлення цих боротьбистів та культуртреґерів найчастіше межують з наївністю та жорстокістю, характерною для народних казок. Їм здається, що, заспівавши хором патріотичну пісню, враз можна побороти усіх ворогів та подолати всі негаразди в суспільстві. Вони вірять, що від згуртованого співу «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Вони уявляють собі, як від їхнього душевного співу скручуються в агонії всі вороги української нації, і зовнішні, і внутрішні. Як «підгорає» десь у лібералів. Співаючи, вони асоціюють себе з переможцями з минулого, не дбаючи, на жаль, про теперішнє і не думаючи про майбутнє. Ці особливо одухотворені патріоти не розуміють, що всього-на-всього відволікають своїми діями українське суспільство від насущних проблем, пропонуючи йому й надалі бавитися в етнографічні казочки.

Парадокс, але ця романтизована міфічна свідомість дедалі більше проявляється тоді, коли суспільство починає оговтуватися і дивитися на реальність не крізь рожеві окуляри. Жорстка реальність починає вибивати ґрунт з-під ніг у національно-патріотичних казкарів. Вони бачать, що їхніх покровителів, які банально використовували етнопатріотичну карту, усувають від влади, а вони самі втрачають паству і зменшуються до рівня дрібних гуртків за інтересами. Від того агресія до тих, хто насмілився сказати, що час національних «будителів», бандуристів, лірників та перебендів давно минув, тільки наростає. Що тепер світ живе за зовсім іншими правилами і ховатися у гаптованих кожушках та вишитих сорочках від викликів ХХІ століття не просто смішно, а й подекуди ризиковано. Бо можна безнадійно спізнитися. Так само смішно, як у наш час міряти рівень патріотизму носінням архаїчного одягу на щодень. Або вважати фольклор суто «глибинною культурою» українців.

При цьому в нормальному демократичному суспільстві розмаїття тільки вітається. А от в казково-патріотичному і національний одяг, і фольклор, і мовна домінація є невід’ємними й обов’язковими атрибутами «правильного» українця.

Так-от, рекламуючи концерт, пані патріотка одразу вдається до обмежень і, намагаючись гетоїзувати інших, сама ж себе і маргіналізує: «Вхід львівським “псевдолібералам” строго заборонений вас просто покрутить від зашкального рівня щирого патріотизму. Не ризикуйте своїм крихким психічно-космополітичним здоровлям». Вважаючи себе лібералом, а не псевдолібералом, як би того хотілося згаданій пані, хочу сказати, що мені дуже подобаються пісні рекламованого співака. Я їх навіть сам деколи наспівую.

Але ж не про це йдеться. Йдеться про нішевість та встановлення власної монополії на якесь культурне явище. А далі в такому випадку йде перелік міфічних чеснот мешканців ніші. Вони оголошують себе єдиними носіями історичної правди, «гена свободи», рафінованого естетичного смаку, правдивості й автентичності, єдиними поціновувачами того, що відразу «входить в кров».

Одночасно не приналежні до етнофольклорної ніші громадяни тавруються найгіршими словами і звинувачуються у всіх смертних гріхах. Наприклад, на думку людей з цього середовища, ліберали за означенням є «латентними українофобами». Огидними потворами вже тому, що «готові захищати ґеїв та євреїв, тільки не українців». І тут навіть не обговорюється, що в сучасному розумінні нації, як політичної спільноти, українцями вважаються і поляки, і угорці, і євреї, і навіть ґеї. Варто зауважити, що справжнім патріотам України мало йтися не про розбурхування розколу і протистояння в суспільстві, а про єдність. Бо що більш монолітним буде українське суспільство, то легше воно впорається зі сучасними викликами.

Взагалі в поведінці та способі мислення вказаного середовища дуже помітною є спорідненість з прихильниками «русского міра». Фактично ті самі «скрєпи» – такий же метод відкидання чужих та «неправильних». Вони всі живуть казковими мріями, оперуючи словами: «буде», «стане», «отримаємо», «матимемо», «здійсниться», «відбудеться». Все так, як у ненависному нашим казкарям російському фольклорі: за щучим велінням, за моїм хотінням. Або: шляхта не працює.

Зрозуміло, що такі середовища в масштабах цілої України є маргінальними. Відомо, що їхній час, як репрезентантів української культури, минає. Тільки не треба ставитися до художньої творчості як до політичної маніфестації. А на концерт підіть, хоча його на один день перенесли, бо патріоти якось початково не зауважили, що призначили його на День пам’яті жертв Голодомору. Буває.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук