Універсальні солдати історії
IQ

Універсальні солдати історії

Чи мають історики бути обслугою у політиків та дипломатів?

Василь Расевич, 25 жовтня 3223 7
фото УНІАН

Скандал, що несподівано вибухнув між послом України Андрієм Мельником та Українсько-німецькою комісією істориків, визрівав давно. Зрозуміло, не йдеться про персональну площину або навіть інституційну. Із цього непорозуміння між дипломатами та істориками варто вибрати найважливіше. А саме: чи мають бути історики підручними у політиків та дипломатів, чи має бути історія засобом політичної пропаганди і чи є «правдива» національна історія, за яку мають покласти свої академічні голови історики?

Нагадаю, посол України в Німеччині Андрій Мельник звинуватив співголову Українсько-німецької комісії істориків професора Ярослава Грицака в тому, що той самоусунувся від розгляду нагальних історичних проблем та ігнорував справжні виклики, що постали перед суспільством. Зробив це в брутальний спосіб, чим заслужив схвальні відгуки в інтернеті від радикально налаштованих нефахівців і викликав стриману академічну відповідь від Комісії за підписом двох співголів.

Можна було б довго копирсатися на кухні Комісії та української амбасади і знаходити докази для власних переконань, але цей випадок дає цікаву нагоду подивитися на те, яка політична та полемічна культура запанували на нашому просторі. Якого досвіду набуло українське суспільство за період державної незалежності?

Екскурс у минуле істориків

Нещодавно на конференції довелося говорити про зміну ролі і значення істориків за останнє століття. Історики пройшли кілька неймовірних етапів у їхніх відносинах із суспільством. Почалося з того, що німецький історик Леопольд фон Ранке заповідав писати «так, як це було насправді». Але оскільки людський розум обмежений і не може охопити все до дрібниць, незалежно проаналізувати і вибудувати ієрархію подій, то з часом самі історики стали дивитися на цю формулу з легкою посмішкою.

У добу буяння націоналізмів, розпаду імперій та творення національних держав історики перетворилися на пророків. Так, пророків віри, ім’ям якої був націоналізм. Це був період побудови національних метанаративів та легітимізації свого державного оприявлення через історію. Тут і про Богом дану землю, і про те, що конкретна земля здатна народжувати тільки конкретну націю. І про автохтонів, і про зайд, яких можна і треба позбутися. І, на превеликий жаль, про чистоту раси і право на панування одних і негайну смерть для інших.

Після Другої світової війни історики на різних континентах змушені були стати бійцями ідеологічного фронту, тобто пропагандистами на зарплаті. Сталося так, що на пострадянському просторі істориків, як бійців ідеологічного фронту, не демобілізували. Тобто вони самі відмовилися демобілізуватися. Виходило так, що багато з них, якщо відкинути пропагандистську складову, ставали професійно непридатними. Саме вони швиденько поміняли гасла і з попереднім завзяттям почали вигукувати «Слава Україні» замість звичного «Слава КПРС». Ці історики не тільки зберегли за собою місце праці, вони ще й зуміли клонуватися. Тому не треба дивуватися, коли молода людина, одноліток незалежної України, говорить устами поважного старця з інституту марксизму-ленінізму. Звичайно, цього разу йдеться про націю, державу, лицарів та про свою національну «історичну правду».

Особливо великого значення такі історики набули в умовах війни, не тільки інформаційної, але й гарячої. Оскільки пострадянські люди, виховані на прикладах Зої Космодем’янської, Олександра Матросова та піонера-героя Валі Котика, просто вимагають аналогічного національного сонму героїв. І тут настає золотий час для «національних» істориків. Алгоритм відбору простий: хто відзначився в боротьбі проти Росії та СРСР – тих сміливо зараховують у герої. Безвідносно до того, у яких мундирах були ці люди, яким режимам служили і якою уявляли незалежну Україну. Головне – за Україну, навіть якщо вони воювали проти другої половини України. Так історія інструменталізується, здавалося б, для благородної мети – виховувати справжніх патріотів, захисників України. А те, що це може розколювати українське суспільство зсередини та наражати на міжнародну ізоляцію держави – питання вторинне. Головне, щоб історики вчасно підносили політикам амуніцію для баталій, як на внутрішньому, так і на зовнішньому фронті. Який оголошується національним, і з якого не можна вислизнути навіть в академічну сферу, бо такий відхід буде однозначно визнаний дезертирством.

Очікування сторін

Здається, найпростіше окреслити коло очікувань у політиків та державних діячів. Вони дійсно не сприймають історії як науку. Вони не задумуються над такими поняттями, як академічна свобода. Вони чекають від істориків універсальної зброї, яка дозволить їм покласти на лопатки всіх супротивників і навіть ворогів. Проблемою ж для істориків є те, що вони не інтегровані. Що серед них є і академічні пуристи, і готові стати універсальними солдатами на полях пропагандистських інформаційних воєн. І навіть частина суто академічних істориків тихенько заграють із владою, вибиваючи для себе додаткове фінансування. Тут криється величезна проблема. Оскільки в Україні практично немає системи наукових ґрантів, а все відбувається в рамках державного замовлення. От і фліртують українські науковці з владою, щоб додати трохи до своєї мізерної зарплатні. І цей флірт закінчується або безрезультатно, або скандалом.

Посол України в Німеччині Андрій Мельник скрушно пише, що сподівався, що «об’єктивне слово істориків потужно зазвучить не лише на закритих наукових колоквіумах, але насамперед у публічному просторі». На перший погляд, ці слова можна сприйняти як велику наївність українського дипломата. Але тут так само криється кілька направду серйозних проблем.

По-перше, дуже важко говорити про потужне об’єктивне слово істориків, якщо самі історики уникають цього слова. Дедалі частіше вони називають погляд на конкретні історичні події сумою наявних інтерпретацій. А говорити про представлення спільного національного погляду або єдиної інтерпретації, які допомогли б переконати в цьому випадку німецьких політиків у тому, що «Берлін мав би визнати відповідальність за підтримку України у майбутньому, особливо на тлі триваючої російської агресії», є наївним і трохи дитячим.

По-друге, а для чого Україні нав’язувати німецькому Бундестагу історичний порядок дня? Здається, німецький парламент уже засудив Голодомор, як злочинну радянську політику. Для чого зараз Україні визнання німецькими депутатами Голодомору геноцидом? Нагадаю, що в академічному світі і надалі тривають гострі дискусії і багато науковців схиляється до думки, що це був геноцид проти селян, як проти конкретної соціальної групи. А ми продовжуємо далі започатковану президентом Ющенком тезу про те, що «оскільки селяни були хребтом української нації, то це був геноцид проти української нації». Оскільки ми дискутуємо все-таки не в академічній, а в політичній площині, то вартувало б задатися питанням про політичну доцільність.

От скажіть, який політичний ефект очікує Україна від визнання Бундестагом Голодомору геноцидом української нації? Зрозуміло, що є категорія політиків і навіть істориків, які свято переконані, що статус ексклюзивної жертви дає нації неймовірні можливості. Формально це виглядає так: ми позиціонуємо себе виключно пасивною жертвою злочину, відкидаючи власну участь у подіях. Винуватець один, або з добровільними помічниками. І тут ми заручаємося підтримкою більшості парламентів світу, які визнають нас жертвою, а нашого історичного кривдника – злочинцем. Із цього має випливати, що спадкоємцю злочинця ми можемо висувати до безмежності різні ультиматуми, а він їх має покірно виконувати. Більшої нісенітниці в теперішніх умовах годі придумати. Уявімо собі поведінку Росії після того, як Бундестаг приймає (що за теперішньої розкладки політичних сил просто неможливо) рішення, що Голодомор був геноцидом?

Тут конкретні рішення міжнародних судів залишаються проігнорованими, а ми ще хочемо поповнити перелік історичними темами. Здається, що українська дипломатія мала б відійти від холостої практики просування національних історичних істин, а зайнятися формуванням кола союзників України, базуючись на невідворотності притягнення до відповідальності Росії за злочини теперішнього часу: анексії Криму та розв’язання війни на Донбасі. Оце головне завдання української дипломатії. А то виходить так, що українське посольство зайняте встановленням «історичної правди», а в цей час партії Die Linke та Alternative für Deutschland намагаються пропхати через Бундестаг рішення про зняття санкцій з Росії. Бундестаг відхилив цю спробу, але, можливо, його позиція була б ще гострішою, якби й позиція України була більш чіткою і сучасною.

І по-третє. Справжню бурю емоцій у дискусії викликала колонка Андрія Мельника на «Європейській правді». Коментатори таврували академічних істориків у тому, що вони зовсім не українські, що не відстоюють інтересів свого народу, не просувають своїх національних істин, саботують державні інтереси, вдаються до спланованого саботажу. Треба визнати, що така ситуація виникла через певну неприсутність академічних істориків у публічному просторі. Цей закид зовсім не стосується професора Грицака, бо він як ніхто інший багато працює у сфері публічної історії. Але й посол Мельник має рацію, коли говорить про академічних істориків, що живуть у власному академічному мікрокосмосі та плавають у теплій комфортній ванні, прикриваючись академічною свободою.

І тут найважливішою проблемою є те, як поширити в суспільстві академічні здобутки істориків? Що не тільки академічна свобода, яка чомусь в багатьох асоціюється із «чистоплюйським» сидінням у вежі зі слонової кістки, але й суспільна відповідальність істориків мають мати місце. Суспільство вправі вимагати від істориків, що живуть з державного бюджету, більшої заанґажованості та доступного оприлюднення результатів своїх досліджень. Бо «мистецтво заради мистецтва» та запилюжені томи на полицях бібліотек, яких навіть фахівці роками не торкаються, стають надто дорогою забавкою. А збитки від дилетантів та універсальних історичних солдатів, які завжди під рукою у влади, є набагато більшими, ніж можна собі уявити. Історики не мають права віддавати важливі теми колегам-невігласам, щоб суспільство їхніми пропагандистськими очима дивилося на минуле. Щоб історична політика держави провадила її у прірву.

Що ж, кожен бачить по-своєму національні інтереси. Хтось дійсно думає, що пропаганда і контрпропаганда можуть бути корисними і що, послуговуючись ними, можна виграти. Забуваючи, що одне і друге є звичайною брехнею. Хтось може не бачити, що час історичних дискусій на найвищому політичному рівні минув. І що ще хтось може тільки радіти тому, що ціла державна політика зосереджена на здійсненні холостого ходу.

На завершення. Один з учасників дискусії під колонкою Андрія Мельника написав, що професора Грицака треба усунути, а замість нього поставити «бойового» історика, а не інтелектуала. Що ж, дуже влучно: бойового замість розумного…

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук