Пряма кулачна демократія
Табун «чорних лебедів», яких система традиційно не помічає
Назар Кісь, 0Виявляється, якщо часто повторювати мантру, що тільки держава має монополію на насильство, монополії від того більше не стає. А насильства – стає, принаймні в інформаційному просторі. А якщо його більше в голові, то не за горами той час, коли його стане більше і на вулиці.
Що ми могли спостерігати при спробі штурму ГПУ, крім того, що можна пшикати газом в напрямку «до себе»? Що настрої суспільства змінилися, і змінилися вони не на користь держави загалом і чинної влади зокрема. Зрозуміло, якби сталося щось екстраординарне (як вибух гранати під Верховною Радою три роки тому), маятник симпатій хитнувся би в бік «державників». Нинішня ситуація цікава тим, що ніхто в процесі самого протистояння не припустився таких помилок. Крім звичного вже комунікаційного провалу влади, коли треба пояснювати непопулярні рішення, а не перерізати ще одну червону стрічку.
Можна було б списати це на осіннє загострення, зміну погоди, початок політичного сезону. Якби не новий рівень схвалення таких дій з боку суспільства і повна відсутність солідарності зі «жертвами».
Тут важливо розділити дві тенденції: боротьбу за владу і просто боротьбу «внизу». При цьому, оскільки ці системи не ізольовані (дякувати Богові, не в Росії живемо), то всі явища з «влади» помалу перетікають «в народ» і навпаки.
Наприклад, вдарили «журналістку» (якщо так можна висловитися стосовно працівниці з мікрофоном з каналу News One). І що тут такого, в телевізорі політики-клоуни періодично буцаються. Значить, і громадянам можна. Або історія, коли у Львові батько побив водія маршрутки, який систематично ігнорував його дітей на зупинці, а деколи тупо виганяв з автобуса. Бо посвідчення багатодітної сім’ї. Правильно зробив батько, по-чоловічому.
Важливо уточнити, що це, загалом схвалене суспільством, насильство не виникає на рівному місці. Воно є відповіддю на інше насильство з боку «опонентів». Просто в нашому пострадянському і постміліцейському соціумі прийнято вважати насильством лише те, з чого можна задокументувати завдання побоїв. А це далеко не так. Коли водій виганяє дітей з автобуса, це, погодьтеся, також насильство. А те, що творять зі свідомістю людей «журналісти»-посіпаки, хіба не насильство? Ще й яке, на межі зі зґвалтуванням.
Фактично, моральна легалізація недержавного насильства вже відбулася. Маршрутник і «журналістка», і навіть доблесні прокурори поплатилися за свою зверхність до «маленького українця». За віру в те, що «піпл знову схаває». До них вже немає ні симпатії, ні елементарного співчуття. Тому коли за ними прийдуть по-справжньому, результат буде доволі прогнозованим.
Тут не йдеться про «непрацюючу систему», чого так довго чекають росіяни. Зовсім навпаки, система в нас і надалі ефективно працює (якщо відкинути ці дитячі казочки про суспільне благо). Просто стає дедалі більш зрозуміло, що ця система апріорі не займатиметься такими дурницями, як перевезення дітей з багатодітної родини, журналістськими стандартами чи безпекою журналістів (а в даному випадку – медіа-міньйонів Рабіновича-Мураєва).
Адже що було досі? Досі люди намагалися «відновити справедливість», «достукатися до верхів». Навіть у Врадіївці не спалили міліцейського відділку, а вимагали кари з Києва. Навіть коли в Києві зловили бразильського найманця ДНР Лусваргі, то відвели його в СБУ. Але з кожним новим «мажором» за кермом, з кожною проваленою в суді справою, з кожним «розслідуванням» замахів на активістів таких прикладів стає менше. І тільки дуже наївна людина може думати, що «суспільство розчарується». Ні, воно просто почне діяти автономно від органів влади.
Так, більшість населення і надалі чекатиме «людину в формі». І більшість тих, хто «за» побиття журналістів News One, і більшість тих, хто «проти». Тут у них спільна платформа на базі віри в «сильну руку». Але тепер ця інертна більшість зустрінеться не лише з такими самими аморфними «обивателями», а й з активною меншістю «громадян». При цьому людина не мусить усвідомлено робити тяжкий вибір – переходити на бік активної меншості. Досить в нервах побити хама.
За інерцією, політичні процеси ще тривають на звичному рівні. Тому й боротьба іде за владу, яка мала б забезпечити «монополію на насильство». Але якщо тенденція збережеться, про монополію вже мова не йтиме. Ця тенденція обнадіює (бо суспільство еволюціонує) і лякає одночасно (бо хто ж хоче жити в епоху змін, ще й таких кардинальних).
Нагадаю, що ще зовсім недавно школярі «різали циган». Може, ті, хто при владі, думають, що це їх не стосується? Але ж в нас не Росія, і процеси з «вулиці» рано чи пізно повторяться у «владі».
Ось тоді і настане зоряний час для таких, як Антон Геращенко, розказувати нам про «чорних лебедів». Але ж ось вони, знов табун пролетів!