Пряма кулачна демократія
IQ

Пряма кулачна демократія

Табун «чорних лебедів», яких система традиційно не помічає

Назар Кісь, 19 вересня 785 0

Виявляється, якщо часто повторювати мантру, що тільки держава має монополію на насильство, монополії від того більше не стає. А насильства – стає, принаймні в інформаційному просторі. А якщо його більше в голові, то не за горами той час, коли його стане більше і на вулиці.

Що ми могли спостерігати при спробі штурму ГПУ, крім того, що можна пшикати газом в напрямку «до себе»? Що настрої суспільства змінилися, і змінилися вони не на користь держави загалом і чинної влади зокрема. Зрозуміло, якби сталося щось екстраординарне (як вибух гранати під Верховною Радою три роки тому), маятник симпатій хитнувся би в бік «державників». Нинішня ситуація цікава тим, що ніхто в процесі самого протистояння не припустився таких помилок. Крім звичного вже комунікаційного провалу влади, коли треба пояснювати непопулярні рішення, а не перерізати ще одну червону стрічку.

Можна було б списати це на осіннє загострення, зміну погоди, початок політичного сезону. Якби не новий рівень схвалення таких дій з боку суспільства і повна відсутність солідарності зі «жертвами».

Тут важливо розділити дві тенденції: боротьбу за владу і просто боротьбу «внизу». При цьому, оскільки ці системи не ізольовані (дякувати Богові, не в Росії живемо), то всі явища з «влади» помалу перетікають «в народ» і навпаки.

Наприклад, вдарили «журналістку» (якщо так можна висловитися стосовно працівниці з мікрофоном з каналу News One). І що тут такого, в телевізорі політики-клоуни періодично буцаються. Значить, і громадянам можна. Або історія, коли у Львові батько побив водія маршрутки, який систематично ігнорував його дітей на зупинці, а деколи тупо виганяв з автобуса. Бо посвідчення багатодітної сім’ї. Правильно зробив батько, по-чоловічому.

Важливо уточнити, що це, загалом схвалене суспільством, насильство не виникає на рівному місці. Воно є відповіддю на інше насильство з боку «опонентів». Просто в нашому пострадянському і постміліцейському соціумі прийнято вважати насильством лише те, з чого можна задокументувати завдання побоїв. А це далеко не так. Коли водій виганяє дітей з автобуса, це, погодьтеся, також насильство. А те, що творять зі свідомістю людей «журналісти»-посіпаки, хіба не насильство? Ще й яке, на межі зі зґвалтуванням.

Фактично, моральна легалізація недержавного насильства вже відбулася. Маршрутник і «журналістка», і навіть доблесні прокурори поплатилися за свою зверхність до «маленького українця». За віру в те, що «піпл знову схаває». До них вже немає ні симпатії, ні елементарного співчуття. Тому коли за ними прийдуть по-справжньому, результат буде доволі прогнозованим.

Тут не йдеться про «непрацюючу систему», чого так довго чекають росіяни. Зовсім навпаки, система в нас і надалі ефективно працює (якщо відкинути ці дитячі казочки про суспільне благо). Просто стає дедалі більш зрозуміло, що ця система апріорі не займатиметься такими дурницями, як перевезення дітей з багатодітної родини, журналістськими стандартами чи безпекою журналістів (а в даному випадку – медіа-міньйонів Рабіновича-Мураєва).

Адже що було досі? Досі люди намагалися «відновити справедливість», «достукатися до верхів». Навіть у Врадіївці не спалили міліцейського відділку, а вимагали кари з Києва. Навіть коли в Києві зловили бразильського найманця ДНР Лусваргі, то відвели його в СБУ. Але з кожним новим «мажором» за кермом, з кожною проваленою в суді справою, з кожним «розслідуванням» замахів на активістів таких прикладів стає менше. І тільки дуже наївна людина може думати, що «суспільство розчарується». Ні, воно просто почне діяти автономно від органів влади.

Так, більшість населення і надалі чекатиме «людину в формі». І більшість тих, хто «за» побиття журналістів News One, і більшість тих, хто «проти». Тут у них спільна платформа на базі віри в «сильну руку». Але тепер ця інертна більшість зустрінеться не лише з такими самими аморфними «обивателями», а й з активною меншістю «громадян». При цьому людина не мусить усвідомлено робити тяжкий вибір – переходити на бік активної меншості. Досить в нервах побити хама.

За інерцією, політичні процеси ще тривають на звичному рівні. Тому й боротьба іде за владу, яка мала б забезпечити «монополію на насильство». Але якщо тенденція збережеться, про монополію вже мова не йтиме. Ця тенденція обнадіює (бо суспільство еволюціонує) і лякає одночасно (бо хто ж хоче жити в епоху змін, ще й таких кардинальних).

Нагадаю, що ще зовсім недавно школярі «різали циган». Може, ті, хто при владі, думають, що це їх не стосується? Але ж в нас не Росія, і процеси з «вулиці» рано чи пізно повторяться у «владі».

Ось тоді і настане зоряний час для таких, як Антон Геращенко, розказувати нам про «чорних лебедів». Але ж ось вони, знов табун пролетів!

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук