Путінські ігри в історію

«Президент Путін намагається перекрутити історію, щоб спробувати виправдати свою неспровоковану і жорстоку війну проти України», – зазначав американський держсекретар Ентоні Блінкен з нагоди 77-ї річниці Дня Перемоги в Європі.

І справді, проголошуючи свою так звану «спеціальну воєнну операцію» (а насправді ж – повномасштабну ескалацію російсько-української війни, що розпочалася ще навесні 2014-го), її ключовими завданнями російський президент назвав «денацифікацію» та «демілітаризацію» України – дві з чотирьох складових, які 1945 року входили до програми «чотирьох Д» – щодо повоєнних Німеччини та Австрії (про дві інші – «демократизацію» та «декартелізацію» Путін не згадував, ну і на цьому «дякуємо»).

Втім, звернення російського лідера до історичних контекстів – справа не нова, мала місце задовго до 2022-го.

«Росія була і залишатиметься великою країною», – зазначив Путін у своїй статті (яка фактично стала його першим програмним документом) «Росія на рубежі тисячоліть», що побачила світ 30 грудня 1999 року – за день, до «передноворічної відставки» Бориса Єльцина з посади президента.

Відтоді поруч з економічними та мілітарними чинниками гуманітарна компонента (пропагування російської мови, культури та історії) стала невід'ємною частиною російської внутрішньої та, головне, зовнішньої політики. Тим паче, що вже в першій «путінській» зовнішньополітичній концепції РФ 2000-го чітко декларувалися створення «поясу добросусідства по периметру російських кордонів», захист прав та інтересів російських громадян та співвітчизників за кордоном, сприяння у творенні позитивного сприйняття Росії у світі.

Проте впродовж двох своїх перших каденцій російський очільник все ж займався радше іншими питаннями – другою війною в Чечні, зміцненням вертикалі влади, «деолігархізацією» Росії (після якої, щоправда, олігархів там не поменшало), встановленням державного контролю над російськими газовою, нафтовою та медійною сферами.

А історія… Хоч наприкінці квітня 2005-го Путін чи не вперше з високої трибуни (перед Федеральними зборами РФ) заявив, що розпад СРСР став чи не найбільшою геополітичною катастрофою XX століття, однак у цей період аспект минувшини почасти залишався поки тільки даниною для історичних роковин, особливо довкола теми так званої «Великої вітчизняної війни» – наріжної для світогляду пізньорадянського Homo sovieticus та пострадянського (про-) російського шовініста ідеологеми.

Зокрема, справжнім «святом помпезності» став Парад перемоги в Москві 2005-го, приурочений 60-й річниці завершення Другої світової війни в Європі. Однак тоді у супроводі поважних гостей – лідерів найрозвиненіших світових гравців, які приїхали до російської столиці – президент РФ ще був досить стриманим, не стверджував про винятковість перемоги СРСР (читайте – Росії) у війні, навпаки наголошував, що в Москві ніколи не ділитимуть «перемогу на свою чи чужу» та пам’ятатимуть допомогу союзників з антигітлерівської коаліції.

Однак і про сучасність, поміж історією, не забув. По-перше, наголосив, що «9 травня – священна дата для всіх держав СНД», а відтак «єдина жалоба, єдина пам’ять і єдиний обов’язок перед майбутніми поколіннями» спонукали й до подальшої підтримки «історичної спорідненості, спільних помислів та спільних надій» – напевне, на думку Путіна, в рамках інспірованого ним інтеграційного проєкту «Єдиного економічного простору». По-друге, відзначив й «історичне примирення між Росією та Німеччиною» (яке, до слова, у 2000-х роках все частіше почало пахнути «російським газом», а потім – і проєктами «Північних потоків»).

Врешті, коли ж з політикою та економікою в Кремлі, здавалось би, вже дали собі раду, до гуманітаристики справа дійшла ще активніше. Організаційно це все втілилося у створенні фонду «Русский мир» у 2007-му та «Россотрудничество» при російському зовнішньополітичному відомстві, які безпосередньо мали на меті через мережу закордонних російських наукових, культурних та інформаційних центрів шляхом «м’якої сили» пропагувати русистику (не в широкому сенсі, а, власне, у прокремлівському) та конструювати позитивний образ і самої Росії, її влади, і особисто Владіміра Путіна (причому навіть тоді, коли президентом у 2008 році став Дмітрій Медвєдєв, а вчорашній глава держави очолив уряд).

Та й сам Путін що далі, то частіше звертався до питань історії у своїх промовах, уже й на безпосередньо політичних (а не меморіальних) майданчиках (особливо міжнародних), почасти обґрунтовуючи сучасний стан справ історичним аспектом.

Зокрема, під час сумнозвісної Мюнхенської промови у 2007 році він обстоював право Росії грати визначальну роль у бажаному «багатополярному» світі її «більш ніж тисячолітньою історією».

Однак такі одіозні погляди, наприклад, на Україну як на державу, мовляв, штучно створену зі східноєвропейських та історичних російських земель, залишалися поки що лише даниною закритих засідань та неформальних розмов (як-от нібито під час Бухарестського саміту НАТО 2008 р.), а громадськості про такі заяви повідомлялося з якихось анонімних джерел неназваних делегатів.

Для того ж, щоб перевірити, а як суспільство сприйматиме такі історичні бздури – завжди існував Жиріновський, який поступово з клоуна російського політикуму перетворювався на рупор Путіна, через якого той озвучував свої погляди, сам при цьому не ризикуючи втратити свою репутацію перед західними тоді ще партнерами (так, про це в той період російський лідер дуже дбав). І це вже не кажучи про тонни відповідної псевдоісторичної літератури, яка в той час почала багатотисячними тиражами продукуватися в Росії і на пострадянському просторі.

Однак що міцніше Путін відчував свої позиції на вершині внутрішньополітичного життя в Росії, зрештою, і на світовій геополітичній шахівниці, то частішали його «історичні розмисли» і про Росію, і про світ. Наприклад, у грудні 2010-го під час «прямої лінії» з росіянами Владімір Владімірович (тоді – прем’єр-міністр) відзначився одразу двома ствердженнями про минуле. По-перше, заявив про те, що і без України (чи іншої радянської республіки) власне Росія перемогла би в Другій світовій війні. А, по-друге, знову «засумував» з приводу колапсу СРСР, хоч визнавав, що «хто хоче його відновлення в колишньому вигляді, у того немає голови».

Але, безсумнівно, каталізатором «історичних студій» від Путіна став початок ним збройної агресії проти України навесні 2014-го – на тлі окупації росіянами Криму, а потім і частини Донбасу з паралельними спробами «розгойдування» політичної стабільності в південних та східних областях України під брендом так званої «Русской весны».

Уже в так званій «кримській промові» кремлівський диктатор обґрунтовував цілком злочинні дії російської армії та місцевих колаборантів у лютому-березні 2014 року на півострові «спільною історією, яка сягає глибини століть» та його символічністю для «русской воинской славы и невиданной доблести». До речі, у цій же промові чи не вперше Путін безпосередньо заявив і про несправедливу, на його думку, передачу більшовиками до складу радянської України «територій історичного Півдня Росії».

Останню тезу він регулярно розвивав і надалі, зокрема у квітні та листопаді 2014-го публічно говорячи про існування на Півдні та Сході України, від Одеси до Харкова, такої собі «Новоросії», відмінної від решти України. Зрештою, тоді й колаборанти з так званих «ДНР» та «ЛНР» апелювали до створення однойменної «конфедерації», але після того, як через рік – у травні 2015-го – цей проєкт оголосили закритим, відповідна риторика зникла і з уст господаря Кремля.

А втім, той упродовж наступних кількох років не втомлювався повторювати про те, що «Русь» та «Росія» – тотожні поняття (а руська державна/політична/культурна/духовна спадщина – «русская»), росіяни та українці – «один народ» зі спільною історією, «Львів» – «польське місто», яке стало частиною України лише завдяки радянській владі (як і Закарпаття, що було угорським, та Буковина – румунською), а «пакт Молотова-Ріббентропа» – виправданий, бо ж, мовляв, ну так, підписали, бо ж СРСР «не хотів воювати». Такі позиції, зокрема, російський президент висловлював на зустрічі з російськими істориками 5 листопада 2014-го, фактично окреслюючи останнім ті ідейні рамки, в яких вони би мали здійснювати свої подальші дослідження. Зрештою, у цій справі Кремлю почало допомагати й Російське історичне товариство, відновлене 2012 року, яке очолив (оплески!) тодішній очільник Держдуми, а тепер – голова Служби російської зовнішньої розвідки Сергій Наришкін.

«Діставалося» в контексті «історичності» від Путіна й іншим державам. Чого лише варті, наприклад, тези російського президента про те, що «у казахів ніколи не було своєї державності», яку буквально створив (!) Нурсултан Назарбаєв (а пропагандисти не втрачали можливості вкотре нагадати, що там, як і в Україні, є цілі області з переважно російськомовним населенням).

Значну увагу господар Кремля почав приділяти й історії Польщі, особливо після того, як його восени 2019-го не запросили до Варшави на заходи, приурочені до 80-річчя початку Другої світової війни, а в Європарламенті прийняли «пакт Молотова-Ріббентропа» та визнали СРСР співвідповідальним з нацистською Німеччиною за початок Другої світової війни.

У відповідь у грудні 2019 року Путін заявив, що Радянський Союз був останньою державою Європи, яка підписала з Німеччиною договір про ненапад, «маховик» Другої світової війни запустили якраз на Заході (зокрема, Великобританія та Франція), допустивши в Мюнхені 1938-го розподіл Чехословаччини, а інтереси Польщі та Угорщини на тамтешній баварській зустрічі, мовляв, репрезентував сам Гітлер (вочевидь, натякаючи на передачу Тешинської Сілезії офіційній Варшаві та частини Закарпаття і Словаччини Угорщині). А у вересні 1939-го, за словами Путіна, червоноармійці увійшли на східні терени тодішньої Польщі лише «після того, як польський уряд втратив контроль над своїми збройними силами і над тим, що відбувається на території Польщі, і сам знаходився вже десь в районі польсько-румунського кордону».

Через декілька місяців, 23 січня 2020-го Путін, виступаючи в Єрусалимі в «Яд Вашемі» до 75-річчя звільнення концтабору Аушвіц (на пам’ятні заходи в самій Польщі його не запросили), окрім того, що наголосив, що насамперед саме «радянський народ… відстояв і свою Батьківщину, і приніс звільнення від нацизму Європі», недвозначно й натякнув, що, окрім нацистів, виконавцями злочинів були й «співучасники, пособники в багатьох країнах Європи», які всі разом «обслуговували фабрики смерті» (ось такий він, антизахідний ревізіонізм!).

А 18 червня того ж року (за чотири дні до чергової річниці початку «Великої вітчизняної війни» і за шість днів до Параду перемоги, який через пандемію Covid-19 перенесли з 9 травня) російський президент пішов ще далі, опублікувавши на сторінках американського журналу The National Interest статтю з промовистою назвою «5 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією та майбутнім».

У ній вкотре наголосив, що першопричиною Другої світової стали не німецько-радянські домовленості, а «провальна» Версальсько-Вашингтонська система світового порядку та, зрештою, «Мюнхенська змова» 1938-го західних країн з Німеччиною (бо ж лише СРСР був зацікавлений у збереженні Чехословаччини!), а тому, за логікою Путіна, насамперед європейські політики (і особливо керівництво Польщі!) винні в розгортанні чергового глобального військового протистояння.

Тодішній офіційній Варшаві від сучасного російського керівника «дісталося» і в іншому пасажі статті – він звинуватив польську сторону в тому, що, мовляв, саме вона перешкоджала СРСР, Великій Британії і Франції укласти військовий союз проти Гітлера упродовж квітня-серпня 1939 року. Однак коли війна таки почалася, СРСР просто був вимушений ввести до Польщі війська, щоб «запобігти виходу Вермахту на підступи до Мінську» (певно, тому 22 вересня 1939 року спільний з нацистами парад проводили у Бресті!).

Врешті, у своєму, вибачте на слові, «дослідженні» Путін згадує і про країни Балтії, пояснюючи, що в червні 1940 року ніхто їх не окуповував, а їхній вступ відбувся на «договірній основі і за згодою їхньої влади», і взагалі, мовляв, «це відповідало міжнародному та державному праву того часу».

Через рік, у липні 2021-го, побачила світ ще одна «розвідка» Владіміра Владіміровіча – цього разу ще з однією промовистою назвою «Про історичну єдність росіян та українців» (вийшла обома мовами на офіційному сайті Кремля!).

Її зміст можна звести до кількох ключових тез: росіяни, українці (та білоруси) – «один народ» (а їхній ареал – єдиний культурний та духовний простір історичної Русі), через внутрішньо- та зовнішньополітичні чинники розділений у Середньовіччі, але в результаті знову «возз’єднаний» під скіпетром Москви (фактично, остаточно – у часи СРСР); розпад Радянського Союзу – колапс самої «історичної Росії»; відбулося торжество націоналістів, насамперед українських (сам український національний рух у статті потрактовано не більше як продукт певних інтелектуальних кіл в Україні за підтримки Австро-Угорщини у XIX столітті); Україна в сучасних державних кордонах – виключно більшовицький продукт; упродовж 1990–2000-х років країни Заходу всіляко намагалися лише послабити Росію, паралельно розширюючи НАТО на схід – впритул до російських кордонів і, зрештою, поступово перетворюючи одну з інтегральних частин «русского мира» – Україну на ворожу Кремлю сторону – «анти-Росію» (і це ж, мовляв, попри всі спроби російської сторони зберегти добросусідські відносини).

І було би воно все смішно та іронічно, якби, виходячи з таких переконань, Путін не розпочав свою «СВО». І вже під час перебігу повномасштабного вторгнення, внаслідок якого загинули десятки тисяч українських військових та цивільних (про російські втрати навіть і не згадуватиму), як мантру не повторював би свої, як йому здається, достовірні історичні знання та переконання, щиро (а, може, і ні) вірячи, що, воюючи на українському Півдні та Сході, він «повертає і зміцнює» російські землі, як це, мовляв, у XVIII столітті робили Петро I та Катерина II. При цьому забуває, що насправді зараз за вікном завершується перша чверть XXI століття, а світ сьогодення – не світ боротьби імперій (хоч, на жаль, досі не цілком подоланих диктатур).

Втім, є щось, що обнадіює. Скажімо, остання путінська заява від 3 листопада 2023 року про те, що Золота Орда для Московії була кращою, аніж «західні завойовники». Може, скоро і від спадщини Русі відмовиться?

Завершуючи, варто, мабуть, таки погодитися – «денацифікація» та «демілітаризація» потрібні. Але не для України, а для самої Росії. Звісно ж, не забуваючи і про її демократизацію та декартелізацію. Ну і про деідеологізацію треба пам’ятати.