Радість від невдач
IQ

Радість від невдач

Про тих, для кого президент Зеленський – це не Україна

Василь Расевич, 27 вересня 3288 5

Про те, що політика на початку ХХ століття стала справою мас, писали і говорили багато. Напевно, найкраще цей феномен описано у знаменитій праці іспанського філософа Хосе Ортеґи-і-Ґассета «Бунт мас». Проте не менш важливими стали й пізніші дослідження «масового суспільства». Якщо коротко, то йдеться про велетенські соціальні перетворення, викликані модернізацією, розвитком можливостей масової соціальної комунікації та загальнодоступною освітою. У масовому суспільстві індивіди більше не намагаються самоутвердитися у своїй соціальній або професійній групі, а відразу переходять на загальнонаціональний рівень. Тому події там, «нагорі», набувають виразного особистісного забарвлення і так емоційно сприймаються «внизу».

Відчуття особистої значущості, або ілюзія персонального впливу ледве не на світові процеси, особливо посилюються в суспільстві з розвинутими соціальними мережами. Порівняймо світ ще в середині ХІХ століття з теперішніми часами? Якщо тоді вища влада формувалася суто аристократичною верствою, то завдяки загальному виборчому праву і демократичній процедурі голосування тепер кожен відчуває в собі потенціал керувати. Якщо раніше новини про важливі події рухалися у кращому разі зі швидкістю паротяга, то тепер це справа кількох хвилин. До всього, більше непотрібними виявилися телеграфні агенції, редакції газет з обов’язковою верифікацією фактів, відпала потреба в поліграфії та мережах розповсюдження газет.

Зараз кожна людина, яка має комп’ютер (тепер будь-який ґаджет) і доступ до мережі Інтернет, може виступити в ролі продуцента новин та інтерпретатора подій. Швидкість комунікації неймовірно скоротила дистанцію між людиною і подією, забезпечила ефект присутності. Це своєю чергою надало віддаленим подіям ефекту особистого заанґажування, а з ним і пережиття віддалених подій як особистих радостей та невдач.

Масовій політиці обов’язково сусідить популізм. Тому що сума персональних вимог та очікувань від «гори» може тільки паралізувати життя країни, вкинути її в суцільний хаос і аж ніяк не допомагає ефективному управлінню. Рятує ситуацію те, що відповідальні рішення ухвалює обмежене коло людей. Проте прямий зв’язок із центрами політичної активності створює ілюзію солідарного управління. Причому партійно-політичне протистояння також переноситься у віртуальний світ.

Мережі однодумців та спільників дуже швидко перетворюються на своєрідні «бульбашки», у яких всі розуміють один одного з пів слова, де на всіх однаково діють однобоко підібрані аргументи і факти. Перемога якоїсь із політичних сил на виборах сприймається в «бульбашці» як особисте досягнення. А, відповідно, поразка викликає гнів й образу на переможців з протилежного табору. Під дією цієї ілюзії забувається і затирається головна мета політичного процесу – поліпшення життя в країні та збільшення її міцності на зовнішній арені. Політичні баталії перетворюються на своєрідні віртуальні комп’ютерні ігри.

Політична культура, що дісталася українцям від радянської влади та від радикальних націоналістів, не терпить альтернативи. Вона імперативна та значною мірою волюнтаристська. Тому й зійшлися на ламах Інтернету у смертельному клінчі прихильники Петра Порошенка та Володимира Зеленського. Що цікаво, цей клінч невидимий на вулицях українських міст і сіл. Його немає навіть у Верховній Раді, де одна зі сил на виборах отримала абсолютну більшість. Найбільш живучим він є, власне, у віртуальному світі.

Спостерігаючи ж за політичним процесом в Україні, не можна позбутися нав’язливого відчуття, що ті, кого відсунули від влади, застигли в очікуванні якогось велетенського провалу. Що кожен крок нової владної команди проходить перевірку, а чи не станеться після цього чогось катастрофічного? Перейдімо до конкретики. Якщо попередній український парламент працював в’яло і неефективно, то цей стартував одразу на швидкості рапіду. Неправильно, – каже «демократична опозиція». Нова влада не дотримується букви регламенту, чим порушує закон. Не затягує обговорення законопроектів на місяці – отже працює, як «шалений принтер». Не влаштувала багатомісячної «коаліціади» та «спікеріади» – тож справа йде до авторитаризму. Блискавично обрала уряд – не почула голосу опозиції з приводу кожної з кандидатур. І так майже про кожну дію нової влади.

Критика влади з боку опозиції неодмінно має бути. Але в жодному разі не можна замінювати посутню критику дрібними шпильками. Інакше – відвернуться навіть свої палкі прихильники. Але найбільше тривожать очікування опозиціонерів у таких питаннях: коли розвалиться монобільшість й олігархи її остаточно розшматують? Коли Європейський Союз не продовжить санкції проти Росії, що стане дипломатичним фіаско команди президента Зеленського? Коли нарешті Трамп піде на прямий союз із Путіним і залишить Україну на поталу Росії? Що також, треба розуміти, має настати внаслідок промахів нової української команди.

Парадоксально, але такі сподівання чітко вимальовуються із заяв прихильників недавнього президента України Петра Порошенка і навіть виходять від нього особисто. Якщо ж уявити, що ці сподівання збулися, то тоді від України сухого місця не залишиться. І тоді виникає запитання: якою ж є справжня мета опозиції?

Не хочеться вірити, але виходить, що патріоти з опозиції бажають, щоб в Україні збереглася влада олігархів. Щоб у нової влади не вистачило сили її ліквідувати. Наприклад, коментуючи скандал навколо телефонної розмови президентів Трампа та Зеленського, Петро Порошенко заявив, що чекає часу, коли настане новий термін продовження санкцій ЄС проти Росії. А тоді він подивиться на результат. Бо, мовляв, Анґела Меркель та Еманюель Макрон не пробачать різких персональних характеристик на свою адресу. Дивна логіка. А хіба ЄС не запроваджував санкцій проти Росії на підставі брутального порушення нею міжнародного права через анексію Криму та агресію на Донбасі? Хіба персональні характеристики в міжнародній політиці починають більше важити, ніж буква закону? І на що сподівається Петро Порошенко від непродовження санкцій проти Росії? Швидшого захоплення Путіним України? Дивні мрії, як на державного діяча такого масштабу. Бо, судячи з рівня підтримки Порошенка в суспільстві, він не має шансів коли-небудь знову стати на чолі України.

Ще менш логічними виглядають заяви новітніх опозиціонерів щодо того, що Україна через скандал у США опинилася між шестернями Демократичної та Республіканської партій. І буде справжнім дивом, якщо вона вибереться із цього скандалу без особливих втрат. Критики актуальної української влади забувають, що ця ситуація виникла внаслідок недолугих дій попередників. Якщо допустити, що віцепрезидент Байден дійсно грубо тиснув на українську владу, вимагав відставки генпрокурора, щоб прикрити справу свого сина, то хіба не тодішній президент Порошенко піддався тому натиску? Хіба Віктор Шокін не був його висуванцем на посаді генпрокурора? І хіба не команда Порошенка зробила однозначну ставку на американських виборах на демократку Гіларі Клінтон, позбавивши Україну будь-якого маневру?

Далі ще гірше. Хіба не генеральний прокурор Юрій Луценко, якого Порошенко всупереч здоровому глузду пропхав на цю посаду, полетів до Рудольфа Джуліані – адвоката Трампа, торгувати національними інтересами? Великий «стратег» Луценко сподівався, що, підсунувши матеріали, які засвідчували б втручання в американські вибори не Росії, а України, здобуде на українських виборах прихильність Трампа. Цей крок Луценка був не тільки дурним, цинічним, але й підлим. І тепер такими самими виглядають «спостерігачі» за тим, чи вдасться Зеленському й Україні виборсатися із цієї ситуації, не зіпсувавши відносин ні з республіканцями, ні з демократами. І хіба такі дії Луценка не дорівнюють спробам позбавити Україну підтримки стратегічного партнера?

Водночас патріотично налаштована опозиція розглагольствує навколо того, чи не дуже запопадливими були слова президента Зеленського в розмові із Трампом? Чи не тягне його поведінка на український імпічмент? Такі собі маленькі радощі від можливих невдач України під акомпанемент заяв: Зеленський – для мене не Україна. А хто ж тоді ваша Україна? Реальність така, що українці наділили його усією повнотою влади, сподіваючись на зміни, на поліпшення життя. У демократичному суспільстві той, хто здобув більшість, керує державою, а той, хто в меншості, пильно стежить за дотриманням усіх демократичних процедур.

Проте повернімось до теми масового суспільства і життя у віртуальній бульбашці. Тут справді можна приміряти різні образи, наділяти себе надприродними властивостями, не визнавати чинної влади та не сприймати реальності. Однак, перебуваючи у віртуальному образі, не варто розраховувати на реальну владу і впливи. Це, вибачте, як інтернет-флірт, де можна годинами розповідати про свою красу і привабливість, але категорично не варто йти на побачення.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук