Реформа інтернатів: може ми не з того боку почали?

П’ятирічний Олежик – найстарший з трьох дітей, яких на два місяці до будинку дитини скерувала одна з громад Львівщини. Просто тому, що їхня мама за цей час проходила лікування від алкоголізму.
Ім’я цієї дитини — змінене, але її історія – справжня. І такі випадки, на жаль, в Україні, а зокрема на Львівщині, – норма.

Вас нічого не вражає? Тоді поясню. Як би там не було, але інтернат – це, однозначно, додаткова травма для дитини. Уявіть собі стан хлопчика, коли мама – в лікарні, його забирають з дому, зі звичного середовища і передають в інтернат.

Чи міг бути інший вихід? Так, міг. Якби в громаді були підготовлені на такі випадки патронатні родини, то діти не відчули б додаткового психологічного удару. Як мінімум, вони б залишилися на ці два місяці у доволі звичному середовищі. А діти шкільного віку в такому випадку навіть продовжили б ходити в свою школу та спілкуватися з друзями.

Але чому для цієї громади, як і для багатьох інших, створювати патронатні родини, які можуть опікуватися дітьми тимчасово, – не пріоритет? Багато з нас вважає, що створення патронатних родин, – робота служби у справах дітей області або ж завдання держави. Як і вся реформа інтернатів, яка всюди у світі є дуже-дуже складною, але для нас, у часі війни, – ще більше нагальною.

І знаєте, чому ми досі думаємо, що патронат – не наша справа? Тому, що ми також думаємо, що реформи – це не до нас, це – справа держави. А в цьому конкретному випадку ще й тому, що громади не платять за дітей у будинках дитини. Всі видатки бере на себе область або держава. І так не має бути.

Щоб не пояснювати всю складну систему, візьмімо, до прикладу, Центр медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям, до якого минулого року увійшли два обласні будинки дитини. У 2024 році тут перебували майже 90 дітей, у рік проживання кожної дитини обходилося у 740 тисяч гривень, або ж 61 тисяча у місяць. Більшість цих грошей, а точніше – понад 80%, «з’їдають» комунальні послуги та зарплата персоналу. Для всього іншого залишається близько 10 тисяч гривень у місяць.

А тепер уявімо, якби цю суму мала сплатити за дитину сама громада. Я думаю, ніхто б так просто не скерував у рік по 5-9 дітей до будинку дитини. Довелося б шукати альтернативні варіанти, одним із яких, особливо на кілька тижнів чи місяців, могла б бути патронатна родина.

У межах реформи деінституціалізації (реформи інтернатів), яка мала б завершитися в Україні 2027 року, держава передбачає скорочення фінансування інтернатів, особливо, якщо йдеться про непаліативні види допомоги. Тобто для дітей, які не мають інвалідності. Надалі все більше ці видатки лягатимуть на місцеві бюджети.

Водночас, патронатні родини залишаються на утриманні держави. Працездатний патронатний вихователь у місяць коштує держбюджету близько 24 тис. грн, для утримання дитини до 6 років передбачена виплата у розмірі 6407 грн/міс (з інвалідністю – 8970 грн/міс), від 6 до 18 років – 7990 грн/міс (з інвалідністю 11 186 грн/міс).

Наразі ми не знаємо, якою у розмірі буде цьогоріч державна субвенція для будинків дитини, але вже напередодні нового року скерували листи у всі громади Львівщини і запропонували їм передбачити у бюджеті кошти та співфінансувати в обласних будинках дитини утримання дітей, яких вони туди направили.

На мою думку, це має дати розуміння, що патронатні родини не просто менш травматичні для дитини, вони ще й зекономлять гроші громади. Або інакше: дуже легко розпоряджатися долею дитини і відправляти її в інтернат, якщо ти за це не платиш. Тоді може хоч рівень видатків з місцевого бюджету впливатиме на рішення?