РОБОТЯГИ

Львів, як і Галичина, якось не асоціюється з простими людьми, роботягами. Місто академіків, музикантів, літераторів, художників, політиків, істориків, борців за свободу, футбольних хуліганів і партизанів… Вони всі, як один, люди складні, заплутані, малозрозумілі й дуже амбітні.

Чомусь саме такий стійкий образ Львова створюють ЗМІ.

«Простий народ» - це ті, за краще життя яких скоро і вкотре протягом наступних виборчих перегонів будуть страшно і наполегливо боротися наші політки. Щось романтичне, славне, героїчне - це не про них. Агресивні селяни, хамовиті фанатики російського шансону - водії маршруток, п'яні вантажники і сантехніки, нахабні санітари, корисні продавці, які зникають в небуття - старість, контролери, водії тролейбусів і трамваїв, просто будівельники, столяри-слюсарі, на кінець двірники, вони всі тут. Тільки живуть вони в цьому Львові десь там, де їх ніхто не бачить, виключно в спальних районах. Принаймні так виходить зі слів «деяких» мешканців «австрійської забудови», всіх тих, для кого Львів - це місто, яке закінчується виключно тим, що збудовано до 1939-го.

Звичайно, що це також Львів, і між «ними і тими» великої любові й порозуміння немає. Це ніби два різних світи, які попри все не можуть жити один без одного. Хірург не міняє кран у ванні, а сантехнік не вирізає собі апендицит. Хто від цього ворожого непорозуміння виграє? Точніше, хто від цього програє? Всі ми, включно з образом міста Лева.

Львів реальний, не туристичний, - це розриті тротуари й перекошені стіни старих будинків; це зацофані дороги й колони жінок в оранжевих комбінезонах з ломами, лопатами і матюками, залиті фарбою і присипані вапном в черзі за хлібом будівельники; офіціанти, які кажуть, що в них є тільки біле «Каберне»; це якась п'яна бикота в самому центрі на лавочках і в фонтані біля Оперного; це водії джипів, які їздять по тротуарах, на червоне світло і просто по паркових алеях й шкільних стадіонах; це армія БІЧів і гопників; це імпровізовані і справжні базари, торгові точки й салони гральних автоматів, аптеки, на кожній вулиці; нарешті це міліція, яка нас зовсім не береже.

Справжні робітники, майстри, професіонали, люди, які гордяться своєю працею, своїми руками - є, як, наприклад, ковалі, склодуви, шевці, кулінари, столярі, що роблять музичні інструменти і мають справу з червоним деревом, там, де праця межує з мистецтвом. Вони є, не всі ще померли чи виїхали в Португалію, але їх мало.

Щоб стати «одним із них» - потрібно вміти зробити те, що вміють зробити вони. Щоб стати «своїм», потрібно не тільки вміти, могти і робити, потрібно з ними випити, не раз і не два, а ще розділити хліб і видовища, наприклад, сходити на футбол, в церкву чи на халявний концерт з нагоди виборів. Щоб завоювати авторитет, потрібно те, що вміють і знають робити вони, робити краще, швидше і більше. (Так, наприклад, стають бригадирами у будівельних бригадах заробітчан.) Як правило, таке стається, якщо ви пройшли всі щаблі цієї професії, з самих низів, і маєте трішки таланту. Потрібно знати те, що не знають вони в цій царині. І потрібно мати харизму, дар тримати людей, інакше чудовий професіонал ніколи не стане керівником. Власне керівник - це той, хто має авторитет і засоби, щоб керувати і роботою, і людьми. Звичайно, це в ідеалі. Людина, яка вийшла з середовища робітників і піднялася на вершину піраміди. На практиці такі керівники - рідкість. Як правило, приходять «молоді спеціалісти», які приносять із собою багаж теоретичних знань, часто непотрібних, часто застарілих, ще частіше взагалі абстрактних, і вже в «процесі роботи» починають пізнавати ази «майстерності». При бажанні, при вмінні і сприятливих обставинах такі люди стають керівниками. Недолік власного авторитету кращі з них компенсують «засобами для керування людьми». Матеріальними - премії, надбавки, коефіцієнти, розряди і, звичайно, житло, або перспектива житла, путівка в санаторій. Адміністративні - догани, штрафи, позбавлення 13-ї зарплати, відпуск у зимовий період, наприклад, лютий-березень і, нарешті, звільнення. Так можна тримати людей. «Страх і гроші», як говорив один небіжчик, чиїм іменем назвали електричку.

Теперішній керівник нічого такого немає - зарплати мізерні, брак кадрів позбавляє сенсу догани і звільнення. Житло, путівки, талони на оздоровлення, профспілкові лікарні і санаторії... Де ви? Стара гвардія відходить. Нові люди? Авторитет у людей, яких призначили зверху, притулили по блату, або навіть заслали в це болото (буквально, наприклад на бурову, яка стоїть серед лісів, боліт, степів), тому що як найгірший випускник він ніде не міг влаштуватися на роботу, відсутній. Додайте до цього постійні затримки в зарплаті, загальний психологічний стан суспільства - параноїдальний страх перед інфляцією, хворобами, житлом, взагалі майбутнім, а тепер додали війну - з його повною зневагою, щоб не сказати більше, до людей праці, і ви дивуєтесь, що роботяги п'ють? Та це найлегший і найпростіший антидепресант. Щодо поваги до власної і чужої праці, то це не такий вже й мізер. Робота перукарки важка, шкідлива і не надто оплачувана. Цілий день на ногах, руки болять від клацання ножицями, голова від вдихання парів «хімікатів» - лаки, фарби, гелі, ацетон. Але кадрового голоду, як наприклад, в Австралії, де бракує перукарів, ця гламурна професійна діяльність не відчуває. Власне через гламур. Дівчатам це чомусь подобається. Хлопця лізти в аварійний каналізаційний колектор посеред зими - не зовсім. Крутити гайки зараз мало хто хоче. Ну не бачать молоді якийсь елемент творчості в цих професіях. Продавець-консультант в салоні мобільних телефонів - так, це чомусь красиво.

Що роблять ті, які мали б якось виправити, змінити цю ситуацію, - міністерства, відділи і ще тьма всіляких бюджетних організацій - ми знаємо: малюють плакати, готують наочну агітацію. Наше кіно і естрада про це мовчать, чуже кіно (там хіба якісь автомеханіки засвітяться і все) - чуже, совєтські фільми про трактористів, доярок і монтажників-висотників - зникли, та й стосунок до сьогодення вони мають такий самий, як і закордонні «шедеври». Газети, журнали кулінарними порадами переповнені, пишуть, як вилікувати алкоголізм в домашній умовах, про ворожок і цілителів... А про те, як освоїти токарний станок, там нічого немає.

На індустріальному Сході країни ситуація дещо краща. І заводи ще дихають, і слово роботяга там не вважають лайкою. Але як буде далі? Навіть там, в Дніпропетровську і Донецьку, та й у Києві, стадіони, готелі, дороги будували й будують турки, македонці, навіть китайці. А високотехнологічні виробництва? А вибухи газу, падіння мостів, транспортні аварії, це що - свідчення професіоналізму?

Гастарбайтери сюди не приїдуть. Бо для того, щоб рів рівненько закопали, потрібно якось більше уваги приділити тому пацану, що на холоді (в болоті, під дощем, у фуфайці й кирзових чоботях, з літром горілки у «втомленому» поганим харчуванням і запоями організмі) тримає лопату, щоб не впасти в цей же рів.