Росіяни так робили завжди, або 300-літній стокгольмський синдром

Читаючи в стрічці десятки чи не сотні запитань в нікуди «як вони так могли», напишу: могли. Це було цілком собі передбачувано. Це наша проблема – нездатність памя'тати. Інколи вона видається нам чеснотою, ми думаємо, що це – зданість прощати. Тільки це – не прощення. Це ахіллесова п'ята нашого народу, понад 300-літній стокгольмський синдром, який щоразу змушує нас забувати усе зло, закривати очі у вірі, що так його не існує.

Ми забуваємо. Ми злимось на тих, хто пам'ятає і часто принижуємо їх у своїй злості.

1708 рік – московити вирізали абсолютно всіх жителів міста Батурин, включно з дітьми, 10-15 тисяч жертв за один день. Просто тому, що місто були столицею Мазепи.

Лютий 1918 року, війська під командуванням Муравйова взяли Київ і масово винищують його населення. Понад 5-10 тисяч загиблих. «Дума запросила перемирие, в ответ я приказал душить их газами».

Січень 1919. Червона армія Щорса під Києвом. Директорія здає столицю без бою, урочисто впускає Щорса. Щорс – комендант Києва. Попри це, Щорс занурює місто в хаос та насилля. Доходить до того, що з посади коменданта Києва його вже у лютому знімають самі ж більшовики, щоб зупинити безчинства в місті. Потім самі ж більшовики застрілять Щорса. А ми поставимо йому пам'ятник в Києві, який щосили будемо захищати від декомунізації. Хоча це те ж саме, якби в Києві стояв пам'ятник міхаілу «гіві» толстих, наприклад.

1920-ті – масові репресії проти українського села.

1932-1933 – Голодомор, про який ми почнемо по-справжньому згадувати лише з президентством Ющенка. При цьому, про нього та його винуватців більше воліють пам'ятати люди на заході країни, де голодомору не було, ніж нащадки тих, хто його пережив. Але рефлекси та ритуали щодо шанобливого ставлення до хліба лишаться надовго.

1937 – Розстріляне відродження. Коли Голодомор був винищенням українського села, колиски українського народу, 1937 – винищення української культури, після якого ми надовго втратили міську культуру, а самі міста русифікувалися. Саме тому ви тепер говорите російською і кажете «ето наш родной язик тоже, ми нє аддадім єго расії». Хоча як ви можете не віддати те, що вам і так не належить? За деякими даними, переслідувань зазнали близько 30 тисяч осіб. Знищено цілі галузі та мистецькі течії. В тому числі, через безпосереднє знищення людей. А потім ви скажете «в украінской літєратурє нєт нічєго інтєрєсного, сплошноє нитьйо».

Червень 1941, Львів. Росіяни, панічно втікаючи від армії гітлера, розстрілюють близько тисячі людей, що утримувались в тюрмі на Лонцького. Німці виносять тіла загиблих, містяни їх оплакують. Після цього ви скажете «прєдатєлі, как оні посмєлі воєвать протів рускіх в дівізії Галічіна?».

Далі – ГУЛАГ та повішений Івасюк. Але натомість ви напишите на стіні київського будинку «цой жив!».

1995 рік. Грозний. Вщент розбомблене місто. Росіянами вбито близько 35000 мирних жителів, із них близько 5000 – діти.

11 грудня 1999 року росіяни виставляють УСІМ мешканцям Грозного ультиматум – покинути місто, інакше вони вважатимуться терористами та будуть знищені. Станом на 23 грудня 2001 року на території Чечні діє понад 800 фільтраційних таборів/пунктів.

2014 рік. Україна. Ми масово відвідуємо концерти російських артистів, репостимо дудя, селфимось на Червоній площі, працюємо в компанії артємія лєбєдєва, співаємо на корпоративах газпрому, вважаємо російських журналістів професійнішими за українських, в містах ми зневажаємо українську мову, ми поводимось так, наче росіяни нам брати, а вони називають нас потєшнимі хохлами, бо росіяни мають хорошу пам'ять.

2022 рік. Буча. Давайте не забудемо хоча б її.

Примітка: усі «ми» та «ви» в цьому тексті, звісно ж, не стосуються тебе, дорогий читачу, ти не такий, ти хороший, а це все просто художній прийом.

Оригінал