Російський Львів як міф

Існування двох різних Львовів – «українського» і «російського» – відчувалося швидше емпірично-інтуїтивно. Формально «територіальна громада міста», як сказали б зараз, була єдиною.

На нашій спеціальності на потоці в Політехніці - а тоді вона називалася ЛоЛПІ або Львівський ордена Лєніна (саме так - ЛЄніна, а не ЛЕніна, як нам вдумливо пояснював викладач історії партії) політехнічний інститут ім. ЛЄнінського комсомолу) - було три групи, дві з яких складалися з приїжджих провінціалів, мешканців гуртожитку, а третя була ніби елітною, бо була сформована переважно з львівських, і, що важливо, - російськомовних. Трималися вони якось окремо від решти - не виклично, але виразно підкреслюючи свою інакшість...

Справедливості ради треба сказати, що й у перших двох групах були львівські - як етнічні росіяни, так і євреї, але то були одиниці, вони швидко стали нашими товаришами, підпорядкувавшись «духу групи», принаймні на час перебування в інституті. Але, оскільки лекції читалися для всієї спеціальності, то контактували ми з усіма групами. Якщо товаришування «по лінії» гуртожитку детермінувалося виключно чинником статусу його мешканця, то товаришування з «львівськими» повинно було мати якісь інші підстави, зокрема спільні світоглядні основи, або, інакше кажучи, коло читання...

«По лінії кола читання» я зійшовся і потоваришував з кількома львівськими однокурсниками... «Колом читання» була американська і європейська література ХХ ст., зокрема екзистенціалізм Камю, Сартра, романи Фітцджеральда, Гемінґвея, а також польська неформальна література тих років - Стахура, Воячек... До слова, ті книги ми читали переважно по-російськи, але були книги й польською, навіть Камю - тоненька книжечка з м'якими палітурками чорного кольору з романами «Чужий» («Obcy») та «Падіння» («Upadek») вільно продавалася в іноземному відділі книгарні «Дружба», або «барабану», як неофіційно називали книгарню.

Звичайно, крім «інтелектуальних бесід» у нас були розмови й на інші теми, в т.ч. суспільно-політичні, побутові... За політичними поглядами цих моїх товаришів з львівських можна було віднести якщо не до дисидентів, то, принаймні, до «дисиденствующих» - вони вільно висловлювали критичні погляди на радянську дійсність і прагнули до тої омріяної свободи, подих якої ми всі відчували зі сторінок «не рекомендованих для читання» книжок. Однак вже тоді я відчував, що глибинні джерела свободолюбства у нас трохи інші - в мені проростав антирадянський протест «националистического толка», з повним несприйняттям системи, а в них це був спротив системі на основі ліберальних ідей європейської інтелігенції, без бажання ліквідації тої системи, а лише її «демократизації», як це пізніше було артикульовано в часи перебудови.

Ці мої товариші були львів'янами у другому поколінні, тобто їхні батьки приїхали до міста не раніше 1946 року, коли після «великой Победы» на Галичині проводилася «зачистка» від «бандформирований УПА» загонами НКВД, з одного боку, і облаштування нового радянського життя в краї, з іншого. З одного боку, цими новоявленими «львів'янами» були кадрові енкаведисти і військові, з іншого - партфункціонери та інший «партгоспактив», який займався організацією промисловості та розбудовою «соціально-культурної інфраструктури» нового радянського Львова.

Бажаючи, наскільки це було можливим, змінити зовнішній вигляд міста, радянські органи, в першу чергу, змінили вивіски і перейменували вулиці, і відтоді на довгі роки найдовший львівський трамвайний маршрут №2 отримав назву «Енгельса-Леніна». Побіжно варто згадати, що «квартирне питання» для цих прибульців вирішувалося просто - вони займали «вільні» помешкання, які залишили переважно виселені до Польщі або депортовані «в краї не надто віддалені» львівські поляки, а частково - «звільнені» німцями від євреїв у роки війни. Такі початки творення «радянського Львова» як культурного феномену другої половини ХХ ст.

Мої нові львівські товариші, як я усвідомив значно пізніше, були дітьми тих нових «господарів життя», які під керівництвом ВКПб/НКВД заповзялися відтворювати «сталінський соціалізм», укріплений перемогою СРСР у війні, у «звільненій від польських панів» західній частині УКРАИНЬІ.

Швидкими темпами будувалася радянська промисловість Львова - вже на початку 60-х на повну потужність працювали всі великі львівські заводи: автопром - ЛАЗ, Автонавантажувач, Мотозавод; приладобудування - Львівприлад, Мікроприлад, Термоприлад; оборонка - Полярон, 246-й, 125-й; «цивільна» електроніка - Електрон, Кінескоп, РЕМА; підприємства харчопрому, легкої промисловості і т.д. Однак на стадії їх запуску, в 50-х, ці підприємства потребували кваліфікованих менеджерів, інженерів, молодшого техперсоналу, робітників, наладжувальників і ремонтників - і ці трудові резерви поповнювалися кадрами зі Сходу й Півночі. Вочевидь, і вся радянська і партноменклатура теж була звідти (довіри до західняків - «бандеровских выкормышей» - не було), не кажучи вже про військову еліту. Всі керівні посади у будь-якій організації чи установі - починаючи від ВУЗу і закінчуючи ЖЕКом - займали довірені особи режиму.

Саме через ці обставини довоєнний «польський Львів» став повоєнним «російським». Поступово, з роками, «боротьба з бандитизмом» (полювання на рідіючі загони УПА) відходила на другий план, а «щасливе» мирне життя вимагало організації й управління як у виробництві, так і в побуті. Так у місті, за зразком 1939-го року, формувався «новий радянський» стиль життя: його осереддям ставало «производство», завод чи фабрика, повноцінне функціонування якого забезпечували житлова інфраструктура та «соцкультпобут», тобто: система середньої і вищої освіти (потреба у грамотних кадрах все зростала), організації і установи торгівлі, громадського харчування, громадського транспорту, побутових послуг, закладів культури (клуби, кінотеатри) тощо. Однак, зразок - зразком, але Львів зі своєю багатовіковою культурною спадщиною не міг не впливати на всі форми життя, відтак нова львівська «радянська» дійсність отримала особливий «львівський» шарм: це стосувалося і установ освіти, де окопалися рідкі довоєнні «релікти» зі знанням грецької і латини (мій інститутський викладач німецької міг вільно подовгу декламувати «Іліаду»!), це неповторна атмосфера львівських Галицького і Краківського ринків, звідки нова влада так і не змогла вижити знаменитого «Прошу, пані!», що стало символом «західняцтва», це особливий дух «ресторацій» і знаменитих на весь СРСР кав'ярень (у Львові, на щастя, збереглася довоєнна культура кави, чого не було в усьому Союзі), збережені топоніми околиць (Замарстинів, Левандівка, Майорівка, Збоїща), два діючі польські католицькі костьоли, відповідно «жива» польська мова, яку тут культивували малочисельні поляки, котрим вдалося уникнути депортації, і ще багато чого іншого.

На тлі знаменитої архітектури Львова, вузькоколійного трамваю ці культурні феномени і витворювали той неповторний колорит міста, який, з великою долею умовності, почав сприйматися «російськими» львів'янами як «свій».

З середини 50-х, через зростаючу потребу у робочій силі, Львів почав приймати «село», тобто українців з сільських районів області, і десь, очевидно, в середині 60-х, «російський» і «український» Львови були в паритеті, а від середини 60-х українці почали домінувати чисельно, але не якісно.

Росіяни, або ширше - російськомовні, бо серед них було багато східняків, у 60-ті були мешканцями елітних мікрорайонів міста, вони через парт- та госп- номенклатуру на всіх рівнях управління мали першочерговий доступ і до освіти, і до культури, і до посад як на виробництві, так і в соціально-культурній сфері. В той самий час вони вже були львів'янами з народження, які любили це своє місто і були його патріотами sui generis.

Існування двох різних Львовів - «українського» і «російського» - відчувалося швидше емпірично-інтуїтивно, бо ж формально «територіальна громада міста», як сказали би ми зараз, була єдиною. Публічне життя міста у період «рецесії» (від 70-х років), як і по всьому СРСР, існувало у двох вимірах: видимому, офіційному, радянському - а це були церемонії й урочистості у «революційні» радянські свята, всілякі прояви «нової радянської обрядовості» при будь-якій нагоді, офіційна культура, насамперед, радянський кінематограф, парково-культурне життя (принагідно згадаю Зелений театр в ПКіВ ім. Б.Хмельницького!), офіційні театри, цирк і теде і тепе, як каже Андрухович, - і невидимому, неофіційному, який творили різні неформальні тематичні групи молоді. Ці два неформальні Львови були ніби двома паралельними світами, які практично не перетиналися, принаймні системно, хоча вряди-годи відбувалися індивідуальні взаємопроникнення. Російський «неформальний» Львів в часи розвиненого соціалізму формували групи художників, музикантів, літераторів, театралів, які творили неофіційну культуру, та й просто інтелігентів - пасивних споживачів тієї культури, як-от мої товариші з інституту.

Російський Львів живився неформальною російською культурою, яку витворювали неформали СРСР з центрами у Москві і Пітері, як завжди називали тодішній Ленінград. Ця «загальнорадянська» неформальна культура СРСР якось дивно трансформувалася у «львівську російську» культуру, а основним системоутворюючим фактором при цьому була близькість Львова до Заходу, що дозволяло елементам західної культури проникати через кордон, насамперед у формі польських періодичних видань, польського радіо і телебачення, яке на той час, хоч і з труднощами, але можна було дивитися, якщо виставити антену ДМХ на високій тичці достатньо високого будинку на пагорбі.

Квартири з «польським ТБ» нерідко ставали центрами публічного спілкування неформалів. Одним із відомих російських неформальних центрів у місті стала т.зв. «Вірменка», або кав'ярня на Вірменській. Про це мальовничо пише у своїх спогадах представниця тої культури, львівська письменниця Марина Курсанова. Іншим таким центром був самодіяльний театр Бориса Озерова, який робив сміливі на той час постановки у жанрі психологічної драми (наприклад, «Утиная охота» О. Вампілова). Чисельними осередками тої культури були й майстерні художників, наприклад, майстерня І. Клеха.

Так тривало до кінця 80-х, коли в передчутті кінця режиму організувалися національні рухи в «радянських республіках». «Український» Львів проявив себе у формі Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Народного руху. Натомість «російський» себе не знайшов. Бо й не міг знайти.

«Український» Львів знаходив нову омріяну Батьківщину, «російський» втрачав свою «великую необъятную родину», без якої він не мислив і своєї малої батьківщини - «свого» Львова. Зміни, які відбувалися в політичному і суспільному житті Львова, в 90-ті роки «російським» Львовом сприймалися з осторогою, а інколи - вороже. Статус національної меншини, яким російських львів'ян наділила нова українська влада, до глибини душі вражав їхнє національне самолюбство. З плином часу «російський Львів», як системна цілісність, почав розпадатися, багато його представників емігрували в Росію, Ізраїль, Німеччину, США. На гору піднялися марґінали, як-от Російське культурне товариство ім. Пушкіна, очолюване одіозним Свістуновим, натомість «демократичне» Товариство ім. Сахарова так і не стало інтегратором «російського» Львова в новий «український» Львів, і швидко занепало.

Сьогодні розрізнені середовища того «російського» Львова зависли між простором і часом, так і не прийнявши нових політичних реалій, радикальніша його частина пішла у «внутрішню чи віртуальну еміграцію».

«Російський» Львів продовжує своє життя у свідомості тих його представників, які не сприйняли і, вочевидь, ніколи не сприймуть Львова «националистов». Вони будуть берегти пам'ять про той міфічний «Львов» своєї радянської молодості, передавати цю пам'ять своїм нащадкам, як це свого часу робили ті поляки, котрі залишились тут, у Львові, щоб берегти і передавати пам'ять про міфічний «польський» Львів своєї молодості.

Довідка ZAXID.NET

Петро Мавко - експерт з питань територіальної організації влади та місцевого самоврядування, місцевого те регіонального розвитку, керівник Західноукраїнського регіонального навчального центру.

Автор спеціальних досліджень та статей з питань місцевого самоврядування та розвитку територій.

Живе у Львові.

Фото з сайту rep-ua.com