Розмова німих із глухими

Одна з ключових проблем сучасних людських суспільств, зокрема й українського – чорно-біле бачення світу. Світу, в якому існують лише два племені. Умовно назвемо їх «свої» та «чужі». «Свої» завжди праві, «чужі» апріорі ні. «Свої» не можуть помилятись, в їхні ідеї треба вірити, а раціонально пояснювати чи обґрунтовувати – зовсім не обов’язково. Якщо раптом факти суперечать «нашій» теорії, то це проблема фактів. Ідеї ж «чужих» завжди хибні, їх навіть не треба намагатись проаналізувати, обговорити. Вони вартують лише символічного поховального багаття.

Звучить наче опис «вічного двигуна» українців – дискусій між фан-сектами (бо інакше їх важко назвати) Володимира Зеленського та Петра Порошенка. Та цього разу не про них, адже останніми тижнями на суспільному порядку денному виринула нова дискусійна тема, яка не менш виразно демонструє небажання і нездатність багатьох людей до здорової дискусії. Мова про законопроект №9103 авторства майже двох десятків народних депутатів на чолі з доволі скандальною Інною Совсун «Про інститут реєстрованих партнерств».

Цей текст не є аналізом документа, не є обговоренням його позитивних і негативних складових чи моральних аспектів. Найважливіше: цим проектом передбачено запровадження нового поняття в українському правовому полі – «реєстроване партнерство». Воно передбачає «добровільний сімейний союз двох повнолітніх осіб, однієї чи різної статі, в основі якого лежить взаємоповага, взаєморозуміння, взаємопідтримка, взаємні права та обов'язки». Таке партнерство не прирівнюють до шлюбу, воно не передбачає права на всиновлення дітей. Натомість дозволяє подолати низку наявних проблем, пов’язаних із соціальною захищеністю партнера/партнерки, успадкуванням майна тощо.

Тема одностатевих партнерств однозначно є контроверсійною і годі було сподіватись, що цей законопроект однозначно схвалить більшість суспільства. Складність порушеної теми мала б означати, по-перше, розуміння учасниками обговорення нормальності існування різних точок зору, а по-друге – прагнення ґрунтовної дискусії з обміном аргументами. Нічого подібного. Натомість маємо класику жанру імені «своїх» і «чужих». Причім це стосується обох сторін «дискусії».

Зі сторони прихильників запровадження одностатевих цивільних (чи реєстрованих) партнерств панує відвертий і очевидний когнітивний дисонанс. Йдучи на барикади з лозунгами прав і свобод, вони першими готові обмежувати права і свободи тих, хто має іншу точку зору. Особливо помітним це стало після реєстрації на сайті президента петиції з вимогою «заборонити одностатеві шлюби». Замість зайнятись просвітницькою роботою і пояснювати, що законопроект №9103 не стосується поняття шлюбу як такого, що шлюб і реєстроване партнерство це не те саме і т. д., соцмережами понеслась хвиля обурених дописів на кшталт «всі, хто підписав петицію проти одностатевих шлюбів – чемодан, вокзал, расєя, а ми тут воюємо за вільну країну». Є підозра, попри непідтверджені фактами розповіді про «тисячі й десятки тисяч ЛГБТ-військових», що серед активних учасників обговорення одностатевих партнерств саме тих, хто зараз боронить Україну від агресора, або немає, або вкрай мало. Зате «диванних воїнів» вистачило б на декілька бригад.

Куди більше турбує інший аспект – дуже тривожний погляд цих людей на свободу. Ось у них «свої» правильні ідеї, яким повна свобода. А ось «чужі» точки зору, на які свобода не поширюється. І якщо ти маєш наглість виступати проти, у цьому випадку, запровадження одностатевих партнерств – то твоє місце в Росії. Здавалось би, що свобода, зокрема й думки, полягає у праві на різні точки зору, а не «єдиноправильні». Тим паче йдеться про право не погоджуватись з певною ідеєю, а не про фізичну протидію чи будь-що протизаконне чи антиконституційне (наприклад, силову протидію «прайдам» ЛГБТ-спільноти). Суспільство, де всі мають думати однаково «правильно», ми вже проходили. Це паскудний досвід, повторювати не варто.

Така непослідовність і готовність до обмеження свободи слова «чужих» у виконанні багатьох (вочевидь не всіх) прихильників одностатевих партнерств чи ЛГБТ-руху загалом дає всі козирі в руки опонентам. Та отримавши ці козирі, чимало медійно й політично активних борців за традиційні сімейні цінності вирішили замість розумної картярської комбінації зіграти у примітивного «чапаєва», жбурляючи шахові фігури в опонентів.

Втіленням величезних проблем опонентів законопроекту №9103 став нещодавній форум «За християнські цінності», що відбувся в стінах Львівської обласної ради і зібрав, зокрема, представників політикуму та духовенства різних конфесій. Під час форуму пролунало чимало пафосних виступів про загрозу з боку ЛГБТ, «диктатури гендерної ідеології» і різної масті «содомітів» для суспільної моралі й української традиційної сім’ї.

І тут одразу кілька проблем. По-перше, кумедно й абсурдно чути про цінності з уст політиків, чиї імена неодноразово лунали в контекстах корупційних скандалів – таких як Ірина Сех чи Юрій Холод. Та немає такої теми, на якій політики не намагались би паразитувати – так уже влаштована матінка-природа. По-друге, як і частина їхніх ідейних опонентів, готових вислати з країни інакомислячих, дехто з учасників форуму «За християнські цінності» в найкращих традиціях чорно-білого мислення величає прихильників одностатевих цивільних партнерств ледь не посланцями пекла на землі. По-третє, найбільш екзальтовані борці з «гендерною диктатурою» зайшли настільки далеко, що вголос і публічно під час форуму називали російське вторгнення «покаранням за аборти» (адвокат Юрій Зошій) або ж вважали його меншою бідою, ніж законопроект Совсун і компанії (єпископ Євангельської церкви Василь Боєчко). Якщо хтось навмисно хотів би дискримінувати будь-яку спробу опонувати ідеї одностатевого партнерства, то навряд чи справився б краще.

Це при тім, що в проголошуваних представниками ЛГБТ-спільноти ідеях і лозунгах чимало слабких місць, спірних чи й відверто сумнівних з точки зору науки тверджень. Але навіщо аргументовано про це говорити й намагатись дискутувати, якщо простіше говорити пустопорожні і пафосні фрази й демонізувати «чужих». Нічим не краща модель поведінки за бажання прихильників законопроекту заткати рота опонентам чи їхні примітивні маніпуляції про «хто проти, той такий як Путін і росіяни».

Найбільша ж проблема форуму «За християнські цінності» навіть не в тому, що там було сказано. А в тому, що сказано не було. Наприклад, увагу учасників так захопили описи майбутнього гендерного апокаліпсису, що аж забракло часу й бажання поговорити про реальні проблеми українських сімей, про причини, через які розпадається багато з них, про проблему сімейного насильства та шляхи її як не подолання, то мінімізації. А раз уже згадали на форумі про аборти, то можна було б подумати про ідеї задля подолання тих спонук, що ведуть жінок до вбивства власної ненародженої дитини. Але це ж треба було би думати й напружуватись. Легше замість аргументованого розбору численних проблем «прогресивних» ідей щодо гендеру вкотре виставити себе пустослівними невігласами і дискредитувати самі поняття традиційних цінностей чи консерватизму.

На виході отримуємо таку звичну, а від того не менш трагічну картину. Є складна проблема, яка нізащо не може мати однозначного сприйняття в суспільстві. Є пов’язані з нею реальні труднощі реальних людей, а є оберемок міфів і стереотипів. І є міжплемінна війна «своїх» і «чужих». Де по одну сторону барикад забороняється не те що висловлюватись проти, а бодай навіть сумніватись у правильності «прогресивних» ідей, і де замість прагнення дискусії бачимо лише сектантське за сутністю таврування всіх незгодних «гомофобами», «скрєпними» тощо. А по інший бік та сама біда, тільки в іншій обгортці. Нескінченні таврування «гендерної диктатури» і вісники апокаліпсису. За одночасної відсутності не лише намагання нормально обговорити суть справи, а й навіть натяку на власну позитивну програму задля розв’язання тих реальних проблем, які порушені в законопроекті про реєстровані партнерства.

Дивлячись на західноєвропейські чи американські «культурні війни», не один раз доводилось ловити себе на думці, що «нам би їхні проблеми». Щоб головним генератором бід для українців було не намагання Росії знищити нас як націю, а обговорення реальних і вигаданих проблем статей, гендерів тощо. Втім, дуже схоже, що принаймні частині українців вдається поєднувати і те, й інше. Взагалі ж, з огляду на тенденції останніх тижнів і низку гучних «дискусій» (наприклад, про екскурсію на смітник Тараса Чорновола), складається враження, що чималий шмат нашого суспільства остаточно увійшов у режим існування за принципом «війна війною, а срач за розкладом».