Саліна: 72 роки після катастрофи
Щороку, останньої неділі червня, починаючи з 1991-го, в Добромилі біля колишньої в’язниці збираються люди, щоб пом’янути замучених земляків і родичів під час зачистки 1941 року.
Вони йдуть від в’язниці дорогою на Нижанковичі, завертають у село Солянуватка, заходять у браму колишнього сільзаводу – Саліни, а далі сходами через розкішний сад на один пагорб та другий. На верхньому – братська могила з хрестом і замурований отвір соляної шахти. На нижньому над шахтою, що колись була доверху заповнена трупами (глибина її 100 метрів), каплиця, довкола якої проводять жалобні заходи щороку.
Навіть якби місцева та обласна влада не організовувала цей захід, люди все одно б приходили, хоча з кожним роком їх стає дедалі менше. Добромиль занепадає, молодь спивається, люди на заробітках. Це той випадок, коли очікуєш катарсису, а він чомусь не настає, тому що за злочини ніхто так і не відповів.
І приходити треба, і пам’ятати треба, бо колись це знову може повторитись. Без внутрішнього неприйняття зла, людина може стати як катом, так і жертвою. А у соляній ропі шибів розчинились і ті, й інші.
Попіл Клааса
Ці кілька історій я прочитала в книзі «Саліна», виданій 1995 року, а також почула від присутніх на жалобних заходах. Кожного разу, коли я туди приїжджаю, дізнаюсь щось нове.
Гірше ніж пекло
У перші дні після відступу каральних військ НКВД люди кинулись до Добромильської тюрми шукати заарештованих родичів. Із брами вибіг лікар-єврей у окулярах і закричав:
«Не ходіть туди, не ходіть! Навіть у пеклі такого звірства не побачите!»
( Івання Крук-Красневич, 1923 р.н.м.Добромиль)
Червоний черевик
Дівчинка-підліток бачила, як до Саліни їхали вантажівки, накриті брезентом. В одному місці брезент відхилився і стало видно ногу в червоному черевику. Після зачистки з Перемишля прийшла мати шукати сина. Вона плачучи розповідала, що її сина забрали просто з хати, не давши йому навіть одягнутись, і що взутий він був у червоні черевики.
Ця історія нагадує чорно-білий «Список Шиндлера», де іноді з’являється червона пляма – пальтечко дівчинки з гетто. Жінка так і не побачила тіло сина, його вкинули в соляну
шахту.
( Євгенія Х., 1927 р.н., м,Добромиль)
Охоронець
Щоб позбутися майбутніх свідків, працівників заводу викликали в дирекцію, буцімто по гроші.Дві молоді дівчини підійшли до прохідної, але охоронець їх не впустив.Сказав, щоб йшли геть, бо буде стріляти.
( Антоніна Моцяк, 1930 р.н, с.Кропивник)
Відро з водою
Одна жінка побачила колону змучених в’язнів і вибігла на дорогу з відром води, щоб напоїти.Пролунала автоматна черга, і вода потекла на землю, змішавшись з кров’ю.
( «Остання дорога» Марія Прокопець)
Розп’яття
Екзекуція проводилась в конторі і в костелі на території заводу. Гуділи мотори машин, щоб заглущити крики. Потім люди побачили контору, залиту кров’ю по саму стелю. А в костелі над вівтарем висіло тіло розіп’ятого чоловіка. Знайшли закривавлені дерев’яні молоти для трамбування солі, в які було вбито гострі цвяхи. Це – для слабких, щоб не витрачати патрони, так потрібні на війні. Розстрілювати тільки сильних.
( Євгенія Х., м. Добромиль)
Одежа
На території заводу знайшли купи одягу.Перед смертю жертв змусили роздягнутися.Це робилося для того, щоб потім тіла не змогли ідентифікувати. Справді, соляна ропа роз’їла обличчя до невпізнання.
(Йосип Мешкало, 1931 р.н., проживав на території сільзаводу)
Ексгумація
Німці швидко знайшли замасковану дерном шахту. Відкрили люк – вдарив нестерпний сморід. Тоді зігнали місцевих євреїв. Одні кажуть 100, інші – 200 чоловік. Ті витягували тіла і складали для опізнання.На самому верху наповненої шахти лежало тіло молодої жінки з відрізаними грудьми і розпоротим животом, а коло неї шестимісячне немовля.
( Йосип Мешкало)
Доля євреїв
Євреї вантажили неопізнані тіла на підводу й тягнули нагору, де біля другої шахти вирили могилу. Схил був крутий і слизький. Якщо хтось з євреїв падав, його добивали і клали на підводу. Тому дехто з них похований у братській могилі. Коли євреї насипали могилу, їх розстріляли і вкинули в шахту поруч.
( чув від батька , Михайло Кріль, м.Львів)
Наруга над могилою
Після війни комуністична влада зрівнювала кілька разів могилу із землею і викидала хреста. Люди відновлювали. Потім все заросло терном. Тільки на початку 90-х могилу знову насипали. І при сприянні місцевої влади побудували каплицю біля першої шахти, зробили сходи на пагорб, і щороку поминають загиблих. Будують і невелику церкву на території колишнього заводу, а потім дитячого санаторію (!). Ходять чутки, що там знову буде оздоровчий комплекс, чого допустити не можна, бо тут кожен клаптик землі просякнув кров’ю.
( Іванна Крук-Красневич, м.Добромиль)
Бог знає всіх поіменно
Пошуки в архівах допомогли б ідентифікувати більшість жертв із поховань у Саліні, яких налічують приблизно 3 600. Це в’язні Перемишльської тюрми, місцеві, діти з Перемишльського сиротинця, працівники сільзаводу, безпосередні виконавці. Національний склад: українці, поляки, євреї. Соціальний склад: робітники, службовці, духовенство , інтелігенція, селяни. Подібне відбувалось усюди в останню декаду червня 1941 року: В Мостиськах, Раві-Руській,Самборі, Дрогобичі, в кожному селі й місті. У Самборі в’язнів годували людським м’ясом.
Свідки називають прізвища тих, хто брав безпосередню участь у зачистці в Добромилі: Ліборцов ( виконавець), голова міської ради Петровський, секретар райпарткому Бубнов, міліціонер Кремер, директор сільзаводу Прокоп’єв ( згодом директор хлібзаводу в м. Долина).
Ці дослідження можна було б провести лише у 90-х роках, але не всі. 50 років мовчання. Це дуже багато. 70 років пам’яті. Це дуже мало.
Демони демографії
Трагедія Саліни стала відома завдяки небайдужим людям, яким попіл Клааса стукає в серце. 50 років мовчання і страху деформували свідомість громадян України на Заході, а на Сході мовчання тривало ще довше. Але найбільше спотворилась демографічна картина, бо цілковито змінився склад населення міст Галичини. Я їхала в Раву-Руську і повторювала про себе: « 17 з половиною тисяч». Рівно стільки було знищено у роки війни у районі, де зараз розташована митниця, основне джерело добробуту місцевих мешканців. Розцяцьковані кічові каплички, мотелі, бари і незаасфальтовані вулиці. На сайті міста – жодної згадки, що тут було розстріляно 1000 євреїв і вивезено 13 тисяч поляків, про зачистки – ні слова.
Місто однаково нищили фашисти – червоні й коричневі, але про перших мовчать. Схоже, що влада та сама, з 45-го року.
З галицьких міст випустили усю кров і влили зовсім чужу – кров покірних наймитів і вчорашніх вбивць. І те ж саме в інших містах України, де немає міщан, господарів міста, а є стадо пристосуванців і егоїстів, здатних вкрасти навіть камінь з чужої могили, щоб покласти у фундамент власної хати. Боягузи, що, скиглячи, знову і знову обирають до влади злодіїв і хабарників, вбивць і ґвалтівників, лицемірів і демагогів. Це їм прокляття за те, що примирилися зі Злом, і жодна позолочена та виглянцувана церква не спасе їхніх дітей і онуків від виродження.
Все починається з Саліни, якої могло б не бути, якби у відповідь на терор піднялось народне ополчення, і проти катів об’єдналися б українці, поляки і євреї, а партизани не займались з’ясуванням стосунків з іншими партизанами. Але не мені судити цих людей, розгублених і наляканих, не здатних до насильства. Їх вже засудила історія. Не та, що її нав’язують політики з різних таборів, а та, що є вчителькою життя, клас у якої завжди чомусь порожній, бо учнів більше цікавить, як би сховатись у нірку й пережити весь цей безлад, який самі ж собі наворожили, аніж відчути катарсис і не повторювати помилок. Наприклад, не вірити, що зараз в Україні будується особливо збочений кримінально-тоталітарний режим, моделлю якого донедавна ще була Врадіївка.
Дякую за інформацію авторам книги «Саліна», професору історії п. Михайлу Крілю, п.Мирону Іванику, головному редактору видавництва «Знання», п.Василю Сивому, уродженцю Солянуватки, керівникам Старосамбірського р-ну, завдяки яким я завжди в курсі того, що відбувається в Саліні.
Ми використовуємо