Сашко Ірванець: Ми постановили собі писати не нудно

- Ми, письменники-патріоти, – інваліди Помаранчевої революції. Ця битва, яку ми начебто виграли, була дуже важкою, ми з неї всі вийшли із втратами, кривавими ранами. Дуже добре, що ця революція була. Інша справа, що її наслідки жорстоко спаплюжили, я б навіть сказав, брутально переср-ли. Але головне, що вона була.

Сашко Ірванець– поет, драматург, прозаїк, Підскарбій літгурту Бу-Ба-Бу приїхав до Львова презентувати свою книжку есеїстки «П’яте перо». Це стало для ZAXID.NET чудовою нагодою, аби поспілкуватися із Сашком про старі-добрі часи бубабістської величі, про фестиваль «Вивих», про літературне життя в Україні, навіть про Олега Тягнибока й вибори в Росії.

- Трійця Бу-Ба-Бу вже давно не збиралася разом. Всі ви творите, видаєте, виступаєте автономно. Більше немає потреби збиратися докупи?

- 2008 року Ґабор (Василь Ґабор – львівський письменник і видавець – ZAXID.NET) зібрав усю нашу громаду й було видане «Бу-Ба-Бу вибране», яке відоме всім. Перед тим ми справді з Юрком і Віктором збиралися один раз на два-три роки, щоб просто пом’янути нашу славну групу. Але вийшло це «Вибране», яке гальванізувало трупа, і ми мали виступи протягом року у семи-восьми обласних центрах України. Це був Франківськ, Луцьк, Ужгород, Львів, у кінці був Київ. Ми пригадали собі, що то таке – «Вечори Бу-Ба-Бу».

- Це було три роки тому, а що далі з Бу-Ба-Бу?

- Після того навіть додруківку книжки закупило Міністерство культури, розповсюдило по всіх бібліотеках України. Тепер всюди там стоять ці високі фіолетові книжки в суперобкладинках. А ми знову залягли на дно. Але якщо за рік-півтора-два Гутковський (Василь Гутковський – директор літературної агенції «Піраміда» – ZAXID.NET) знову видасть «Вибране», то це нас дуже легко може мобілізувати, і ми знову будемо виходити на сцену, такі самі молоді, перфектні, досконалі, як і 20, і 25 років тому.  

- Я не раз зустрічав спонтанні спроби різних літературознавців якимось чином визначити особливі риси кожного з членів Бу-Ба-Бу. Ти про себе і для себе відповів на це запитання?

- Дякую, це – гарне питання. Тут можна танцювати від протилежного і запитати: а що ж у вас є спільного?

- Добре: а що ж у вас є спільного?

- На ось ту, от уже 25-літню давнину, зустрілися троє молодих поетів. Ти навіть не уявляєш собі, яка нудьга тоді панувала в українській сучасній літературі. І тут троє молодих поетів постановили собі писати не нудно. Це були: Віктор Неборак, Юрій Андрухович і Олександр Ірванець. І разом вони склали групу Бу-Ба-Бу. Тобто ми дуже сильно різнимося, але наша спільна риса: ми хотіли писати не нудно.

- І вам вдалося?

- Не знаю. Ви – читачі й споживачі «Вибраного Бу-Ба-Бу» як вважаєте?

- Особисто я вважаю, що вдалося!

- Дякую, оце і є відповідь на твоє запитання.

- Я не помилюся, коли скажу, що слава Бу-Ба-Бу найгучніше прогриміла на фестивалі «Вивих»? Це була для вас етапна подія?

- До-речі, я зранку приїхав до Львова, і ми вже згадували фестиваль «Вивих». Це був для нас не просто захід, це було утвердження, що ти можеш бути босом. Зрештою я був головою сценарної групи і на першому, і на другому «Вивиху».

- Нині вже, на жаль, мало хто пам’ятає і цінує цю непересічну для Львова подію.

- Я розповім таку історію, яка трапилася років три-чотири тому. У Києві в Українському Домі великий книжковий ярмарок. Його довгими коридорами йде до мене Олег Тягнибок. Він дістає з кишені книжку «Рівне-Ровно» і просить: «Пане Олександре, підпишіть». Я, звичайно, підписую: «Олегові Тягнибокові, зі щирою приязню бла-бла-бла». А він каже: «Пане Олександре, а Ви мене пам’ятаєте?» Я здивовано кажу: «Що значить «пам’ятаєте». Я знаю Вас як політика Олега Тягнибока, лідера партії «Свобода». А він мені: «Та ні, Ви пам’ятаєте на «Вивиху», на конкурсі анекдотів студент Тягнибок зайняв друге місце». Тобто ти розумієш, це аж такі давні відкидання. Я ж судив цей конкурс і нині дуже слабо пам’ятаю якогось чорнявого хлопця, учасника конкурсу. Але воно було: Олег Тягнибок ще тоді без жодних «Свобод» вийшов, розповів анекдот і зайняв друге місце.

- Анекдот, підозрюю, був про москалів?

- Думаю, що так (сміється), але точно не пам’ятаю. У будь-якому випадку, якщо відповідати на запитання, що для мене «Вивих», – це ось такі враження.

- Кожен з поетів-бубабістів з досягненням певного віку відчував нестримне бажання написати роман. Коли таке прагнення виникло у тебе?

- Це закономірний той перехід десь біля тридцятки. Зрештою Андрухович, котрий трошки старший за мене, свої «Рекреації» написав десь у такому віці. Візьмемо до прикладу Ліну Василівну (Костенко – ZAXID.NET), я вважаю її великою поетесою, попри те, що в своєму останньому інтерв’ю вона «гонить» на мене. Я можу добре, на високому рівні написати вірша, великого вірша, малу поему, але роману у віршах на зразок «Марусі Чурай» чи «Берестечка» я не напишу. І тому поет переходить на прозу. А Ліна Василівна пише романи у віршах, і вони добрі. Тобто у районі 30 років і далі поет усвідомлює, що він не тільки поет, і починає писати прозу.  Так я написав роман «Рівне/Ровно», написав «Хвороба Лібенкрафта», повість «Очамимря», оповідання. Все було вже після 30-ти, ближче до 50-ти.

- Зараз ти себе відчуваєш більше поетом чи прозаїком?

- Я хотів би й надалі залишаться поетом. Поет – це дуже почесне звання.

- Я і, припускаю, більшість пересічних споживачів твого творчого продукту сприймає тебе через твої влучні, гострі, іронічні вірші політичного спрямування. Наприклад:

Галіцаї-свідоміти!
Виродкі-антисєміти!
Обращаюсь к вам сейчас
Я за вєсь рабочій клас!
Покорітєсь і покайтєсь,
І скорєє возвращайтєсь
В лоно Церкві нашей славной,
Церкві Русской Православной!

Чи не значить це, що ми дещо викривлено бачимо твою творчість?

- Зараз я маю рубрику на ТВі у програмі «Альбертейнштейн», перед тим, у часи Помаранчевої революції, я мав це на 5 каналі. Я прекрасно знаю, що таке політична сатира, я знаю, що це не має жодного стосунку до високої поезії. З іншого боку, я видав кілька збірок віршів, і там є поезія. Принаймні мої друзі так кажуть, і я смію так думати. Тобто я прекрасно відрізняю: є моя злободенна творчість (кожного тижня писати політичний віршик – це ж не хрін собачий) і водночас я знаю, що таке бути поетом. Це – різні речі. Так, на жаль, більшість моїх глядачів з ТВі моєї поезії не читали.

- Ти вже давно не мешкаєш у Рівному…

- Чому ж? Я й досі там мешкаю. Але я вже 19 років одружений з Оксаною (художниця Оксана Цюпа – ZAXID.NET), живу в Ірпені, але, наприклад, завтра (розмова відбувалася 8 грудня) їду до Рівного, до мами.

- Чому зовсім не чути про якесь літературне життя в Рівному?

- А його там немає!

- Приміром, Неборак тримається Львова, Андрухович – Франківська до певної міри, вони мають середовища, аби там собі варитися. То у Рівному, якщо я тебе правильно зрозумів, такого середовища немає, й тобі там нема де варитися.

- Я не збираюся там варитися. Я знаю рівненські реалії, я написав роман про це місто. Я дуже добре знаю, що таке рівненська література, Рівненська Спілка письменників.

- Тобто ти шукав собі сприятливішого середовища для творчості?

- Поетові не потрібно якогось сприятливого середовища. Я спокійно припускаю, що через кілька років я осяду в Рівному, на вул. Струтинської у панельному будинку й писатиму свої вірші, прозу. Так, це можливо. Можна жити в Рівному, можна жити будь-де: у Бродах, Пустомитах, Турці, Ходорові й бути письменником.

- А що це за цікавий такий значок у тебе на лацкані? Ознака належності до політичної структури?

- Однозначно (сміється). Він усіх страшенно інтригує, цей червоний молоточок. Насправді ж у Відні є велика мистецька централь. Там є ресторани, галереї, зала для виступів. І це все називається Alte Schmiede – «Стара кузня». І кожен, хто там виступав, отримував цей значок. З України там виступали Андрухович, Жадан, Тимофій Гаврилів, Прохасько, Остап Сливинський. Крім мене, тільки Остап носить цей значок. У нас, в Україні його мало знають, зате на Заході, коли ти десь з’являєшся на літературних тусовках, тобі зразу кажуть: «О, Alte Schmiede!». Тобто це – круто. Я ж його ношу, бо він усіх цікавить і дратує.

- До речі, багато твоїх творів перекладено на німецьку мову?

- Досить багато.  Мій роман «Рівне/Ровно» є перекладений і частково надрукований у Wespennest – «Осине гніздо» - це німецькомовний журнал, який виходить у Австрії. Мої п’єси ставили у Ляйпцігу, Штутґарті, Мюнхені. Тобто у німецькомовному світі трошки мене знають.

- А загалом ти можеш про себе сказати, що ти є успішним літератором?

- Нещодавно до мене з таким питанням звернулася якась студентка Могилянки. Я вже казав, що Мешкаю в Ірпені, тож до Києва я приїхав електричкою. І от вона мене питає: «Пане Олександре, Ви – успішний письменник?». Я ж відповів: «Послухайте, успішний письменник – той, який під’їздить на білому лімузині, виходить у дорогому костюмі від Versace. Я ж – ні. Я приїхав до Вас на електричці, я в джинсах і все таке інше…» Вона засміялася й сказала: «Але ж Ви таки успішний письменник». Я не знаю, чим визначається успішність письменника.

- Зауваж, я сформулював запитання трішки по-іншому: чи вважаєш ти себе успішним? Спробую переформулювати: чи вдалося тобі реалізувати свої творчі амбіції?

- Отака постановка питання мені подобається. У такому плані – так, я не маю на що нарікати. Те, чого я хотів би досягнути в літературі, я досягнув. Я написав стільки прози й поезії, скільки хотів. Воно було видано, прочитано, були непогані рецензії. Інша справа, що воно не здобулось на стотисячні наклади. Ну, не здобулось… Але для мене думка Андруховича чи Бойченка у Чернівцях важить більше, ніж сто тисяч коментів невідомих мені людей в Інтернеті. 

- От реально падають тиражі непоганих письменників. Це що – свідчення того, що українська література занепадає, здає позиції, вироджується?

- Десь близько року тому ми зустрілися в Києві на Подолі з представниками ПЕН-клубу, і Ростик Семків прочитав нам лекцію, яка саме й базується на цих умовиводах, спостереженнях. Він нам сказав: «Люди, у нас добрі перспективи. Якщо ви маєте дві тисячі читачів в Україні, то їх не стане менше. Навпаки, російськомовні більше читатимуть українською». Український письменник, який живе у 46-мільйонному народі, має більше шансів, аніж норвезький письменник, бо норвежців є лише п’ять мільйонів. Тобто його можливість видавати й бути почутим своїм народом у 9 разів менша, ніж, приміром, моя можливість. У цьому плані я абсолютно спокійний. Я знаю, що мене прочитає стільки людей, скільки прочитає. Не більше, але й не менше.

- А що ти знаєш про свого читача?

- Року 2003-го, коли щойно вийшла оця моя збірка прози «Очамимря», одна моя знайома, студентка соціології сказала: «Знаєш, Ірванець, я живу в гуртожитку, я маю твою «Очамимрю», і цей один примірник прочитало вже, як мінімум, 20 людей». Це – ефект університетського гуртожитку. Мабуть я б більше тішився, якби кожен з цих двадцяти купив по примірнику. Але купила одна людина, а 20 – прочитали. От такі мої читачі.

- Ти можеш собі дозволити жити виключно з літературної діяльності?

- Так, але не з писання. Тут включається редагування, переклади, я перекладаю з польської та інших мов. Це ще будуть колонки для журналу, інтернет-сайтів. Тобто з творчості можна жити, але це буде не тільки видання книг.

- Ти вже згадував про свою роботу на ТВі. Твої політичні вірші доволі гострі. Ти маєш чітку політичну позицію?

- Очевидно, що так. Саме вчора я заїхав на ТВі, де отримував свою зарплатню. У черзі стояла Марічка Бурмака і я всунувся без черги за нею зі словами: «Пропустіть інваліда Помаранчевої революції».

- Чому саме «інваліда», а не, скажімо, ветерана?

- Бо, ми письменники-патріоти, - інваліди цієї революції. Ця битва, яку ми начебто виграли, була дуже важкою, ми з неї всі вийшли з втратами, з кривавими ранами. Дуже добре, що ця революція була. Інша справа, що її наслідки жорстоко спаплюжили, я б навіть сказав: брутально переср-ли. Але головне, що вона була. І це дуже важливо для нашої нинішньої влади. Хай вони пам’ятають, що в нас був момент, коли народ вийшов, вийшов мільйон на Хрещатику, на Майдані. Я – старий скептик, коли я стояв на горі біля Жовтневого палацу і почув, що мільйон людей співають «Ще не вмерла Україна», то подумав: ого-го, ми таки чогось варті. Тут же, у Львові, ти ж знаєш, коли наша збірна грала з австрійцями, Андрій Шевченко показав трибунам: ну, давайте, поможіть нам, заведіть нас. І вони встали й заспівали «Ще не вмерла». І наші виграли, на останній хвилині Марко Девіч забив той гол. Це той ефект: ми є! Як писала Ліна Костенко: «Ми є тому, що нас не може бути». І ми такі, як ми є. І я залишаюся переконаним, що Україні потрібен демократичний розвиток, і вся та біда, яка робиться зараз з країною, це – неприродно. І воно рано чи пізно минеться, і ми будемо судити тих, котрі зараз судять нас.

- Ти стежив за останніми подіями в Росії, за виборами і тим, що почалося після них?

- Так, більш-менш.

- Як думаєш, чого там бракує для того, щоб організувати Майдан?

- Розумієш, росіяни інші. Ми сьогодні вночі їхали з Києва потягом. З нами їхала дівчинка, котра одружилася в Україні, а сама вона родом зі Самари. Я її запитав: «Як ти відчуваєш, українці – це інший народ?» Вона сказала дуже мудро: «Коли я приїхала в Київ…» А вийшла вона за російськомовного хлопця, потрапила у звичне російськомовне середовище, у такий собі філіал Росії. Так от вона зауважила: «… я побачила ці ваші народні святкування, традиції, у нас цього вже немає». Тобто ми інакші. І мені важливо, щоб Росія це зрозуміла, усвідомлювала, що ми не такі, як няня Віка, «которая разговаривает с придиханием».

- Повернімося під завершення розмови до невмирущого Бу-Ба-Бу. Мені вже років 20 крутиться у голові одне запитання, досі його не задавав, аби тебе не образити.

- Ти мене заінтригував. То яке ж питання?

- От інші функціонери літгурту посідають такі величні посади: Патріарх, Прокуратор. А ти – просто Підскарбій…

- І ти вважаєш, що це мало б бути образливим для мене?

- Ну, так мені здалося.

- А ти ж пригадай: були Апостоли і був у них Підскарбій. Не було б Підскарбія, не було б і всієї легенди…

Довідка ZAXID.NET

Сашко Ірванець народився 24 січня 1961 року у Львові. 1966 року родина переїхала до Рівного. Закінчив Дубенське педагогічне училище (1980 р.) та Московський Літературний інститут імені Горького (1989 р.) Працював учителем, служив в армії. Потім працював журналістом, завідувачем літературної частиною в театрі, науковим співробітником Українського центру культурних досліджень.

Навесні 1985 року разом з Юрієм Андруховичем та Віктором Небораком заснував поетичну групу “Бу-Ба-Бу” (“Бурлеск-Балаган-Буфонада), де здобув почесне звання Підскарбія. Першу збірку віршів «Вогнище на дощі» (Львів: Каменяр) видав 1986 року. На сьогодні є автором понад 20 книжок. Деякі з них виходили і в перекладах на польську, хорватську, білоруську мови. Також перекладає на українську – з польської, російської та білоруської мов. Був стипендіатом численних фундації в Німеччині, Польщі, Австрії, Латвії та США.