Шевченкоманія після бітломанії

1970 року з розпадом Бітлз закінчилася моя бітломанія і почалася шевченкоманія. В житті кожної людини приходить час чогось дуже великого й світлого, для когось раніше, для когось пізніше. У школі я був порядним розбишакою, вчився абияк, або взагалі не вчився, і з української мови та літератури, як і з більшості інших предметів, мав, як тоді казали вчителі, слабеньку трієчку. Практично нічого не читав. Коли мені виповнилося 18, я, закінчивши профтехучилище (теж абияк), пішов працювати робітником на «Електрон».

І ось якось, не пам’ятаю саме як, власне тоді я відкрив для себе один із найцінніших скарбів свого життя – Шевченків «Кобзар». Це насправді було щось на кшталт термоядерного вибуху. Мій шкільний друг Юфа дав мені почитати рідкісне санкт-петербурзьке видання «Кобзаря» за редакцією Василя Доманицького 1910 року – свою спадкову родинну цінність. Декілька років тому я повернув йому цю безцінну річ, таким чином довівши, що деколи буває, що і через пів століття можна повернути позичену книжку.

А тоді – 1970 року під враженням Шевченкової поезії я ходив наче навіжений, все, що діялося тоді навколо мене, здавалося якимось дуже бляклим і незначущим, порівняно з тим скарбом, який я віднайшов на пожовклих сторінках цього старого видання. І навіть зараз можу стверджувати, що цей скарб воістину невичерпний, бо коли всоте перечитуєш ті рядки, які тобі достеменно відомі не один десяток років, і раптом знаходиш в них щось нове, чомусь раніше не помічене, то від радощів скачеш мало не до стелі… «Ну що б, здавалося, слова?..»

Ще у молоді свої роки в мене виникла думка зробити тематичний довідник текстів пісень Бітлз, а згодом такий самий тематичний довідник поезії «Кобзаря», і власне над ним я працював декілька років. Звісно, зараз є такі програми, які за лічені секунди дають можливість «виловити» у тексті потрібні слова, але є й таке, що без людського чинника «виловити» неможливо. Єдиним моїм помічником у тій тривалій і нелегкій праці була авторучка, а згодом калькулятор, звісно, що я міг допуститися деяких неточностей, але, вочевидь, якщо вони і є, то не більше, аніж в межах статистичної похибки. Тож наразі пропоную дуже скорочені витяги з мого довідника, вибрані радше навмання, і якщо вони зацікавлять читачів, то може опублікую своє дослідження більш детально…

Так, наприклад, серед жіночих імен найчастіше у «Кобзарі» згадується ім’я матері поета Катерина (81 раз), на другому місці (74 рази) – ім’я його першої юнацької любові Оксана, на третьому місці (40 разів) – ім’я сестри Шевченка Ярина. Усього ж у «Кобзарі» шість поетичних героїнь на ім’я Ганна, п’ять Катерин, три Оксани, по дві Ярини, Марини, Мар’яни, Насті, Прісі.

Серед чоловічих імен 56 разів згадуються 19 Іванів, три з яких герої пісень, а також Іван Хреститель, Іван Затворник і ще 14 поетичних героїв. Героїв на ім’я Петро – вісім, у тому числі святий апостол Петро, три Миколи, у тому числі святий Миколай, по три Степани, Семени, по два Максими, Хоми, Павли, в тому числі святий апостол Павло.

Серед історичних діячів найчастіше у «Кобзарі» натрапляємо на Гонту (37 разів), Залізняка (35) і Хмельницького (28), причому останній 5 разів згадується у позитивному плані, 11 в негативному і 12 радше в нейтральному.

У поезії Шевченка знаходимо 42 міста і села України, серед них чотири теперішні обласні центри: Київ, Одеса, Полтава, Черкаси. Найбільше згадується населених пунктів Черкаської області – 15, Київської – 7, Чернігівської – 5, Сумської області та Криму – по 3, Волинської, Житомирської, Миколаївської, Дніпропетровської та Тернопільської областей – по одному.

Ніде в Україні Шевченко не вшановується так, як в Галичині, і тому трохи прикро, що у творчості поета, у його щоденнику й листах нічого немає про цей регіон. Перебуваючи у жовтні 1846 року за дорученням Київської археографічної комісії на Волині, поет досить добре вивчив ці місця. У повісті «Варнак» він називає Дубно, Кременець, Почаїв, Острог, Корець та інші міста Волині. І ось лише один-єдиний раз Шевченко очима героя повісті наче зазирає в Галичину, в цю terra incognita, землю, де споконвіку жили його єдинокровні брати: «Меня привезли товарищи на хутор в лесу близ Дубна… и в эту просеку далеко на горизонте синеют, как огромные бастионы, отрасли Карпатских гор». Звісно, що це були не «отрасли Карпатских гор», а Гологоро-Кременецький кряж Волинсько-Подільської височини, утім великий поет дивився у бік Галичини. Цікаво, про що він думав?

Окрім цього, Шевченко згадує ще «известную червонорусскую песню «Чи я така уродылась, чи без доли охрестылась?», а також пісню про Кармелюка і «Гей, козаче, в имя Бога» в інтерпретації польського і українського поета Тимка Падури (до речі, у Львові є вулиця, названа його ім’ям), характеризуючи першу, як «рукоделье мизерного Падуры», а другу «волынопольская песня, столько похожая на песню днепровских лыцарей, сколько похож я на китайского богдыхана». У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко загалом згадує Волинь, а пізніше у поемі «Невольник» він згадує Почаїв, побіжно Волинь фігурує ще у декількох творах поета. Ось практично і все, що знаходимо у Шевченка стосовно Західної України, а власне Волині, про Галичину, Буковину і Закарпаття – ані слова. Навіть Микола Гоголь у повісті «Страшная месть» один-єдиний раз усе ж згадує «далекий от Украинского края… многолюдный Лемберг».

Звісно, що в першій половині XIX століття ще не могло бути й мови про ідею консолідації і соборності усіх українських земель, хоча вже «Русалка Дністрова» Маркіяна Шашкевича (1837) любовно згадує свою «старшу сестру» Україну Наддніпрянську. Назва Україна в цей час, як і в часи Богдана Хмельницького (гетьман говорив: «Досить маю в Україні, Поділлі, Волині…»), стосується винятково Наддніпрянщини:

Розбрелись конфедерати

По Польщі, Волині…

І по Україні («Гайдамаки»)

Із-за Дністра пішли цигане

І на Волинь, і на Украйну. («Відьма»)

Соборність українських земель ще чекала свого часу.

У «Кобзарі» ми знаходимо 407 згадок стосовно 33 націй, народів і племен: від шведів і фінів до іспанців і французів, від чехів і сербів до чеченців і казахів. Найбільше згадуються поляки (поляки, ляхи) – 110 разів, росіяни (москалі) – 81 раз і євреї (жиди) – 65 разів. Серед цього потужного етнокаскаду як на диво жодного разу не згадуються українці чи український народ, хоча назва Україна у «Кобзарі» фігурує 205 разів. Прикметник «український», та й то російською мовою, знаходимо лише один раз у поемі «Слепая»:

С дубров украинской земли

На юг летели журавли.

У повістях, щоденнику і листах поета ми також не зустрічаємо жодного українця чи українки. Прикметник «український» фігурує тут 12 разів, з них тричі українською мовою: «наш прекрасний український язик», «наш любий український язик», «нема нічого перед очима нашого українського». У листах і щоденнику Шевченко наче навмисне з невідомої причини уникає слова «українець» там, де логічно його уникнути дуже важко, здебільшого замінюючи його словом «земляк»: «Наговорились досыта о славянах вообще и о земляках в особенности». «Ви все то з офіцерами, то з ляхами, може воно й сам який-небудь лях… Я принялся снова уверять его, что я настоящий его земляк». «Я полюбил его за то, что он в продолжении двадцатилетней пошлой, гнусной жизни не опошлил и не унизил своего национального и человеческого достоинства. Он остался верным во всех отношениях своей прекрасной национальности».

Ці факти свідчать про те, що, ймовірно, в часи Шевченка назва «українець» була чимось рідкісним, новомодним, екзотичним і ще не вкорінилася, як самоназва українського народу. Там, де це слово інколи вживалося, від нього віяло чимось несправжнім, оперетково-пасторальним. Так у вірші Євгена Гребінки «Украинский бард» (1837) читаємо:

Играет бандурист седой.

Вокруг него с обычной ленью

Толпа украинцев стоит.

Для глибини Шевченкового генія трактування рідного народу в подібному легковажно-прикрашеному контексті було неприйнятне і тому, вочевидь, власне з цієї причини він, будучи консервативним в усьому, що стосувалося збереження українських мовних традицій (адже тоді українці ще себе українцями не називали), і не вживає цього слова.

Часи Шевченка – це були часи, коли під впливом ідей романтизму відбувся справжній етновибух, з’явилася гарячково загострена увага до всього, пов’язаного з життям народу. Вислови «національність», «національна експресія» ставали все більш поширеними. Прокидалися національні сили слов’янства, особливо пригнічених народів:

І – о диво! Трупи встали

І очі розкрили

І брат з братом обнялися. («Єретик»)

У цей час народ, який називали хохлами, малоросами, і який себе сам так називав, ще тільки ставав українським народом. Він проходив ази національної самосвідомості і соборності. Потрібно було ще більше, аніж пів століття, аби ідея українства набула форми державності, і українці знову заявили про себе, як окрему націю і окрему державу, яка існувала століттями, і яка була втрачена на століття.

«Карі очі», «чорні брови», «червона калина», «тополя», «верба», «соловейко», «криниця» –почувши ці слова, кожен безпомилково скаже: Україна. Але і «доля» і «недоля», «воля» і «неволя», «кайдани» і «ярмо» – теж невід’ємні символи української ментальності. І «сирота», і «байстря», і «вдова», які, як і все знедолене, були надзвичайно близькі Шевченкові, і які він підніс своїм генієм до поетичних вершин, теж стали складовими українства. Про це йдеться у розділі мого довідника «Специфічні поетичні символи українства».

Один із розділів довідника має назву «Песимізм і танатос». Заглибившись у поезію Шевченка, важко позбутися почуття невимовного смутку, трагізму, що наскрізь пронизує переважну частину його творів. За моїми підрахунками, з 238 поетичних творів «Кобзаря» лише 9 можна назвати безсумнівно оптимістичними, це усього лиш 3,8%. Смерть, сум, плач, кров, сльози тут на кожному кроці:

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало. («Кавказ»)

Згадок про смерть у «Кобзарі» 776 на 558 сторінках тексту, це в середньому 1,4 на одну сторінку. «Плакати» – слово, яке найбільше фігурує в поезії Шевченка – 323 рази, «лихо» –154, «сльози» – 152, «кров» – 127 разів. Але, разом із тим, читаючи цю геніальну поезію, відчуваєш її неперевершену красу, ту красу, яка характерна лише для мінорної тональності, адже мінорні музичні твори незрівнянно прекрасніші від мажорних. І ця невимовна краса смутку створює диво – смуток обертається у радість: «Сумувати ви будете, але сум ваш обернеться в радість», – говорить Христос. (Івана, 16:20) Той, хто глибоко пізнав песимістичну поезію Шевченка, виносить із неї світле оптимістичне почуття.

Ще багато цікавого можна віднайти, аналізуючи Шевченкові твори. Так, наприклад, інтимно-ліричних віршів у «Кобзарі» – 68 (28,5%), а філософських (в тому числі історико-філософських, релігійно-філософських) – 100 (42%).

Варто відзначити, що за обсягом приблизно лише третина усіх художніх творів Шевченка (поезія, проза, п’єси) написана українською мовою. Якщо ж узяти до уваги автобіографію і щоденник поета, то частка усього, написаного ним українською, скоротиться до однієї чверті. Звісно, що це ані на найменшу дещицю нічого не додає і не відбирає від Генія і Пророка українського народу, але як простий факт знати це цікаво.