Скромна привабливість галицького піару: зустріч із Лідією Мельник

31 жовтня у Клуб шанувальників Галичини завітала Лідія Мельник – журналістка, кандидат мистецтвознавства, професор кафедри композиції Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка та автор нещодавно виданої книги «Музична журналістика: теорія, історія, стратегії». Мова велася про зірок на львівській сцені початку ХХ століття у світлі місцевої преси на прикладах візитів Густава Малера та Миколи Лисенка.

Лідія Мельник

Оскільки про тогочасні галицький піар та музичне життя міста можна говорити довго і розлого, Лідія Мельник зосередила розповідь на подіях та особистостях інтенсивного 1903-го року. Це – час ювілейних лисенківських святкувань та дата придбання Соломією Крушельницькою кам’яниці на вулиці Юзефа Крашевського. Цього року до Львова із концертами навідались Густав Малер, Ріхард Штаус, Руджеро Леонкавалло. Але не менш вагома підстава для часової вибірки - відкриття у 1902 році зусиллями Людвіга Геллера Львівської філармонії. Успішний антрепренер, директор міського театру Станіслава Скарбека кінця ХІХст., був переконаним, що його запросять продовжити роботу у щойно зведеному Міському Театрі, й коли цього не сталось, взявся за власний грандіозний проект. Наслідками зачеплених амбіцій Людвіга Геллера стали перебудований театр Скарбека та 128 концертів із 115 тисячами слухачів впродовж одного сезону, в тому числі багатьох зірок світової слави. Щоправда, філармонію спіткав сумний фінал: через відсутність комерційного успіху сезон 1902-1903рр. став єдиним.

Славетний австрійський композитор і диригент Густав Малер приїхав до Львова 31 березня 1903 року, про що докладно написала більшість львівських газет. Зупинився в готелі «Жорж» у найрозкішніших апартаментах. Але як би не хотілось порадіти із візиту такого шанованого гостя, все ж єдиною його причиною став високий гонорар, що між рядків читається в кількох біографіях. У листах дружині Густав Малер пише, що Львів «брудний» і «відштовхуючий». Відомим є позитивний відгук австрійця про відвідини прем’єри «Тоски» на львівській сцені: «Отож, учора ввечері я слухав оперу Пуччіні «Тоска». Це з усіх оглядів чудовий спектакль. І навіть дивно, що в австрійському провінційному місті можна знайти щось схожого…». Та мало хто знає про прикре продовження цих вражень: «Але сам спектакль! В першій дії – папська процесія з безугавними дзвонами (їх довелося спеціально доставляти з Італії); в другій дії одного тортурують так, що він огидно верещить, а іншого вбивають гострим хлібним ножем. Третя дія, в якій відкривається вид на Рим з цитаделі, знову ціла дзвенить, причому дзвенить зовсім інший набір дзвонів; і якийсь загін солдатів когось розстрілює. Перед початком стрілянини я встав і пішов. <…>».

Львів’яни відплатили Малеру тією ж монетою, адже захоплення він у них не викликав. Принаймні як композитор. Щоб повно окреслити враження, як же ж у Львові сприйняли Густава Малера, необхідно з’ясувати, ким були тогочасні критики.

Їх можна поділити на дві умовні групи: «професіонали» - композитори, організатори музичного життя, педагоги, та «аматори», які зазвичай мали музичну освіту, але інший основний фах, що приносив більше доходів у порівнянні з працею музичного критика.

До першої групи належав відомий польський композитор Станіслав Нєвядомський, який на той час працював у найавторитетнішій газеті “Słowo Polske” і з захватом писав про Малера як диригента: «Оркестр <…> вчора пережив один із найкращих своїх вечорів: грав під орудою Малера, і грав так, як ніколи досі, навіть у концерті під керівництвом Ріхарда Штрауса. <…> Якщо диригент Малер зазнав учора величезного успіху взірцевим виконанням творів Бетховена і Вагнера, то не зазнав його Малер-композитор. Вірю, що в своїх пізніших симфоніях станув вище: але в тій першій не зайняв узагалі жодної позиції». На сьогодні згаданий твір є хрестоматійним, його вивчають у музичних академіях як композицію, що проклала нові шляхи симфонізму в ХХ ст., де відчуваються початки експресіонізму. Нєвядомський, який ще стояв на позиціях пізнього романтизму, не міг зрозуміти цю симфонію, хоч, можливо, тут ще раз знаходить своє підтвердження теза, що композитор ніколи не зуміє об’єктивно оцінити роботу іншого композитора.

Відео першої симфонії

Не сприйняв Малера як композитора також і Анатоль Вахнянин – відомий політичний діяч, композитор, організатор музичного життя та критик, який відгукнувся на концерти в «Руслані»:

«У Відни має Малєр від кількох літ славу знаменитого і енергійного діригента оперового. Славу сю виправдав Малєр вповні. <…> Орхестра держала ся дуже добре і вирозуміла диригента всесторонньо. <…> В сім концерті виступив Малєр і як композитор. <…> Мотиви – хоч сам композитор вважає їх оригінальними – нагадували частини нам принайменше не чужих мельодий…». Загалом, не дуже зичливо відгукнувся Вахнянин і про симфонію Малера.

Друга група критиків – т.зв. «аматори» – виявилися більш прихильними до віденського гостя і стали його адвокатами у переносному і буквальному значеннях, адже більшість із них за основним фахом були правниками.

Варто виокремити Северина Берсона, випускника Ягеллонського університету і Краківської консерваторії, юриста, радника Вищого Крайового Суду і за сумісництвом музичного критика видання “Gazeta Lwowska”. Берсон теж дуже схвально відгукнувся про Малера як диригента, але про його композиторську працю не залишив однозначних вражень: «Важче висловити настільки ж однозначні міркування щодо його симфонії. Це, загалом кажучи, композиція гіпермодерністична, яка часто не бере до уваги навіть звук і його чистоту…». Завдяки Северину Берсону маємо відомості про реакцію публіки на Малерівські виступи, які засвідчують пустку у трьох четвертих залу філармонії під час двох останніх концертів.

Найменш консервативно налаштованим до композиторського обдарування Густава Малера виявився Станіслав Мєлінський – музичний критик «жовтого» видання “Kurier Lwowski”, заслужений працівник Управи державної залізниці, згодом – віце-директор Львівського трамвайного управління. Ділячись на шпальтах газети добрими враженнями, Мєлінський не проминає нагоди зачепити конкурентів: «Під батутою цього майстра, котрий із дивовижним спокоєм вміє енергійно підпорядкувати виконавців своїм бажанням, молодий оркестр Філармонії склав іспит на велику артистичну майстерність. <…> Дивує, що деякі, пишучи про цю Симфонію, засуджують Малера за плагіат головного мотиву першої частини твору <…>».

Прихильність до таланту Малера висловлює також Лєон Людвік Ґрудер – оглядач популярної “Gazeta Narodowa”, правник. Але якщо Северин Берсон пише, що зал на останніх виступах австрійського композитора був майже порожнім, то в Ґрудера знаходимо спогади, що львів’яни кілька разів викликали Густава Малера із його 1-шою Симфонією на біс. Найімовірніше, що правда десь посередині.

Зауважмо, що перевага скептичних зауваг щодо творчості композитора Густава Малера у професійних музичних колах не є однозначним свідченням провінційності львів’ян чи тутешніх критиків, адже їх сучасники - віденські музикознавці теж нерідко висловлювали сумніви та несприйняття експериментів композитора.

Того ж 1903-го року у Львові відбулась ще одна дуже важлива подія – відзначення 35-ліття діяльності Миколи Лисенка. Важлива з огляду не лише естетичної ваги, а й політичної, адже слугувала додатковим приводом для національної самоідентифікації, піднесення духу бездержавної громади українців-русинів. До цієї дати були приурочені відкриття Вищого музичного інституту, який згодом отримав ім’я Миколи Лисенка, і об’єднання розрізнених українських співочих товариств в «Союз Боянів», і навіть майбутній композитор і диригент Микола Колесса, народжений у розпал цих святкувань, був названий на честь винуватця урочистостей.

Вагомість події підтверджує також публікація портрету Лисенка на передовиці газети «Діло», а згодом - і його фотографії, що для видань початку ХХст. було винятковою практикою. Проілюстровані матеріали, які належать перу відомого українського етнографа Володимира Шухевича, мають виразний просвітницько-пропагандистський характер: «Миколі Лисенкови – в привіт! Нинішній день є початком великого національного празнику для галицьких Русинів. Нині в полудно славний український музик і компоніст, Микола Лисенко, переїздить Збруч, щоби загостити до Львова, де через два дни <…> галицькі Русини святкуватимуть 35-літній ювілей Єго композиторської діяльности. Тож і ми, в тій сьвяточній хвили, коли Галицька Русь витає Достойного гостя, спішимо з низьким поклоном великому Митцеви української мельодиї, кличучи з повної груди, з щирого серця, Витай нам український Соловію! Чолом Тобі, великий наш Сьпіваче!..». Як засвідчують листи Миколи Лисенка до дітей, аж така надмірна увага стала для нього несподіванкою. Не відчуваючи потреби у гучному газетному розголосі, Лисенко дивувався грандіозному розмаху приготувань: з Києва його зустрічали русини-урядники австрійської залізниці уже в Підволочиську, на кожній станції жінки дарували квіти, завчасу були придбані усі квитки і домовлено про перехід кордону. Напередодні ювілею Лисенка чекали десятки відвідувачів, візити затягнулись до глибокої ночі. Обтяжливість такої гостинності зафіксована у кореспонденції композитора.

Перші шпальти газети «Діло» у грудні 1903р.

Ще одним автором, який багато писав про відвідини Лисенком Львова, був поки маловідомий критик, співак і парох Володимир Домет-Садовський. Окрім просвітницько-пропагандистського анонсу, музикознавець підготував дуже детальний опис перебування композитора тут: «Лисенко приїжджає нині о год. 5 вечером на двірець Підзамче, де жіноцтво вручить ювилятови китицю цьвітів а хор академіків відсьпіває «многолітьствіє». Лисенко замешкає в домі проф.Шухевича (ул.Собіщина ч.7) де зовсім незвязаний буде в вільних хвилях принимати гостей»; «Завтра, в неділю, буде Лисенко на службі Божій  в Спаскій церкві. Лисенко хоче там побачити учеників рускої гімназії і почути їх хор»; «Лисенко загостить в неділю около години 8-ї на зборах Вп. Членів наших товариств, аби зволити в ту пору зявити ся в комнатах «Рускої Бесіди», (Ринок ч.10), де мож буде оглянути грамоти і пр., які вручені зістануть Ювілянтови в понеділок. – Волод. Шухевич».

Володимир Шухевич (1849-1915)        Володимир Домет-Садовський (1865-1940)

Хоч Лисенко і не був медійною особою, але у Львові завжди мав поруч цілковиту свою протилежність – часом персонажа і часто автора газетних публікацій – Івана Франка. Письменник залишив не такі пасторальні спогади про ювілейні урочистості, як Шухевич і Домет-Садовський: «Справді, Галичина і Буковина зустрічали Лисенка величаво, як не вітали досі нікого. Від самих Підволочиськ, від самого вступлення на галицько-руську землю, аж до від’їзду з Новоселиці за російську границю був наш дорогий гість предметом ненастанних шумних та щирих овацій, промов, угощень та всякого роду вшанувань. А спеціально львівські ювілейні празники дня 7 і 8 грудня і загалом гостина Лисенка у Львові – це було таке велике і чисто руське свято, якого ще не бачила стара столиця Льва. Маршалок граф Бадені, що одинокий з польської нації пильно слідив за ходом того свята, бачачи в театрі салю філармонії, щільно обсаджену руською публікою і чуючи, що ще других стілько лишилося без білетів другого дня, мав сказати до одного з аранжерів празника «Хоч я й знав, що вас, русинів, досить багато розсипаних по краю, але я не думав, що вас так багато». Та й ще ба! Це не були ті руські маси, які досі не раз уже  засипували Львів тисячами сердаків, кожухів та реверенд. Се не були ті русини, яких поляки здавна привикли характеризувати згірдними словами «рорі» і «chłopi». Селян тим разом майже не було. На академії ледво десь вискіпався один хлопчина в сільській кожушанці, недоліток-делегат якоїсь малолітньої сільської читальні. Маса публіки сим разом мала зовсім іншу фізіономію: дещо священиків, зате багато пань, багато молодіжі, багато світської інтелігенції - адвокати, лікарі, судовики, вчителі, урядники, підприємці, властителі реальностей, купці. Лисенкові празники були дійсно святом галицько-руської інтелігенції <…>». Іван Франко описав і Лисенка, з яким приятелював досить давно і на нероздільну увагу якого претендував впродовж усіх святкувань: «Наш славний музика -  чоловік незвичайно простий і скромний. Займає в Києві скромне місце приватного вчителя музики і коли де почуває себе паном та володарем широких просторів, то хіба в сфері тонів – у музиці. Як же то було йому, коли в Галичині від першого вступу попав у гурт людей у фраках та білих краватках і рукавичках, людей, готових кожної хвилі сипати шумні промови, здатних відгадувати кожний його намір і наперед заспокоювати його. «Держать мене як короновану особу, - мовив він, жартуючи. – Тепер до мене кому-будь і доступу нема. От який я тепер». Із цього погляду, погляду зверхніх товариських форм - покладності, чемності та манер – галичани, а буковинці ще більше, мабуть, заімпонували Лисенкові. Особливо дивувала його дотепність мало що не кожного галичанина говорити промови <…> Тим часом ті, що укладали програми ювілейних концертів, впали на не зовсім щасливу думку – угостити ювілянта виключно його власними композиціями. А властиво, задемонструвати йому ad oculos, як мало в Галичині розуміють духа і характер його музики, як слабо розвинений тут музикальний слух, як недостаточно вивчені та зіспівані хори виступають у нас на концертову естраду. Треба було бачити Лисенка, коли він чув свої композиції, виконувані галицькими співаками. Час від часу  він корчився, морщився, зривався з місця, або похилявся, мов під холодним дощем, і з його уст виривалися жалісні, безпомічні окрики: Крилос! Се чистий крилос! (тут Франко натякає на галицьку манеру церковного співу). Здавалося часом, що він так і вихилиться зі своєї ложі і закричить  диригентові “Tempo! Tempo!”. Але ж треба мати милосердя над чоловіком, у якого слух розвинений незвичайно тонко, естетичний смак – не менш, а довголітня диригентська практика виробила дуже докладне розуміння співацької техніки. <…> Галичани чують інстинктом, що в Лисенковій музиці віє якийсь інший, новий і свіжий для них дух. Відси їх щирий ентузіазм до Лисенка та його музики. Та вони не зовсім ясно свідомі того, що в Лисенковій музиці віє той самий дух світського і свобідного від усяких конвенціональних формулок реалізму, який ще так недавно збуджував їх крівну, щиру ненависть, коли його речником являвся у нас Драгоманов…».

Підсумовуючи у «Літературно-науковому віснику» враження від ювілейних урочистостей, Іван Франко назвав виступи галицьких співочих «Боянів» «монстр-концертом». Ймовірною причиною аж такого роздратування є те, що під час візиту Лисенка в НТШ і презентації Франком збірки «Акордів» - лірики пошевченківської доби, прийшов Володимир Шухевич і забрав композитора на зустріч із графинею Сапігою: «Дуже мило гутарив Лисенко із дібраними, поки прихід Шухевича не дав йому знати, що він усе ще коронована особа, і його чекають дальші візити». І наостанок Франко зазначив, що «орган львівських москвофілів повітав ювілей Лисенка прихильно, хоч холодно написаною статтею, але особисто в обході ані москвофіли, ані поляки не брали ніякої участі. І се було найліпше».

Скромна привабливість галицького піару справді проявилась ще й у тому, що ані польські середовища, ані москвофільські на такі гучні Лисенкові святкування не відгукнулись. Такий герметизм довший час також був однією із особливостей львівської  музичної журналістики.

А тим, кому цікава музична журналістика Львова ширшого історичного періоду, рекомендуємо до прочитання монографію Лідії Мельник, яку можна знайти у кав’ярні «Штука» і мистецькому центрі «Дзиґа».