Слова угорські, музика донецька

Скандальне відео з видачею угорських документів у Береговому мало всі шанси забутися і загубитися в інформпотоках. Але скидається на те, що воно стане саме тією пір’їнкою, котра зламає хребта мирному україно-угорському співіснуванню. Приймати цей факт не хочеться ані українській владі, ані суспільству, проте може виявитись, що наступне вогнище сепаратизму спалахне не десь на Сході чи Півдні, а саме на Закарпатті.

Промовистих ознак проблеми надто багато – списати їх на конспірологію чи панікерство, як би нам цього не хотілося, неможливо. За даними, якими оперують угорські посадовці, лише станом на 2015 рік на Закарпатті угорські паспорти отримали близько 94 тисяч осіб, а кількість відповідних заявок перевищувала 125 тисяч. Співробітниця консульства у Береговому, яку «спіймали» на сумнозвісному відео, радить отримувачам документів приховувати їх від української влади. Тож про реальні масштаби угорської паспортизації України можемо тільки здогадуватись – нещодавно виявилось, що угорські громадяни є навіть серед місцевих депутатів та чиновників Закарпаття.

Сприймати цей факт серйозно змушує, як не дивно, реакція самої Угорщини. Після появи скандального відео українське МЗС запропонувало Угорщині відкликати свого консула, інакше Україна видворить його сама. У відповідь угорські колеги пригрозили симетричними діями і пообіцяли «захищати права кожного члена угорської громади на Закарпатті». Те, що угорська громада утворюється, зокрема, шляхом незаконної паспортизації місцевого населення, угорських дипломатів аніскільки не тривожить. Навпаки, вони закидають Україні антиугорський шовінізм і переслідування угорської меншини. Як слушно зазначив Павло Клімкін, архітектура цієї аргументації дуже подібна до тієї, що використовувала Росія напередодні анексії Криму та окупації Донбасу. Не важко пригадати, що російське МЗС також посилалося на переслідування та утиски «російськомовного населення» з боку «українських націоналістів».

Аби робити далекосяжні висновки щодо недружніх намірів Угорщини, одного відео, одного дипломатичного непорозуміння та однієї аналогії замало. Проте є ще чимало інших фактів. Так, влітку 2018-го Будапешт призначив міністра, відповідального за розвиток Закарпатської області та програми розвитку дитячих садків Карпатського басейну – фактично, «куратора» з розвитку українського регіону. Після різкої реакції українського МЗС назву цієї посади змінили, але навряд чи разом з нею змінилася і посадова інструкція. При цьому Будапешт вкрай нервово реагує на спроби України посилити контроль над цим регіоном – наприклад, на ідею Міноборони відродити у Береговому військову частину, розмістивши там батальйон 128-ї гірсько-піхотної бригади. В угорському МЗС висловили з цього приводу обурення, вгледівши у намірах Міноборони ознаку недовіри угорській спільноті регіону. Популізмом оголосив ідею Міноборони й очільник Закарпатської ОДА Геннадій Москаль. Крім того, за словами Москаля, подвійне громадянство ніяк не загрожує безпеці в регіоні. Не сподобався Будапешту і новий український закон про освіту, у якому також побачили утиски угорської громади. Більше того, Будапешт заявив, що блокуватиме євроатлантичну інтеграцію України. І хоча певного компромісу в освітньому питанні дійти вдалося, риторика Угорщини не змінилася. І, як свідчить скандал у Береговому, не змінилися і практики, зокрема ті, що відбуваються за зачиненими дверима в негласному режимі.

Паралелі з Донбасом виникають самі собою. Тамтешній сепаратизм також накачувався слоганами про утиски російськомовних, насильницьку українізацію та каральні наміри «українських фашистів» щодо місцевого населення. Російських паспортів, щоправда, ніхто не видавав, але там вони були просто не потрібні. Якщо угорсько-український кордон є місцями дірявим, то кордону з Росією на Донбасі не існувало взагалі – навіть демаркацію кордону там почали лише за декілька місяців перед війною. Культурна та економічна інтеграція місцевого населення до «російського світу» йшла повним ходом. Як і в Закарпатті, місцеві школярі погано володіли державною мовою, а російська (завдяки закону Ківалова–Колесніченка) мала приблизно такий статус, якого для угорської мови на Закарпатті, вочевидь, і добивається Будапешт. У 2010-му було створено так званий «єврорегіон Донбас» у складі Луганщини, Донеччини, а також Воронезької та Ростовської областей. Формально це робилося заради «поглиблення співпраці», «розширення економічних зв’язків» і навіть «розв’язання екологічних проблем», а фактично Донбас поволі переходив під контроль Москви. Якби не Майдан, після якого кремлівським стратегам довелося терміново запускати військовий сценарій, окупація відбулася б під шурхіт перерізаних червоних стрічок та дзвін бокалів, випитих за «дружбу та взаємовигідний розвиток».

Звичайно, будь-яка історична аналогія є більшою чи меншою мірою умовною, проте ситуація на Закарпатті більш серйозна, ніж хотілося б. Поки що Угорщина використовує на Закарпатті «м’яку силу», дипломатію та економічні важелі. Але немає жодних гарантій, що в якийсь момент там не почнеться гібридна війна під приводом захисту угорського населення і за участі цього самого населення – хай навіть у ролі статистів. Не слід пояснювати, що такий сценарій буде трагічним передусім для самого Закарпаття. Навіть втративши цілу область, Україна зазнає збитків, але не катастрофи, чого не скажеш про Закарпаття. Те, що в регіоні існує масовий сепаратизм, – вкрай малоймовірно, адже навіть на Донбасі навесні 2014-го сепаратисти становили абсолютну меншість. Проте очевидно, що в Будапешті антиукраїнську та неоімперську риторику вважають ефективним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики, причому остання давно ведеться з оглядкою на Москву. У таких ситуаціях слабкість жертви тільки розпалює шовіністичні апетити та надихає на авантюри. А тому Україні варто проявляти стійкість та принциповість заради не лише власної територіальної цілісності та збереження Закарпаття, але й, як не парадоксально, самої Угорщини, чиїм неоімперським пориванням ліпше лишитись нездійсненними.