Смерть автора. Хроніки маразму

На прохання читачів, котрі стурбовані відсутністю позитивного іміджу львівських ментів, була написана ця гнівна стаття. Про відморозків-водіїв. У замовленому літературному стилі. Помилкою еволюції було б вважати наявність перед своїм носом рядків про даунів з баранкою в руках.

Питання автора і читача в інет-просторі є набагато цікавішим, ніж громадянська лірика про мерси, жигулі і запори.

Навіть мінімально переглядаючи коменти під статтями на ZAXID.NET, мона реально писати про той факт, що у більшості форумних дописувачів, як кажуть брати наші старші, нє сложилось з такими штучками, як «почуття гумору», «іронія», і найбільше - з «самоіронією».

Що є причиною такого сміхуяльного занепаду - тут можна тільки висовувати різні гіпотези. Можна усе прив'язати до комунальної побожності усіх, кому небайдужа доля міста-казки, міста-перлини і міста-горошини. Сміятись - це гріх. Христос ніколи не сміявся і всім своїм послідовникам заповідав переповідати цю істину в останній інстанції (читайте Умберто Еко).

Але редукція - це дуже фігова штука з парафії раціонального світу. Роботи не вміють лахати. Ну, хіба що робот Вертер. Але й той давно вже пасе телят в електричному раю. В іпостасі мученика за світле минуле.

Усім, хто звик до стальної стилістики газети «Правда», гасел про відсутність сексу в СРСР та функції закльопки в комуністичному агрегаті, дуже важко з втіленням в життя такої штуки, як насолода. Здається, ще трохи, і це слово можна буде делітнути з усіх словників та енциклопедій. Бо до насолоди потрібно дорости (як вчить великий Гудвін), а задоволення - завжди під рукою (емпіричний досвід).

Насолода від життя, від музики, від сексу, від поцілунків, від самого процесу думання, аналізування чи вигадування, насолода від тексту - все це названо єрессю постмодернізму і піддано анафемі. Фантазії тепер продаються в жіночих журналах, а порнуха виконує роль двигуна сексу по цей бік екрану.

Тому й у дописувачів залишається тільки одне задоволення - замочити автора. Бідний, він, бідний. На коментах процвітає смерть автора, бо кожен коментатор бачить в тексті щось своє, «жіноче», або ж, на крайняк, бачить лише прізвище автора. Жодного самостійного мислення. Жодного вникання в текст. Жодного вловлювання нюансів і контексту. Жодної іронії. Немає часу, впадло і страшно.

В того ж Ролана Барта, окрім «смерті автора», є ще й розрізнення «текст-задоволення» і «текст-насолода». Відмінність між ними дуже легко знайти в неті, особливо, якщо не важко напрягтись і підняти свою жопу. Розжовувати всю інфу для шановних дописувачів буде політика партії та товариш Корнійчук особисто.

Заповідник комфортабельного тексту-задоволення у Львові дуже добре висвітлює усе болото цього міщанського мислення та самозаспокоєння. Патріархальні цінності - це святе. Ось таке вапліте.

Нормальні ж люди коментарі на статті не пишуть. Або майже не пишуть фігових. Бо мають хоч крапаль самоповаги і самоіронії. І, здається, не ідіотам не потрібно пояснювати, що ідіотами можуть бути лише ті, хто ними є, або ж їм співчуває.

Тому замість сонетів і октав, наше вам арівідерчі і мерсі.

Фото з сайту zhurnal.lib.ru