Суперечливий курс з біоетики чи суперечлива оцінка цього курсу?

Ця стаття є реакцією на статтю Катерини Родак «Заборона контрацепції, абортів і штучного запліднення. Львівським студентам-медикам викладають суперечливий курс з біоетики», опубліковану на ZAXID.NET від 7 травня 2020 р.

Найперше автор ставить під сумнів «доцільність викладання предмету біоетики в медичному університеті», що саме по собі викликає принаймні здивування. Вважати недоцільним етичне осмислення медичних втручань у життя людини рівноцінне пропагуванню цинізму у медицині. Потужний поштовх до розвитку біоетики як науки дав саме Нюрнберзький процес, на якому були засуджені злочини фашистських медиків. Якщо автор вважає, що викладання біоетики недоцільне в медичних закладах, то мусить визнавати недоцільним і цей історичний процес. Водночас автор статті стверджує, що біоетика «не має однозначного визначення, предмету та функцій». З цим твердженням можна погодитись лише настільки, наскільки воно дійсне у стосунку до кожної іншої науки, зокрема філософської дисципліни. Біоетика – загально визнана у світі окрема галузь науки, що активно розвивається в США та Західній Європі, де її доцільність не ставиться під сумнів.

Цитуючи слова журналістки Анни Чабарай, автор висловлює нерозуміння, чому на викладах біоетики у виконанні сестри Діогени Терешкевич звучить переконання про те, що «коренем постабортного синдрому є “порушення Божих заповідей”», адже ж синдром вражає також нехристиянок. Проблема у тім, що автор не свідома того, що Божі Заповіді висловлюють природний закон, а не надприродний. Заповідь «Не вбивай» є природного порядку і міститься у законодавствах мабуть усіх без винятку країн. Аборт є порушенням Божих заповідей, так само як є порушенням природного порядку та принципу справедливості. Тому це «порушення Божих заповідей» стосується усіх людей, вірять вони, чи ні у Бога, та визнають чи ні Його заповіді.

Катерина Родак називає погляди сестри Діогени «доволі радикальними, особливо у питаннях, що стосуються сексуальних стосунків». Так, правдою є те, що християнство радикальне. Було таким від початку і залишиться таким до кінця. Бо, на відміну від широкого загалу суспільства, християнство не вірить у суб’єктивну мораль. Людина у парадигмі християнства не вважається мірилом добра і зла, адже і добро, і зло існує незалежно від неї чи її уявлень про них. Людина може лише розпізнати, що є добрим, а що злим, але не може змінити природу добра і зла. Твердження про об’єктивність добра і зла натомість сприймається як радикалізм. У такому сенсі, так, погляди сестри Діогени радикальні, бо вона слідує радикальним поглядам Церкви, яка зберігає послух радикальному Учителеві – Ісусові Христові. Усім, хто не згідний з цими радикальними поглядами, натомість не вартує спішити називати себе християнами. А досвід свідчить, що більшість представників українського суспільства, особливо на заході нашої країни, себе такими називають. Номінально? Номінальне християнство не є християнством взагалі.

«На парах студентам розповідають, що аборти «морально неприпустимі», навіть якщо вагітність настала внаслідок зґвалтування чи інцесту», – з осудом пише далі автор, пропонуючи читачам вірити, що вбивство ненародженої дитини стає морально допустимим у трагічних обставинах. Усі, хто вірить, що аборт морально допустимий, якщо вагітність настала внаслідок зґвалтування чи інцесту, мусить з необхідністю вірити, що будь-яке вбивство допустиме у трагічних обставинах та не має бути морально і законодавчо підсудним. Чомусь ніхто не намагається забезпечити право на самосуд та вбивство дорослої людини-злочинця, зате припустимим вважається вбивати ненароджену і ні в чому невинну людину.

«Посткоїтальну контрацепцію (термінова контрацепція, що діє протягом 72 годин після статевого акту) викладачка називає абортом, а секс до шлюбу, на її думку, «принижує значення шлюбу» і «загрожує хворобами, які передаються статевим шляхом», – веде далі автор статті. Цікаво, чим іншим, як не абортом можна назвати протидію розвитку зачатого організму, якщо таке зачаття відбулось? Контрацепцією можна називати лише ті засоби, які протидіють зачаттю. Натомість усі засоби, які протидіють розвитку зачатої дитини, уже не є контрацепцією, а є абортивними засобами. Також незрозуміле і нічим необґрунтоване заперечення щодо приниження значення шлюбу і загроз хвороб, переданих статевим шляхом. Значення шлюбу як цілковито моногамного і нерозривного союзу, побудованого на любові, однозначно принижується статевим співжиттям з різними партнерами (заперечення цілковитої моногамії), статевим співжиттям без жодних зобов’язань (заперечення нерозривного союзу), статевим співжиттям до узаконення стосунків (заперечення необхідності шлюбу як такого) і статевим співжиттям без відкритості на дітородження (заперечення любові – не можуть чоловік і жінка справді любити один одного і не хотіти торкатися «одного тіла» від них обох – дитини, плекати її, дбати про неї; ті, хто любить одне одного, хочуть мати усе спільне, скільки більше хочуть мати спільних дітей; ті, ж хто не любить одне одного, не хочуть зв’язувати себе нічим спільним, а особливо дітьми). Щодо того, що контрацепція не запобігає цілковито передачі статевих захворювань, то це навчання сестри Діогени виглядає очевидним (теоретична і практична ефективність контрацепції не збігаються, навіть якщо припустити, що теоретично контрацепція цілковито запобігає передачі статевих захворювань).

«Студентів вчать, що будь-яка контрацепція – неприпустима і це «спосіб зняти з себе відповідальність за свою сексуальну поведінку і долю дітей», – резюмує позицію сестри Діогени Катерина Родак, знову ж таки не подаючи жодних аргументів супроти такої позиції, а просто висловлюючи її неприйнятність. Цікаво, яким чином контрацепція може розвивати відповідальність за сексуальну поведінку? Таке твердження має смисл лише у випадку, якщо вірити, що дітородження – це безвідповідальність. Дітородження прямо пов’язане зі статевим життям, і це є природний закон. Вважати дітородження чимось безвідповідальним можна виключно у зв’язку з такою ж позицією щодо статевого співжиття. Якщо безвідповідальністю є дітородження, то з необхідністю безвідповідальністю є статеве співжиття. Чи знайдеться хтось, хто може заперечити нерозривний природний зв’язок між одним і другим?

Звичайно, автор вважає також радикальною позицію сестри Діогени і щодо одностатевих стосунків та у цьому випадку також не наводить жодних аргументів на користь своєї позиції. Автору вартувало би бодай спробувати аргументувати твердження про те, що позиція викладача ЛНМУ, яка є оперта на природний закон взаємодоповнюваності між чоловіком та жінкою, є радикалізмом. Виглядає, природний закон сьогодні вважається по замовчуванню радикалізмом чи екстремізмом.

«На практичних заняттях студенти-медики слухають про те, що штучне запліднення призводить до “дегуманізації подружнього акту…при зачатті у пробірці немає взаємного самовіддання та продовження роду в любові”», – веде далі пані Родак, так начебто зачаття в пробірці було справді якимось чином пов’язаним з особовою участю чоловіка і жінки (їхня присутність при зачатті не потрібна, а навіть їхнє фізичне існування як таке не потрібне, адже саме лікар є автором зачаття, а не вони; лікар лише потребує мати їхні статеві клітини, які можуть бути заморожені і використовуватися навіть після смерті одного чи двох з них).

Як висновок до статті, опублікованої на ZAXID.NET, в якій автор, Катерина Родак, на жаль, не бажала аргументувати належно свою позицію, пропонується звинувачення сестри Діогени Терешкевич у наступному: «У тестах, які проходять по закінченню курсу студенти, правильні варіанти відповідей базуються на особистих християнських переконаннях сестри Діогени та її підручнику з біоетики». Хочеться зазначити, що ці особисті переконання сестри Діогени є переконаннями не лише християн, але й усіх прибічників персоналістичної моделі біоетики, усіх тих, які у своїх постулатах опираються на природний закон та гідність людини. Вартує водночас підкреслити, що ані природний закон, ані поняття гідності кожної людини не є «правом власності» християн, ані не є їхньою видумкою. І наостанок, твердження автора (на основі слів професора Ігоря Держка) про те, що «вплинути на монахиню університет не може, адже вона має прихильників на рівні церковного керівництва», виглядає по-особливому несерйозним, адже якби церковне керівництво справді мало якусь долю у прийнятті рішень Львівського чи інших медичних вузів країни, там би не навчали і тим паче не практикували би відверто анти-християнських «радикальних» позицій. Можливо, правда радше в тому, що керівництво вузу саме не має бажання відверто псувати стосунки з Церквою, звільняючи з роботи її представника.