Суть і перспективи спадщини митрополита Шептицького

Цього складного для нас 2020-го досить часто доводилося зустрічати в медіа, на постерах і навіть під час передвиборчої кампанії зображення митрополита Андрея Шептицького. Здебільшого люди пробігали очима окремі цитати з його послань і рідше зверталися до статей про цю видатну постать. На жаль, досить часто в таких текстах його постать представлена спрощено і все зводиться до «забронзовування» «геніального великого митрополита». Подібний інструментальний та агіографічний підхід до особи Шептицького не дозволяє збагнути всю його складність, а отже і скористатися з його велетенської спадщини.

Саме тому нам потрібно ґрунтовно проаналізувати і розібратися з погляду сьогодення і з огляду на події, що минули від часу смерті Андрея Шептицького, із тим, що ж таке історична спадщина митрополита Шептицького. Спочатку варто зазначити, як саме діяльність митрополита Шептицького вплинула на Греко-католицьку церкву, яку він очолював, будучи архиєпископом Львівським та митрополитом Галицьким. Після майже 44 років його керівництва Греко-католицька церква стала серйозно відрізнятися від ГКЦ кінця ХІХ ст. Вона стала релігійною інституцією, що мала чітко окреслене власне обличчя, свою ідентичність – обрядову та національно-культурну, а також власне місце в історичному процесі.

Молодий єпископ Андрей, вступаючи на митрополичий престол, ще 1900 року висловився про те, що всі, і Церква також, зазнають впливів зовнішнього світу, зокрема через посередництво освіти, науки і культури. Тож наполягав на важливості для Церкви навчитися сприймати зміни та вибірково їх адаптувати. Пізніше, у дискусіях між католицькими модерністами та традиціоналістами, митрополит стане на сторону перших і зазначить, що для Церкви загрозу несе «католицизм дуже вузький і нетолерантний; безкомпромісний і повний погорди». Цікавим є те, що ж, на думку митрополита, мало б вберегти Церкву, і не тільки його греко-католицьку, але й Вселенську, від заскорузлості та обскурантизму? Відповідь була простою і дуже глибокою: «Тільки ширина Христових поглядів, тільки вселенськість науки...». Таким чином, на його думку, широта горизонтів, толерантність, відкритість до діалогу мали б допомогти Церкві переборювати проблеми, і внутрішні, і у відносинах зі суспільством загалом.

Митрополит Шептицький вважав, що Греко-католицька церква потребує оновлення, потужного імпульсу до розвитку. На його думку, повернення до візантійських джерел мало б стати таким імпульсом. Він розглядав процес повернення до візантійських традицій, передусім у богослужінні, як інструмент створення самобутнього культурно-релігійного обличчя своєї церкви: «Безумовно, нам треба перестати наслідувати, треба нам бути собою, бо лиш так зможемо щось Церкві принести, щось для неї зробити».

Під керівництвом митрополита Шептицького ГКЦ пройшла ще один важливий процес, що допоміг їй у підсумку пережити лихоліття та вийти з підпілля активно діючою релігійною спільнотою. За роки митрополита Шептицького ГКЦ впевнено українізувалася, ставши інституцією загальнонаціонального значення. Її діяльність міцно переплелася з діяльністю багатьох суспільно-політичних, громадських і культурно-просвітніх українських установ. Фактично в часи митрополита Андрея Греко-католицька церква крок за кроком перетворювалася на Українську греко-католицьку церкву. Поступово відійшли на маргінес інші, не українські, орієнтації серед духовенства. За його керівництва ГКЦ всіляко демонструвала зв’язки з українською культурою, що стала її базою. Це відображено і в багатьох зовнішніх проявах. Наприклад, у запровадженні української мови. Чітка українська характеристика Греко-католицької церкви стала особливо цінною для українців у діаспорі.

Треба згадати, що зміни та реформи давалися митрополитові Шептицькому непросто, оскільки частина греко-католицького духовенства та єпископів не сприймали його планів візантинізації та українізації, чинили спротив. Спадщина митрополита має значення не тільки для УГКЦ, але й для Католицької церкви загалом. Звичайно, передусім ідеться про його «екуменічні» погляди та діяльність. Бо Шептицький був радше людиною дії і не залишив по собі теоретичних текстів-трактатів про «екуменізм». Сьогодні можна дискутувати щодо того, як правильно назвати погляди митрополита Шептицького – протоекуменічні чи екуменічні. Але насамперед треба сказати, що Шептицький не діяв згідно з визначеними кимось згори термінами чи поняттями. Він мав мужність, відповідальність і передусім глибоку Віру самому генерувати нові ідеї та будувати міжцерковний діалог. Він дивився на православних, як на своїх братів, не зважаючи на традиційні догматичні поділи. Так, 1938 року, в час, коли польський уряд знищував православні храми та церковні будинки на Холмщині, Підляшші та Волині, Шептицький у посланні та в приватному листуванні обстоював своє бачення православних, як частини Вселенської церкви. Він вважав, у контексті цієї трагічної ситуації, що Римський престол мав би захищати також права православних вірних так само, як і права католиків. Тоді, у 1930-ті така позиція Шептицького не викликала схвалення Ватикану. Католицька церква в час Другого Ватиканського собору (1962-1965 рр.) переглянула своє ставлення до інших конфесій і зафіксувала документами екуменізм, як питому ідею та дороговказ у майбутнє.

Дуже важливий підхід у діяльності Церкви загалом, котрий пропагував митрополит, – це відкритість до суспільства та оновлюваність методів і форм діяльності. Він наполягав на тому, що Церква має реагувати на суспільні, політичні, культурні та економічні зміни, і у своїй діяльності намагався так чинити. Напевне, не було важливого процесу, події в житті українців греко-католиків, на котрі б не відгукувався митрополит. Особливо важливою була його позиція в час воєн або супроти ширення таких ідеологічних течій, як радикальний націоналізм, комунізм або ж нацизм. Це, на жаль, не означало, що його вірні чи українське політичне керівництво прислухалося до моральних настанов митрополита. Однак він наполегливо і вперто говорив про найважливіші засади християнства і показував, як моральні принципи мають визначати поведінку у складних, часом трагічних історичних моментах.

У роки Другої світової митрополит Шептицький одним із перших у Католицькій церкві почав говорити про недоторканість людського життя як невід’ємне, базове право кожної людини. Він також належить до тих небагатьох церковних чи політичних лідерів, що в умовах панування тоталітаризмів заперечив право державної влади позбавляти людину життя, без доведення її злочину шляхом справедливого і незалежного судочинства. Шептицький також категорично заперечував расову теорію, на яку опиралися фашизм, нацизм та радикальний націоналізм. Тому митрополит написав такі слова: «Бо кожний ближній є братом, – є членом тої людської родини, яка розрослася з родини першого чоловіка». Фактично це речення має дуже глибокий зміст, митрополит говорить про те, що всі люди є частками однієї людської спільноти, незалежно від кольору шкіри, релігії чи національності.

Митрополит Шептицький був людиною, котрій властиво було помилятися. Від таких поразок він дуже часто страждав фізично, з огляду на серйозні проблеми зі здоров’ям. Але він також мав неймовірну внутрішню силу, що дозволяла йти обраним шляхом. І йому вдалося – українська церковна спільнота візантійського обряду в сопричасті з Римом, сформована за його задумом і його зусиллями, пережила роки радянського переслідування та розвивається сьогодні в державі Україна, котра є демократичною країною, чого, до речі, і прагнув митрополит.

Спадщина митрополита є важливою сьогодні не тільки для того, щоб краще зрозуміти свою історію, наше минуле. Андрей Шептицький може багато запропонувати нам до роздумів. Наприклад, про змінність і сталість, про випробування і витривалість, про цінності, котрі незмінні і допомагають перетривати.

(Авторка виголосила лекцію на тему «Спадщина митрополита А. Шептицького», в рамках «Бієнале А. Шептицький», Центр ім. А. Шептицького, УКУ).