«Свобода» проти «ліберастів»: починає і програє

IQДанило Мокрик, 14 листопада 20110
«Свобода» проти «ліберастів»: починає і програє

Вже минув рік від переконливої перемоги ВО «Свобода» на місцевих виборах у Львові та області. За цей час «свободівці» запам’яталися не так справами, як риторикою, дискурсом, центральне місце в якому займають новітні вороги народу – «ліберасти» і «толерасти».

Передусім саме їх, а не регіоналів, нечистоплотних бізнесменів або корумпованих чиновників, беруть на свій демагогічний приціл пасіонарні речники ВО «Свобода» - Ірина Фаріон та Юрій Михальчишин. «А скажіть, будь ласка, тут серед вас є ліберали? А демократи?», - саме так розпочав свій виступ на київському «марші УПА» 14 жовтня Михальчишин.

«Коли ми з вами підемо до перемоги, у нас в тилу не повинно бути ліберастів, толерастів, ідеологічної агентури ворога. Коли ми підемо у свій ідеологічний похід, в нашому тилу не повинно бути грицаків, андруховичів, мариновичів та іншої клістирної інтелігенції, яка називає борців за національну свободу «фашистами» та «нацистами», каже що ми не толерантні, надто різкі, недемократичні», - провадив він трохи далі, конкретизуючи персоналії.

Той виступ – лише один із цілої серії. Скажімо, невдовзі після подій 9 травня полум’яну промову з трибуни Львівської обласної ради виголосила Ірина Фаріон, сказавши, зокрема, таке: «Львів продемонстрував блискучий приклад прямостояння та протистояння і колоніялістам, і власним виродкам, і служницям-покоївкам типу Герман, і ліберастам-євнухам типу якогось там редактора маловідомого львівського журналу, який у своїй слабодухості, маловірстві, чоловічому безсиллі завомпив з переляку, що, Україні мало зосталося бути (тут, вочевидь, йдеться про головреда журналу «Ї» Тарас Возняк – ред.)… Торба Вам, ліберасти».

Було ще багато слів. Був виступ Юрія Михальчишина на позачерговій сесії 13 січня, було публічне таврування історика Ярослава Грицака у стінах Львівської обласної ради. Була дещо відірвана від офіційної партійної лінії критика, виголошена Іриною Фаріон 22 червня щодо гасла «Пам’ять без агресії, спротив без насильства». Поміж тим були й окремі дії, як-от відмова в пільговій оренді для справжнього штабу «ліберастів» та «толерастів» у Львові – Українського католицького університету.

 

«Свобода» проти свободи

Чому ж ворогами народу ВО «Свобода» визначила саме «ліберастів» та «толерастів»? Відповідь на це запитання варто шукати у двох площинах, і перша з них, без сумніву, ідеологічна.

Очевидно, що націоналізм, заснований на ідеї вищості нації і примату національного над особистим, несумісний з лібералізмом, в основі якого стоять власне особисті свободи кожної людини. Націоналізм, надто – такий радикальний, яким його бачать головні речники ВО «Свобода», не лише припускає, а наполягає на обмеженні свобод заради вищого блага, тоді як для лібералів свобода і є вищим благом.

Власне ідеологічні розбіжності «свободівці» і прагнуть випнути на перший план. У вже згаданому виступі Юрій Михальчишин дав зрозуміти, що ліберали – вороги, бо називають «борців за національну свободу» фашистами і нацистами, а також вказують на нетолерантність і надмірну різкість сучасних українських націоналістів. Невдовзі по тому, коли лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока запитали, чи часом його політична сила не збирається вибачитися перед інтелігенцією, він відповів: «Нехай інтелігенція вибачиться перед пам’яттю наших героїв, коли вони собі дозволяють називати упівців фашистами, нацистами. Реакція Михальчишина була адекватною на їхні неадекватні заяви в сторону української історії».

Що ж, ідеологічний конфлікт між «свободівцями» і лібералами не є незрозумілим чи неприроднім. Навпаки, незрозумілою і неприродною виглядала б ідилія між ними, якби вона якось змогла виникнути. Але навіть за всієї зрозумілості і природності не можна не визнати, що таврувати когось, як злісного ворога, базуючись на ідеологічних розбіжностях, відгонить вже доволі затхлою радянщиною.

Поміж іншим, якщо говорити про конфлікт ідеологій, не можна не згадати, що слово «ліберал» походить від латинського «liberalis», що означає «вільний», «свобідний». Тому назва політичної сили ВО «Свобода» не найкраще підходить для того, щоб агресивно протиставляти себе так званим «ліберастам».

 

Хто не з нами – той лібераст

Втім, на спокусу пояснити все тільки ідеологічним протистоянням вестися не варто. В державі, де політологія є радше забавкою для ток-шоу, ніж реальним інструментом для аналізу, а політика – ширмою для вирішення особистих питань, краще змінювати фокус уваги і приглядатися власне до більш конкретних особистісних моментів.

Згадаймо, наприклад, що незадовго до того, як ВО «Свобода» в єдиному пориві з Партією регіонів на сесії Львівської міської ради 27 січня цього року відмовила УКУ у пільговій оренді, проректор цього університету, дисидент Мирослав Маринович опублікував дуже критичну щодо «Свободи» і, зокрема, виступів Ірини Фаріон та Юрія Михальчишина на позачерговій сесії 13 січня, колонку. Зв’язок тут був настільки очевидним, що навіть зазвичай вкрай дипломатичний Маринович не взявся його заперечувати.

Далі історія повторюється. Незадовго до подій 9 травня головний редактор журналу «Ї», політолог Тарас Возняк, відомий своїм критичним поглядом на ВО «Свобода», також опублікував свої роздуми «Про червоний прапор і нехитру гру бім-бом», в яких вказував на те, що «свободівці» радо відіграють роль джокера в рукаві «Великого Шулера», активно реагуючи на провокації. Відповідь – згадана промова Ірини Фаріон з наїздом на «якогось там редактора маловідомого львівського журналу».

У тому ж самому контексті варто розглядати напади на історика Ярослава Грицака – людину, ставлення якої до «свободівців» і їх риторики не є секретом. Власне, схильність перетворювати на ідеологічного ворога народу будь-кого, хто хоч в чомусь виступить проти «свободівських» ініціатив – це справжня система. В її жорна зовсім нещодавно потрапив навіть Львівський міський голова Андрій Садовий – тільки тому, що виконавчі органи міськради не поспішають погоджувати нібито соціальну рекламу про атентат Миколи Лемика. В ідеологічно правильному пориві «свободівець» Іван Гринда порівняв нинішню міську владу з польською та московською окупаційними адміністраціями 30-х років минулого століття.

Врешті-решт, навіть журналісти запросто стають для ВО «Свобода» ідеологічними ворогами, достатньо їм лише звернутися до представників цієї політичної сили з одним-двома не дуже зручними запитаннями.

Отже, вимальовується дуже проста «свободівська» логіка: хто не з нами, той проти нас, а хто проти нас – той обов’язково «лібераст», «толераст» або просто представник «ідеологічної агентури ворога». Знову ж-таки, згідно з найкращими зразками совкових підходів.

 

Загинути від власних куль

Є підозра, що такі активні і войовничі вишукування внутрішнього ворога серед своїх вже навіть в середньотерміновій перспективі не обернеться для «Свободи» сподіваними результатами – якщо тільки ця політична сила не планує стрімко втрачати електоральну та й взагалі суспільну підтримку.

По-перше, вибір лексики і акцент на використанні такого позірно яскравого слова, як «лібераст» - вкрай невдалий. Кожен, хто бодай трохи цікавився цим питанням, знає, що цей «термін» вигадав зовсім не Юрій Михальчишин, а російський лівий публіцист Ілля Смірнов. З того часу слівце підхопили російські ж комуністи і прихильники партії Володимира Путіна «Єдина Росія», використовуючи його у діалектичній боротьбі з ліберальною опозицією і аргументуючи за його допомогою або потребі зберегти путінський царат або повернутися до суспільно-політичних моделей пріснопам’ятного СРСР. Саме від них це слово перекочувало в Україну. Відтак асоціативний ряд для ВО «Свобода» виникає геть непривабливий.

По-друге, чіплянням подібних ярликів на всіх, хто не марширує в ногу зі «свободівською» колоною, представники цієї політичної сили просто відлякують від себе людей, які загалом могли б бути дуже корисними, передусім – правозахисників (як не крути, вони, як правило, – ліберали). Насамперед цим пояснюється і мовчання останніх тоді, як «свободівці» після 9 травня (і не тільки) мало не на кожному кроці заявляли про політичні репресії.   

По-третє, для багатьох у Львові і в Україні загалом затавровані «Свободою» як «толерасти» і «ліберасти» Мирослав Маринович, Ярослав Грицак чи Тарас Возняк – авторитетні люди, які мають суттєвий вплив на суспільну думку.

Навряд чи хтось буде всерйоз сприймати як представника «ідеологічної агентури ворога» того ж Мирослава Мариновича, який близько 10 років провів у таборах та на засланні за антирадянську агітацію і пропаганду (зокрема за те, що на вечорі пам’яті Тараса Шевченка 1977 року вийшов на сцену і закликав заспівати «Заповіт»), тільки тому, що так каже 29-річний Юрій Михальчишин, який не запам’ятався наразі нічим, крім своїх епатажних заяв.

Такі кулі радше зрикошетять і поцілять вже навіть не в того, хто її випустив, а в ціле ВО «Свобода». Тим паче, що «вороги народу» Ярослав Грицак і Мирослав Маринович у відповідь на них демонструють куленепробивний спокій і огидну для «свободівців» толерантність.

Парафразуючи відому євангельську цитату, хто з кулею прийде, той від кулі загине. 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук