То хто ж був ударною силою на Пагорбі Слави?

Молоді дівчата і хлопці, віком від 14 до 19 років. Відважуся стверджувати, що це цілком нормальні молоді люди. Єдиним їхнім «гріхом» є молодість, надмір адреналіну, бажання пригод, бажання щось робити разом і енергія.

Скажу більше – це ті самі, або такі самі юнаки і дівчата, які їхали із запалом до Києва на Помаранчевий майдан. Тільки тоді молодість співпала із правильним (на нашу думку)  руслом реалізації її потенціалу. Не тому вони їхали у намети на Майдан – тобто не тільки тому – що були аж такі ідейно переконані, що могли свідомо обґрунтувати свій вибір і знали, що робити далі у випадку перемоги чи поразки. Говорили вони правильні слова, але здебільшого ті, які чули зі сцени, від лідерів, читали у листівках і т. д. До Києва молодь їхала ще й тому, що вік цей передбачає потребу спільної дії, руху, виладування енергії, романтики врешті решт.

 Ті ж чинники працювали і на Пагорбі Слави, і на Марсовому полі. З однією великою різницею – їх використовували і скеровували зовсім уже інші люди і з іншою метою.

Свободівці чітко і дуже правильно зрозуміли, що саме активна, енергійна молодь і є  їхньою ударною силою,  ресурсом у досягненні мети, суть якої ми всі уже прекрасно усвідомили.

 І «Свобода» запропонувала їм те, чого ніяк не спроможні запропонувати  їм ми: спільну дію і  розвагу, якщо хочете, під ідейними гаслами, тобто сенсовну. Їм запропонували стати героями на благо Вітчизни, і ніхто із молодих не відмовиться від такої пропозиції.

 Що було б на Пагорбі без молоді? Нічого. Була б купа міліції, кілька провокаторів з обох сторін, кілька випадкових перехожих – і все. Було б банально і нудно, і було б по людськи правильно. І це було б нашою маленькою перемогою.

 Чому ця молодь була інструментом у руках Свободи і не була з нами? Та тому, що ми пишемо відозви до кого завгодно, тільки не до них. До журналістів, за яких давно усе вирішують власники, до влади, яка давно вже визначилася із своєю позицією. Ми друкуємо ці відозви до «нікого», навіть поширюємо їх у листівках під церквами. Ну отримали люди ці листівки після Богослужіння. І що? Що там було звернено до них? Ані слова. Що там було сказано до молоді? Нічого. Що там було сказано до батьків? Нічого. Тільки до ЗМІ і до влади. І як повинні були люди зреагувати на ці листівки? Так само ніяк. Викинути у смітник. Бо це не до них.

 Молодь була там і робила те, що робила, тільки тому, що їм ніхто не сказав їхньою мовою, що це не добре і ніхто не запропонував чогось інакшого. Можливо, не усіх і не відраз нам вдалося б переконати, але їх було б там щоразу менше.

 «Свобода» не пише відозв у космос. Вона реально працює із реальними молодими людьми. Правдами і неправдами зваблює їх на масові дії, бо знає і використовує психологічні особливості хлопців і дівчат, у яких жага цілком зрозумілого протесту, енергія, патріотизм, у їхньому розумінні,  зашкалює. Ми самі такі були.

 Чи використовуємо це ми?  Навіть не намагаємося. Пан  Х. пише блискучий блог, який читає пан Y. І коментує пан Z. І всі собою задоволені. Потім усі разом пишемо відозву до нікого. Місію виконано. Усі бачать, які ми мудрі, виважені і прозорливі.

 А тим часом «Свобода» працює реально. І формує свій електорат на майбутні вибори. Які ми знову програємо, бо народ «дурний» і проголосує не за нас.

 А що ми зробили, щоб було інакше? Написали красиві блоги і відозви? Провели семінари для самих себе? Укотре переконали самих себе у тому, у чом давно вже переконані? Поставили свої підписи під правильними словами і вирішили, що зробили усе, що могли?

 Ті ж хлопці і дівчата, які бігали довкола Личаківської 9 травня, є нашим ресурсом. Ресурсом до створення ліберального, демократичного молодіжного руху, наприклад. Який став би здоровою альтернативою до пропозиції крайніх лівих і крайніх правих. Тільки над цією пропозицією треба працювати, зробити її привабливою для молодих, творити середовища – серед студентів, футбольних фанатів, учнів бізнес-шкіл, на Сихові, Левандівці, Рясному, у середмісті. Знаходити і виховувати молодіжних лідерів, пропонувати креативні і веселі акції.

 Наше покоління програло усе, що могло програти. Єдиний шанс – сформувати колону наступників. Говорити із людьми і зрозумілою їм мовою.  Наразі програємо і це.