Три драми Степана Процюка

Як прозаїк, Степан Процюк дебютував доволі давно. Перша книжка – «Переступ у вакуумі» – вийшла 1996 р. Ще через п’ять років читач зустрівся з його «Шибеницею для ніжності». Далі проза почала прогресувати інтенсивніше, і вже через рік вийшла збірка повістей «Серафими і мізантропи».

Того ж року Процюк дебютував як романіст – з’являється резонансний роман «Інфекція». Відомо, що 2003 року його номінували на здобуття Шевченківської премії. І якраз «Інфекція» – початкова стадія нашої розмови, адже саме цей твір є першим у «психіатричній трилогії» Процюка. Таке визначення варто вживати хоча б тому, що три романи письменника, які раніше виходили окремими книгами, нині з’явилися під однією обкладинкою. Другий роман (окреме видання 2005 р.) – «Тотем», а третій (окреме видання 2007 р.) – «Жертвопринесення».

Після них у Процюка вийшло кілька книг есеїстики, близький до трилогії роман «Руйнування ляльки», гучна повість, яку досі оприлюднено тільки в журнальному варіанті, «Бийся головою до стіни». Довершується також психобіографічна трилогія – це романи про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю», про Володимира Винниченка «Маски опадають повільно», які вже знайшли свого читача, а нещодавно стало відомо, що на початку наступного року вийде друком роман про Архипа Тесленка «Чорне яблуко». Увагу юних читачів привернула підліткова трилогія про Марійку і Костика.

Як можна спостерегти, великі жанри у Процюка йдуть трилогіями, і їх у нього вже три.

Але саме ця – перша об’єднана під однією обкладинкою, і можна дивитися на неї цілісно. 562 сторінки натягнутого канату «поміж натуралістичним душезнавством та екзистенційним гуманізмом».

Як у кожному поважному виданні, у цьому є передмова фахового літературознавця Людмили Скорини і післямова відомого письменника і літературного критика Олега Солов’я, які осмислюють та інтерпретують романи Процюка, не боячись опинитися «віч-на-віч із порожнечею».

На титулі значаться назви всіх трьох романів, і навряд можна було сподіватися відкриття, бо два з них – «Жертвопринесення» і «Тотем» – вже випадало читати. Тому просто було цікаво натрапити на нові деталі, що зазвичай виринають під час кожного наступного перечитування. Одначе вперше читалася «Інфекція». Вона й потрясла. Чомусь мені здається, що, попри спільні стильові особливості з іншою прозою письменника, цей роман стоїть дещо окремішньо. Передусім через відчуття легкості письма. Мені загалом малозрозуміло, коли критики говорять про те, що Процюка читати важко.

Навпаки, завдяки психологічній напрузі, ти справді – ніби на натягнутому канату, і часу на зволікання обмаль. Хочеться якнайшвидше його здолати без можливості збочити. Тому, безсумнівно, присутня легкість читання. Але в «Інфекції» відчувається надзвичайна легкість письма. Очевидно, автор настільки добре знав на самому собі, про що пише, що хотілося якнайшвидше висловити і полегшено зітхнути. Бо це не та легкість, з якою ти робиш ранкову пробіжку, а та, що настає, коли скидаєш з плечей важезну колоду.

Сюжет роману не переповідатиму. Скажу тільки, що персонажі – ровесники автора. Час дії – 90-ті рр. Місце – села на Сході і Заході України. Основна драма – в столиці. Студентське життя, труднощі з житлом і життям. Персонажі настільки типові, а водночас настільки врозріз подані їхні внутрішні перипетії, що неважко вжахнутися, а потім поспівчувати, бо впізнати.

В «Інфекції» яскраво виявилася письменницька майстерність, натомість обмаль письменницької праці. Таку прозу не пишуть після сніданку і до обіду на робочому столі перед вікном, яке виходить на озеро, і прочиненою кватиркою. Це проза ночі і сигаретного диму в кімнаті без вікон.

Таким чином, від змалювання узагальненої суспільної ситуації в «Інфекції» Степан Процюк перейшов до зображення письменницького побуту і буття. Головний герой роману «Жертвопринесення» – поет Максим Іщенко. Його поневіряння мало чим відрізняються від тяжкої долі персонажів «Інфекції», проте трагізму додає ще й літературний романтизм. Ніби вже давно зрозуміло, що світ летить у прірву, життя нічого не варте, «мама продана, слово продане», як писав Тарас Мельничук, а тут знову з’являється «поетичний талант». Навряд у нього може скластися щаслива доля…

Не менш потворний жереб і в персонажів «Тотему». Всі вони – представники різних професій, якимось чином між собою пов’язано, скажімо, родинно. Але суть не в формальних деталях імен чи сюжету, а в жахливій тенденції взаємного нищення. І то не холоднокровного, жорстокого і швидкого. Це маніакальне отруєння життя одні одним. Як висловився хтось із критиків, кожна з історій, сплетених у «Тотемі» – це історія хвороби. Саме в цьому романі найповніше, найвиразніше, а може, навіть дещо гіперболізовано можливості деградації людськості.

Не знаю чи Степан Процюк зробив так спеціально, а чи вийшло волею випадку або фатуму, бо ніби інакше й не могло бути, але в трьох романах розглянуто три великі драми людської психіки. Перша з них – тягар історії, який втілюється у майбутніх суспільних реаліях,що зумовлюють не надто привабливе існування. Друга – потяг до естетики, яку затьмарює буденність. Третя – внутрішня драма кожного з нас, яка поступово стає драмою для оточення, отруюючи його.

І неспроста на початку цього відгуку вжито визначення «психіатрична трилогія». Це видання несе неабиякий терапевтичний ефект, бо насправді ці три романи – великий шанс глянути на себе збоку. А відтак побачити і своїх довколишніх і, може, уявити, що бачать вони.

Степан Процюк. Інфекція / Жертвопринесення / Тотем. - Івано-Франківськ: «Тіповіт», 2012. - 562 с.