Це не реванш, а опір системи
IQ

Це не реванш, а опір системи

Порошенко був реваншем старої системи після Революції гідності

Василь Расевич, 12 липня 6196 22
фото УНІАН

Реванш – найбільш вживане слово в останніх політичних і навколополітичних баталіях. Бої за недопущення реваншу ледве не підміняють собою мету і цілі українського політичного процесу. До всього треба згадати особливості такої політичної «боротьби». Однією з них є швидкість перескакування з теми на тему, з одного інформаційного приводу на інший, а також постійне перемішування політичних таборів. Цей поспіх і акцентування уваги на справах другорядних значно полегшують маніпуляції суспільною свідомістю. А якщо до всього додати, що українське суспільство, не вистигнувши охолонути від президентських перегонів, ринулося в бій, щоб взяти «реванш» або ж закріпити перемогу на парламентських виборах, то можна зрозуміти, чому так важко в епоху протистояння старої системи новим силам знайти більш-менш адекватний погляд на ситуацію.

Чому це не реванш?

Справа в тому, що після Революції гідності жодних серйозних системних змін не відбулося. Не сталося зміни правлячих еліт, не змінилися корупційні схеми, не відбулося реформ ні в економіці, ні в соціальній сфері, ані в судочинстві. Україна як була закритою напівфеодальною країною для західних інвесторів, такою і лишилася.

Замість докорінних змін процвітали мімікрія, пафосна словесна еквілібристика, і все це для прикриття припасування старої кланово-олігархічної системи до нових постреволюційних обставин. Репрезентанту старої системи, проти якої масово виступили українці, Петрові Порошенку вдалося все так віртуозно зорганізувати, що ніхто з попередньої «режимної» обойми не постраждав. Він виявився дійсно одним з найбільш вправних менеджерів, якому вдалося підім’яти під себе всі гілки влади. За допомогою кадрових призначень у прокуратурі «розвалити» ледве не всі справи, а завдяки відсутності реформ у судовій системі – забезпечити практично остаточну атрофію правосуддя. Тобто висновок невтішний – Петро Порошенко не просто зберіг стару систему, він надав їй нового дихання. А коли ще відвертіше, то Порошенко і був реваншем старої системи після Революції гідності.

Відповідно, якщо не було поразки системи, то отже не може бути і реваншу. Навіть навпаки. Прихід несистемного, а точніше контрсистемного, Зеленського став сигналом небезпеки для усталеної кланово-олігархічної системи. Довго чекати не довелося – система ввімкнула повномасштабний режим самозахисту та опору новим загрозам. Тому простіше на всі ці політичні баталії дивитися не як на реванш, а як на опір системи майбутнім змінам.

Невидимі союзи – спільні цілі

Оскільки між владними та олігархічними кланами і раніше не було видимої єдності, а спільність інтересів треба було ретельно приховувати, то й теперішні їхні тактики і стратегії не так легко відстежити. Найкраще для виявлення таких прихованих «взаємозв’язків» надаються медіа. Якщо переглянути основні політичні ток-шоу і програми російського ТБ та політичне наповнення «медведчуківських» телеканалів, то виявиться неймовірна близькість позицій. Практично в унісон ці медіа-пропагандисти заявляють, що найбільшою загрозою Україні є партія нового президента Зеленського. Чому? А тому, що він «обманув» виборців Сходу і Півдня, а насправді продовжує «антиукраїнську» політику попереднього президента.

Зауважте, що при цьому більше ніхто не критикує Порошенка і навіть у дражливих ситуаціях зайвий раз не згадує. Тобто російська пропагандистська машина невтомно працює на пониження рейтингу «Слуги народу» в регіоні, де ніхто, окрім цієї політсили, не може скласти серйозної конкуренції партії Віктора Медведчука. Ще одним запеклим ворогом російської пропаганди став, як не дивно, «Опозиційний блок». Складається враження, що російські медіа максимально сприяють тому, щоб єдиним репрезентантом Сходу і Півдня у Верховній Раді України була прокремлівська партія Медведчука.

Зрозуміло, що на західному фланзі на себе схожу роль взяла партія Петра Порошенка. У цьому немає нічого дивного, бо прихильники Петра Порошенка прагнуть реваншу за нищівний програш на останніх президентських виборах. Прихильники «Європейської солідарності» навіть не сумніваються в тому, що їхній гуру все робив правильно і тільки він може захистити Україну від реваншу.

Для адептів екс-президента України до свого кумира немає жодних запитань. Вони щиро вірять гаслам та його пафосним промовам. Вони навіть не зауважують, якими брудними стали методи боротьби середовища «Європейської солідарності» проти молодої партії Святослава Вакарчука «Голос». Це ті самі методи, якими Порошенко свого часу боровся проти Арсенія Яценюка, Андрія Садового і віднедавна проти Володимира Гройсмана.

У перипетіях цієї виборчої боротьби чітко проглядається спільність інтересів у протидії можливим кардинальним змінам, здавалося б, навіть у непримиренних противників. По один бік барикад опинилися президент Росії Владімір Путін, його сателіт в Україні Віктор Медведчук і Петро Порошенко. Яскравим підтвердженням цієї версії стали слова Тетяни Чорновол про те, що, коли Медведчук виступатиме з правильними гаслами, то вони не відкидають можливості співпраці з ним. Що у тверезого на умі, то в п’яного на язиці, так би мовити. Але Тетяна Чорновол не була п’яною, просто вона надто емоційна, щоб загортати свої слова в гарні папірці.

Ненависть і злоба, якою буквально дихають прихильники Порошенка до нової президентської команди, – це не тільки образа за феєричну поразку. Це передусім страх системи цього разу не вистояти. І виглядає на те, що на цей раз жодна імітація та мімікрія не допоможуть. Бо реваншу Порошенка в жодному вигляді не передбачається. Він більше ніколи не стане президентом. Він не заведе до парламенту численної фракції. Політик з антирейтингом, що перевалив за шістдесят відсотків, може тільки поховати будь-яку благородну справу. І в цьому ключі дивує аж таке маніакальне бажання прихильників партії Порошенка, щоб Зеленський провалився за будь-яку ціну. Пошук помилок і знаку неминучого провалу ледве не в кожному його слові, рухові, заяві. А що це як не бажання провалу України?

Так не дістанься ти нікому

Допустимо, що президент Володимир Зеленський насправді виявиться таким невдалим, як описують його противники. Допустимо, що наробить масу помилок (а так воно і буде). А що тоді? Ослаблена Україна, з антагоністичними регіональними пріоритетами, локальними озброєними формуваннями не зможе не тільки боронитися перед зовнішнім ворогом, але й постане перед прірвою громадянської війни. І хто буде союзником такої держави? Хто вступиться за неї? І головне запитання: а для чого сприяти і потурати такому страшному фіналові України?

Складається враження, що традиційні українські патріоти переконали самих себе в тому, що Україною є тільки та країна, де вони є елітою. Без них біля керма – України нема. А тут уже перші кроки нової влади їм виразно сигналізують – ми краще обійдемося без вашої допомоги. Ваші послуги, особливо ваш досвід, нам непотрібні. А у відповідь лунає реакція: якщо без нас, так не діставайся ти нікому.

Ось така коротка історія реваншу. Але не реваншу з боку людей режиму Януковича, а спроби реваншу того, хто перейняв прапор кланово-олігархічної системи й успішно ніс його останні п’ять років.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук