Цей день поразки
IQ

Цей день поразки

Чому Україна не зуміла скористатися скрутним міжнародним становищем Путіна

Любко Петренко, 23 квітня 201564443

Цікаво буде, якщо центральні канали російського телебачення зранку 9 травня скасують пряму трансляцію Параду Перемоги на Красній площі (з технічних, приміром, причин). Чи принаймні транслюватимуть, але без кадрів з трибуною Мавзолею. Або ж з трибуною, але виключно близьким планом обличчя Путіна…

Навіщо російським телевізійникам треба було б вдаватися до таких фокусів? Щоб хоч трохи нівелювати цілковиту поразку кремлівської зовнішньої політики, поразку програми, спрямованої на творення позитивного іміджу російського президента. Адже на трибуні 9 травня поруч із Володимиром Путіним стоятимуть лише лідери країн третього світу.

Міжнародне представництво на Мавзолеї 9 травня з приводу 70-річчя завершення Другої світової війни не йтиме у жодне порівняння з представництвом на 50- і 60-ліття, коли московський парад вшановував чи не весь цивілізований (і не надто) світ. 

Цьогоріч запрошення на парад проігнорували всі лідери індустріально розвинених країн, майже всі європейські очільники. Дехто з них сором’язливо промовчав щодо причини своєї відмови, а дехто (наприклад, президенти держав Балтії) відкрито заявив, що не має наміру бути присутнім на військовому параді країни-агресора.

Дружні колись до Росії лідери Австрії, Італії, Франції не бажають вшановувати Путіна у день, коли він хотів би відчути себе світовим соленізантом. Навіть прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, котрого досі вважали стійким союзником російського лідера, визнав за краще відмовитися від московського вояжу.

Хоча ще один європейський друг Путіна – президент Чехії Мілош Земан – після тривалих роздумів урешті-решт зважився на кремлівську гостину. Але чітко заявив, що лише покладе квіти до могили радянських вояків, котрі полягли за звільнення Чехії, на парад же – ні ногою. Замість параду Земан, як сам же повідомив, має намір зустрітися у Москві з прем'єр-міністром Словаччини Робертом Фіцо. Чим, напевно, дуже здивував главу уряду сусідньої держави. Принаймні у прес-службі Фіцо не змогли підтвердити, що в ці дні він буде у Москві.

Та що там казати, навіть затятий друг Путіна Олександр Лукашенко відмовив своєму візаві у шані. «У нас 9 травня свій такий парад, як у Москві», – зухвало заявив білоруський бацька.

Не приїде ні прем’єр-міністр, ні президент Ізраїлю. Яка там участь у московському параді – особливо після того, як Росія продемонструвала намір поставити Ірану зенітно-ракетні комплекси С-300.

Знаменно також, що відмовився від московського запрошення навіть президент Буркіна-Фасо Мішель Кафандо. Він не просто відмовився, а висловив своє обурення тим, що президент Росії Путін «розпалює той самий вогонь війни, який палахкотів у світі 70 років тому». Тож можна констатувати, що Верхня Вольта без ракет» висловила свої претензії «Верхній Вольті з ракетами». Річ у тім, що назва «Буркіна-Фасо» – тобто «батьківщина чесних людей» мовою місцевих племен – з’явилася лише 1983 року після чергової революції, а доти країна називалася Верхня Вольта.

Хто ж буде на трибуні Мавзолею 9 травня? Лідер Північної Кореї, деяких африканських держав (не таких амбітних, як Мішель Кафандо), керівники невизнаних Південної Осетії та Абхазії, лідери пострадянських держав Центральної Азії, деякі латиноамериканські президенти, наприклад керівник Венесуели Ніколас Мадуро чи Куби Рауль Кастро. Тобто оточення у Путіна буде цілком адекватним його чинному статусу.

Хтось може спробувати заперечити, що, мовляв, президентка Бразилії Ділма Руссеф, котра таки вирішила побувати в Москві, – це вже не представниця третього світу. Справді, Бразилія свого часу мала чималі політико-економічні амбіції, і їй навіть вдавалося їх реалізовувати. Але нині завдяки популістській економічній політиці цієї ж пані Руссеф та відсутності реформ країна балансує на межі дефолту.

Якось уже так складається, що щойно країна починає заводити дружбу з Москвою, як її економіка загинається, мов Пізанська вежа. Хоча, може бути, що все якраз навпаки з причиною і наслідком: щойно економічна ситуація стає прикрою, як країна починає дружити з Росією.

У будь-якому разі Бразилія нині переживає один із найстрімкіших економічних спадів за минулі десятиліття. І не лише Бразилія – цілий БРІКС, щодо котрого у росіян були такі рожеві надії в конкуренції зі Заходом, нині демонструє у кращому випадку стагнацію. Це особливо помітно на тлі ситуації у тих же західних державах, економіки котрих перейшли фазу подолання кризи й нині відносно високими темпами надолужують прогаяне.

Звісно, найглибше падіння серед країн БРІКСу демонструє Росія. Олігархічна система ведення господарства, тотальна корупція і все та ж відсутність реформ підточують соціальний жирок країни, накопичений за часів дорогих нафти й газу. Нині й на вуглеводні падає ціна, що позбавляє Росію останньої надії на економічне одужання. А санкції Заходу остаточно добивають лежачого.

До речі, щодо санкцій. Нині світові аналітики мастять собі голову над тим, чого ж таки домагається Путін своєю агресією проти України та перманентними брутальними демонстраціями військової сили щодо Заходу. Складається враження, що російського очільника санкції цілком влаштовують, бо як інакше трактувати його слова, кинуті ніби ненароком під час «прямої лінії»: «Навряд чи зараз варто очікувати зняття санкцій, бо це питання політичного характеру, стратегічних відносин з Росією, стримування нашого розвитку».

Тобто Росія усвідомлює, що санкції з неї не будуть зняті. Попри те, що і представники Європейської Унії загалом, і лідери держав-членів зокрема неодноразово заявляли, що санкції якщо й не зніматимуть, то принаймні пом’якшуватимуть у міру виконання Москвою Мінських домовленостей. Головні вимоги до Росії відомі: вивести свої війська з Донбасу, вивести всю техніку й боєприпаси, припинити підготовку бойовиків, перекрити кордон.

Якщо Путін чітко заявляє, що санкції зняті не будуть, то це значить лише одне: виконувати ці умови він не має ні найменшого наміру. І як доказ цих намірів зайвий раз заявляє, що на українській території немає жодного російського солдата. «Говорю вам прямо і виразно: російських військ в Україні немає», – запевняв Путін. 

Так само він пообіцяв, що не буде жодної війни з Україною. «Ні, не буде, живіть спокійно», – стверджував він. Хоча вже наступною фразою російський президент недвозначно натякнув на свої справжні наміри: «У Росії є тільки два союзники – армія і військово-морський флот».

Не менш сумнівною є його заява про перспективи відродження російської імперії. «Ми не збираємося імперію відроджувати. Немає у нас таких цілей, у чому нас постійно намагаються звинуватити», – заявляв Путін. А вже наступною фразою про те, що «весь світ йде шляхом інтеграції, і Росія – не виняток» (зауважте: не пострадянські країни – не виняток, а саме Росія – не виняток) і що «російська влада керується необхідністю інтеграції, а не імперськими амбіціями» дав зрозуміти, що попереднє запевнення було лише жартом.

Загалом минулотижнева «пряма лінія» з Путіним давала неоціненну інформаційну поживу для аналізу не лише політологам, а й психотерапевтам. Шеф Кремля виглядав невпевненим, розосередженим, ослаблим. Армія президентських адептів, котра очікувала, що через телевізор їхній кумир зарядить їх енергією, була розчарована. Як були розчарованими у пізні 80-ті люди, котрі вірили, що різні екстрасенси-шарлатани здатні через телевізор заряджати енергією слоїки з водою, поставлені перед екранами.

Путін здає позиції, він явно, як то кажуть, не в формі. Здавалося б: найкращий момент зараз для української влади скористатися цією слабкістю (яка може виявитися досить тимчасовою) й посилити свої позиції, як мінімум, на міжнародній арені.

Марні сподівання. Україна нібито по-джентельменськи вирішила не добивати лежачого. Що більше, вона, аби вирівняти позиції, намагається сама собі підпсувати імідж на міжнародній арені. І ці її потуги вже дають реальні «результати».

Падіння міжнародних симпатій до України чітко відчувалися на останній сесії Парламентської асамблеї Ради Європи, яка відбулася у вівторок 22 квітня. Так, головним об’єктом критики у Стразбурзі досі залишається Росія. Але й до України було висловлено чимало претензій. Як зауважив іспанський депутат Жорді Чукла: «Беззастережна підтримка Майдану змінюється розчаруванням». А він, варто зауважити, очолює політичну групу «Альянс лібералів і демократів за Європу», котра завжди критично ставилася до Кремля і симпатизувала демократичній Україні.

Європейцям щораз складніше зрозуміти дивні дії Києва у складних економічних умовах. Голова групи «Об'єднані ліві» у ПАРЄ Тіні Кокс, приміром, зазначив: «Україна переживає глибоку кризу, визнання цього буде першим кроком до вирішення проблеми. Корумпований політичний клас і олігархи руйнують країну зсередини. Українська влада має перестати ухвалювати безвідповідальні закони і зупинити політичні вбивства. РФ, ЄС, НАТО, ООН – всі несуть колективну відповідальність за це».

Мова йде про закони щодо заборони комуністичної символіки та прославляння ОУН і УПА. Напевне, якби цю критику висловив нелівий депутат, то в його вустах вона б лунала переконливіше. Але все ж проблема чітко артикульована. Замість того, аби надшвидкими темпами ухвалювати програми реформування економіки, Верховна Рада України береться за дуже сумнівні з точки зору зовнішньополітичного сприйняття й внутрішньополітичного визнання закони. І при цьому бажає, щоб Захід надавав їй усебічну підтримку.

Що й казати, коли навіть головний адвокат України в Європейські Унії – президент Польщі Броніслав Коморовський – попередив, що після ухвалення законів про ОУН і УПА Варшаві складніше стало вести діалог із Києвом.

Кілька років тому я мав коротку, але запальну суперечку з активістом однієї української націоналістичної парті. Моєму опонентові не сподобалося, що я назвав його політичну силу несвідомим агентом Кремля. Я пояснив своє твердження так: «Якщо б я був резидентом ФСБ в Україні й диспонував достатньою кількістю грошей на підкуп якоїсь партії, то я б за цю плату вимагав від неї абсолютно тієї ж поведінки, якої дотримуєтеся ви. Сподіваюся, принаймні, що ви це робите безплатно».

У випадку з ухваленням цих законів у мене складається таке ж враження: більшість українського парламенту підігрує Кремлю. Маю надію – не за плату. Просто не подумали. Наприклад, про те, як зреагують наші європейські партнери. Не подумали, як буде реально втілюватися в життя закон про декомунізацію, особливо на сході й півдні України.

Так, безумовно, роботу з десовєтизації українського суспільства я вважаю надзвичайно важливою та потрібною. Але за вікном не Х століття, не можна просто скинути ідолів, загнати людей у річку й перехрестити їх у нову віру. Совок у головах вичавлювати треба буде довго і нудно, краплину за краплиною.

Звичайно, значно простіше накинути бронзовому боввану аркан на шию і стягнути з постаменту. Але варто готуватися, що реакція суспільства може бути цілком протилежною до очікуваної. Навіть складно собі уявити, на які підводні камені ми ще наштовхнемося з цими законами, скільки політичних кораблів розіб’ється на друзки.  

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 3

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • xyz 26 квітня 2015, 14:03

    To zrozumiałe, że w obecnym czasie Ukrainie i Ukraińcom są potrzebne soektakularne gesty. Ale - i tu zgadzam sie z p. Petrenko - powinny być one dobrze przemyślane, tak, żeby nie przynosic więcej szkody niz pożytku.

    Gdybym był obywatelem Ukrainy, na poczatek zaproponowałbym dwa pociagniecia symboliczno - dekomunizacyjne:
    1. zmiana nazwy parlamentu z postradiańskiej Rady Najwyższej na tradycyjny dla naszej części Europy Sejm. Podobnie jak w Polsce (Sejm), Lotwie (Seimas) i na Łotwie (Saeima).
    2. Zmiana kroju czapek garnizonowych wojska i innych formacji. Obecne są żywcem zaczerpnięte z armii ZSRR i po prostu brzydkie oraz "nieeuropejskie"). Czemu nie zastąpić ich wzorem uzywanym przez Strzelców Siczowych albo przez armie Petlury?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Aleksa Klimenka 23 квітня 2015, 23:25

    Не чапайце антыбальшавісцкія законы! Вядома, іншыя рэформы яны не заменяць, але і самі па сабе яны неабходныя і доўгачаканыя! Ваша імкненьне выставіць гэтыя законы безадказным воказамыленьнем - плявок у душу тым, хто пацярпеў ад савецкага акупацыйнага рэжыму! І хто сказаў, што знаходзіць падтрымку ўсіх колаў на Захадзе (у тым ліку левых папулістаў) - гэта галоўная мэта Ўкраіны? Можа, хопіць ужо гэтых каляніяльных комплексаў?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Любко Петренко 24 квітня 2015, 00:37

    Я б з Вами погодився, якби все це не робилося через анальний отвір. Має бути якась освітня програма, наприклад, серія науковопопулярних і художніх фільмів, впровадження практик нормальної європейської скульптури тощо. А так лише комуністів зроблять героями-мучениками

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук