У Львові руські жили здавна

Принаймні, з часів Володимира - «Красне сонечко» руські жили у Львові. Галичина була територією Галицько-Волинського князівства, яке належало Київській Русі. Знаменитий король Данило насправді був князем, представником славетної династії Рюриковичів, так само, як і правлячий, наприклад, в цей час у Новгороді князь Олександр Невський, який був Данилові двоюрідним дядьком. Говорили вони однією мовою.

Першодрукар ІванФедоров, котрий переїхав у16 століттідоЛьвова, був таким же русином, як і більшість місцевих мешканців, ірозмовляли  вони однією мовою– церковнослов’янською. Дуже довго зберігалась у Червоній Русі(як колись називалась Галичина)  пам’ять про Київську Русь, приймаючи різні форми (русофільство, самоназва «русини»), але після 1939 року згасла остаточно.

Хоча представники славних русофільських традицій залишались і за радянської влади. І вийшли на світ божий тільки після проголошення незалежності у 1991 році. Я особисто була знайома з декотрими з них: Ігорем Борисовичем Трушом, сім’єю співаків Карпатських. Для мене було одкровенням у перші роки незалежності дізнатись про існування могили в’язнів Талергофа і гробівця руських журналістів  на Личаківському цвинтарі. Згідно перепису населення в Австро-Угорщині 1900 року русинами себе вважали в Галичині більше, ніж 3 млн людей. Загалом населення  Східної Галичини складало 4 116 848 чоловік.

Росіяни селились в Західній Україні і після двох революцій у Росії як біженці. Їх було декілька сотень чоловік, у Львові, зокрема біля 400 чоловік. Але – це були не ті руські, про яких ми будемо сьогодні говорити, ми будемо говорити не про руських, русинів чи русичів, а про, використовуючи дореволюційний термін, великоросів чи ще точніше, про радянських росіян. Ці радянські росіяни з’явились у Львові в 1939 році,  особливо багато  їх поселилось після 1944 року, коли у квартири, що звільнились після знищення євреїв і переселення поляків, заселялись  військові, направлені  партією та урядом  представники влади, учителі, лікарі, інженери. Сюди, у Львів переїздили театри (Одеський театр музкомедії), заводи, інститути. Разом з ними переїздили і робітники цих закладів.

Станом на січень 1951 року росіяни складали 30,8 % населення Львова, по перепису 1959 року — 27,1 % (111 тысяч). Доля росіян серед населення Львова в 1959 році була найбільшою серед всіх міст Галичини і більше, ніж у Києві, Вінниці, Кіровограді, Чернігові, Сумах, Полтаві. (Для порівняння: по даних перепису 2001 року  росіяни у Львові складали 65349 чоловік ( 8,7%:)

З РРФСР у 1940-е — 1950-е роки були переведені майже всі великі заводи Львова: наприклад, з Іжевська — завод імені Леніна (тепер — ЛОРТА), з Саратова — завод телеграфної апаратури (тепер — ФТА), з Саранська — «Іскра», з Горького — «Львівприлад» і «ЛАЗ» («Львівський автобусний завод»), з Москви, Ленінграда і Александрова (Володимирська область) — робітники та обладнання заводу «Електрон». Російські спеціалісти приймали участь в запуску нових підприємств. Всього до 1955 року у Львові було побудовано 25 нових заводів і фабрик, більше 100 підприємств було реконструйовано.

Наступна хвиля міграції росіян сталася у другій половині 1950-х — на початку 1960-х років і була пов’язана з освоєнням  природних багатств краю. В наступне десятиріччя механічний приріст практично зупинився, при цьому вже з початку 1970-х намітився відтік російського та російськомовного населення з області. Між 1959 и 1989 роками ріст кількості росіян у Львівській області відбувався за рахунок природного приросту.

1990 на виборах в місцеві органи влади перемагає «Рух» і інші політичні сили націонал-демократичного спрямування. Починається виштовхування неукраїнців, в першу чергу — росіян, з апарату управління, правоохоронних органів, закладів освіти і культури, господарського керівництва.

В березні 1990 року було створено Товариство друзів української і російської культури імені А. Пушкіна (з жовтня 1990 року — Російське товариство імені А. Пушкіна, керівник — Сергій Сокуров, заслужений архітектор України). З Липня 1990 року  Російське товариство починає випускати газету „Совість”, причому перший номер виходить з вітальним словом новообраного львівського мера Василя Шпіцера. 21 серпня.

 1990 року виконком Львівської облради приймає рішення передати на баланс Товариства будівлю кінотеатру імені Короленка — майбутній Російський культурний центр.

22 вересня 1990 року створюється Асоціація  «Русская школа» (голова — Володимир Кравченко, директор СШ № 45), яка об’єднує викладачів шкіл з російською мовою навчання. Головною своєю метою Асоціація проголошує «найбільш повне задоволення освітніх потреб російського населення» Львова і області”.

В січні 1991 року у Львівській обласній раді відбулась громадська конференція, в котрій взяли участь представники керівництва обласних організацій націонал-демократичних партій і Російського товариства, голова Львівської облради В. Чорновіл, заступник голови Верховної Ради України В. Гриньов, голова парламентської комісії з прав людини А. Ємець. На конференції було прийнято заяву, в якій містились зобов’язання по створенню на незалежній Україні національно-культурної автономії для російського та російськомовного населення. Комісія українського парламенту з питань культури і відродження духовності підтвердила намір створення національно–культурної  автономії російського населення України.  Російське товариство і Російська школа розробили проект Положення про національно-культурну автономію російського (російськомовного) населення Львівської області. Одначе вже в грудні 1991 року, після проведення референдуму про незалежність України, необхідність іти на поступки росіянам  відпала, а самі рішення були забуті .

Наприкінці радянського періоду, у 1988/1989 навчальному році у Львові було 24 російські школи (з приблизно ста середніх шкіл міста) і ще 12 російських шкіл працювало в населених пунктах області. Але вже наприкінці серпня 1991 року, відразу після проголошення незалежності України, була переведена в число змішаних  перша російська школа (львівська СШ № 9, під приводом тимчасового переводу до  неї класів з української школи № 13).

В 2001/2002 учбовому році у Львові працювало всього п’ять шкіл з російською мовою навчання: № 6, № 17, № 35, № 45, № 52, а також російські  класи у СШ № 50, 65, 77, 84. На кінець 2002 року в школах і класах з російською мовою навчання вчились 7 тисяч школярів Львова, при загальній кількості етнічних росіян - львів’ян у шкільному віці - 16 тисяч (тобто, 56 % російських школярів не мали можливості навчатися рідною мовою). Циркуляром Міністерства освіти України не дозволялось відкривати російські класи  при наявності менше 25-30 заяв від батьків, при тому, що відкриття класів з польською, угорською чи румунською мовами навчання дозволялось при наявності 8-10 заяв від батьків.

В подальшому становище з російськими школами у Львові стабілізувалось і в теперішній час, тобто 2011 року, залишилось на попередньому рівні. В області російських шкіл не залишилось. Хоча спроби закрити російські школи періодично з’являються. Так з 2009 по 2011 роки були спроби закрити Львівську СШ №35. Російським громадським організаціям вдалося відстояти школу. Поки.

Державне дошкільне виховання російською мовою було ліквідоване на початку 1990-х. В вищих навчальних закладах російською мовою викладаються частина навчальних курсів для студентів російського відділення філологічного факультету  Львівського національного університету та в Дрогобицькому педагогічному інституті.

Проповіді російською мовою ведуться в православному  Свято-Георгієвському храмі (УПЦ Московського патріархату), в деяких пристосованих приміщеннях (вул. Антоновича) і католицькому костьолі святого Антонія.

Російський  театр ПРИКВО, який існував у Львові з 1953 року (після від’їзду

театру оперети в Одесу), тепер театр муніципальний і спектаклі в ньому ідуть  українською мовою.

В результаті світових політичних процесів ХХ століття Західна Україна придбала досить значний новий для себе етнос – росіян. Незважаючи на те, що російське населення з  проголошенням незалежності значно скоротилось ( у Львові - з 30% - в 1989 р. до 8,7% - в 2001р.), однак росіяни все ще залишаються найбільшою меншістю. І не зважаючи на  русофобію, що триває на Галичині багато років російське населення (те, що залишилось) – утворило стійку общину і збирається жити, хай і відособлено, у Львові довго. Російський Львів існує, як би цьому не протистояли місцеві політики. Російська культура, російський театр, російська школа, російська церква – існують у Львові, хай і в дуже урізаному вигляді, існують, не дивлячись на неприйняття російської мови та культури  в Західній Україні.

Досвід показує, що незважаючи  на неприязнь більшості, етнічні меншості повністю не асимілюються. Так, поляки, які залишились у Львові після 1944 року, дійсно, частково асимілювались, хто став росіянином,  хто - українцем, але основна частина не відмовилась від своєї мови, релігії, освіти. Цікаво, що із змінами відношення до поляків місцевого населення, в польські національні товариства прийшли поляки, котрі довгі роки  приховували, що вони поляки, забули рідну мову. Коли стало вигідно, всі стали знов поляками. Я думаю, так і з росіянами. Коли було вигідно – були росіянами, а як стало не престижно і навіть небезпечно, стали українцями.

Перед Галичанами стоять серйозні питання: як відноситись до галицьких росіян, який статус росіян у Львові, як бути у випадках відкритої русофобії, як на це повинна реагувати Галицька інтелігенція, як бути з тим фактом, що у росіян Львова інша історична пам’ять та інші герої? Нетерпимість - це характерна риса пострадянського суспільства, зараженого більшовизмом: «кто не с нами, тот против нас», «если враг не сдается, его уничтожают». Чи позбудемось ми всі: і етнічні українці-галичани, і етнічні росіяни–галичани нетерпимості, агресії по відношенню до „чужинців”?

Як бути росіянам у Львові? Адже вони знаходяться в меншості у досить агресивно налаштованому проти них середовищі. Поки головні геополітичні гравці проповідують терпимість і загальнолюдські цінності, відкриті погроми у Львові навряд чи можливі, хоча події на Пагорбі Слави у Львові 9 травня 2011 року говорять про інше. А що буде далі? Може нам втікати із Львова, поки не пізно? Кидати квартири, друзів, звичний спосіб життя, улюблене місто? Таке у Львові вже було. Вбивали євреїв, виселяли поляків...Невже в ХХІ столітті ці жахи можуть повторитись?

Тетяна Швецова, тези виголошені на засіданні Галицького дискусійного клубу «Митуса» 26.11.11 р.