«У новинах «гарячого сміття» зараз дуже багато»

В умовах війни журналістика є вкрай необхідною, люди потребують найоперативнішої інформації  «з фронтів». Однак розібратися у гігантському потоці повідомлень із зони проведення АТО часто не під силу навіть професіоналам.

Де правда і де вигадка? Навіщо ЗМІ поширюють неточну, або й просто вигадану інформацію? Як вижити журналістам в умовах війни і не просякнути ненавистю?

Про це та інше Вероніка Міронова поговорила з Євгеном Шибаловим, донецьким кореспондентом «Дзеркала тижня» .

Наскільки змінилися умови роботи журналіста зараз в Донецьку?

М'яко кажучи, кардинально. І справа навіть не в тому, що це стало небезпечним. Точніше, не лише тому.

Головне  – змінилися вимоги до самого інформаційному продукту. Найважливішою стала точність. Це змушує ризикувати і багато працювати. 9 з 10 виїздів у «поле» сьогодні – це спростування спеціально запущених в інформаційний простір «фейків» або звичайних чуток, народжених панікою.

Люди схильні зараз некритично вірити найбільш божевільним пліткам. А багато колег, на жаль, схильні ці плітки поширювати, забувши про те, що важливою і невід'ємною частиною нашої роботи є перевірка інформації перед публікацією. У гонитві за рейтингом, в прагненні бути швидшими за інших, інформагентства засмічують новинні стрічки контентом, який я називаю «гарячим сміттям»: повідомленнями про бої і перестрілки, яких не було, скажімо, або ж про справжні сутички, але в десятки разів перебільшують масштаби події.

Простий приклад: коли стріляють у місті, звук відбивається від будівель, луну чути далеко. Тому відразу ж з'являються чутки, що бої йдуть мало не на кожній вулиці. Насправді ж сталося невелике зіткнення. Але народна чутка вже перетворила це в епічну баталію.

Писати про подібні інциденти з посиланнями очевидців зараз потрібно дуже обережно, тому що у страху, як відомо, очі великі. І взагалі – краще вірити тому, що бачив на власні очі, і описувати тільки те, чого сам став свідком.

Зараз є величезний дефіцит точної, насамперед, інформації про події. У цьому сенсі доводиться бути дуже вимогливим до себе.

Ця робота є надто небезпечною, наскільки я розумію. Як репортерам вберегти своє життя і здоров’я?

У першу чергу – не виглядати небезпечним. Журналіст, що їде в зону бойових дій, не повинен здаватися людиною, що має якийсь стосунок до війни. Найгірше, що можна зробити – це, заради бажання виглядати круто і красиво, вдягнутися в камуфляж або в армійську «розгрузку», щоб носити обладнання.

На війні люди діляться за однією ознакою: солдати і цивільні. На останніх, на щастя, всі сторони нинішнього конфлікту цілеспрямовано не полюють. Мирна людина, звичайно, не застрахована від випадкових куль і осколків, але загалом особливої ​​уваги на неї ніхто не звертає.

Тому журналіст у зоні АТО повинен виглядати підкреслено мирно. Звичайний цивільний одяг, бронежилет – у жодному разі не військового кольору, тобто не зелений. Найкраще – чорний або синій. Крім того, на машині і одязі не можна носити будь-яку політичну і національну символіку. Це теж може стати джерелом загрози.

Ну і, звичайно, не можна сперечатися з озброєними людьми. Зараз не час скандалити і «качати права».

Наскільки вдається бути об'єктивним в теперішніх обставинах?

Це дається важко як ніколи. Важко бути неупередженим стосовно людей, які принесли війну в твій дім. Складно спокійно ставитися до того факту, що багато-хто схопився за зброю просто тому, що не знайшов іншого способу відчути себе значущим і важливим. Страшно і прикро бачити тваринну ненависть до того, що тобі самому є дорогим – до твоєї країни, її мови, культури, до її прапора і гімну. 

А найнеприємніше – доводиться постійно обмежувати себе, щоб самому не просякнути ненавистю, зберегти ясну голову.

Заради чого зараз варто продовжувати працювати в Донецьку, адже ви, на відміну від багатьох своїх колег, не поспішайте залишати місто? Що вас тут тримає?

Напевно, почуття відповідальності. На фронті від мене, прямо скажемо, користі мало. Максимум, на що я пригоджусь – героїчно вмерти за Батьківщину. Але я роблю те, що вмію: розповідаю правду про події, щоб допомогти комусь приймати правильні рішення.

Я не маю на увазі лише офіційних осіб і командування АТО. Я розумію, що зараз публікації в медіа дуже багатьом потрібні для прийняття глибоко особистих рішень щодо власної долі. Виїхати або залишитися? Куди їхати? Облаштовуватися на новому місці чи ще є шанс повернутися додому?

За відповідями на ці питання люди сьогодні звертаються до ЗМІ. Саме тому я ще раз повторю: майструвати «гарячі» новини з неперевіреної і неточної інформації в нинішні часи – безвідповідально.  Не просто безвідповідально, але й небезпечно.

Чи відчувається якийсь тиск на журналістів з боку представників «ДНР» і як ви з цим справляєтесь?

Персонально на мене – ні. У ДНР, на щастя, бардаку ще більше, ніж в українському держапараті, тому цілеспрямованого пошуку «ворогів народу» не ведеться.

Але загалом їхнє ставлення до журналістів, звичайно, агресивне. Вони, на жаль, намагаються говорити з нами з позиції сили. А з озброєними людьми, як я уже говорив, сперечатися важко.

Мій метод боротьби з цим – не сперечатися, а мовчки вислухати і зробити все по-своєму.

Як бачите найближче майбутнє для Донецька, можете дати втішний прогноз?

На жаль, я не бачу передумов до швидкого завершення війни на сході. Багатьом просто хочеться думати, що все йде за чиїмось планом і кимось управляється. І потрібно всього лиш домовитися з цим «кимось» або перемогти його, і все закінчиться. Це не так.