Війна і мир у Донецьку
Суспільство

Війна і мир у Донецьку

«Як тільки відстріляюсь – зайду кудись пообідати і передзвоню»

Вероніка Міронова, Львів-Донецьк, 30 червня 2014 4252 2
фото Christopher Miller

22-річна Вероніка Міронова, автор цього репортажу, сама себе називає «донбаською бандерівкою». Журналіст-розслідувач, один із активних організаторів Євромайдану у Донецьку, кілька тижнів тому вона була змушена виїхати до Львова, оскільки там, на Донбасі, таким як вона зараз просто небезпечно бути...

На прохання ZAXID.NET Вероніка Міронова спробувала пояснити, як це – жити і працювати у місті, де йде війна.     

***

Зрозуміло, що на Сході зараз війна... Дуже дивна, не оголошена – але війна.

А люди ж там живуть, і якось з цим усім співіснують. Можна спробувати зрозуміти, що відчувають і думають ті, що живуть всередині цієї війни.

… Вони, як і у Львові чи Києві, п’ють каву на літніх майданчиках кафе, гуляють з дітьми, одружуються і розлучаються, працюють та відпочивають.

Звичайно, з'явилися незручності, але до них швидко пристосувалися. Взагалі люди Донбасу дуже  швидко пристосовуються... бо їм важлива та сама відома усій країні «стабільність». Зараз Донбас має стабільність напіввійськового часу.

Це ніяк і нікому не заважає, поки не торкається особисто. Тобто якщо хата горить у сусіда, то я радий, що не у мене.

Святкування в одному донецький ресторанів, 22 червня

Усі підтримують звичайний ритм життя – на бульварі Пушкіна подають каву, крамниці роблять смс-розсилки з пропозиціями знижок, кінотеатри показують нові фільми...

І десь тут поруч є зовсім інша, паралельна реальність, де йде війна, де щодня вбивають, де планують маршрути підвезення зброї, катують у підвалах і ставлять ультиматуми – а ввечері ідуть до тих самих кафе, де п’ють каву зі своїми «ворогами» і балакають про те, кому важче.

***

…Телефоную одному з активних сепаратистів, і чую у відповідь, що він наразі на роботі, а як відстріляється, то зайде кудись пообідати і передзвонить.

Я розумію, що слово «відстріляється» він вжив у буквальному сенсі...

***

24-річний Руслан Павлютєнков працює у художньому музеї, це поруч з будинком Донецької ОДА. Питаю, як він почуває себе у Донецьку.

Каже,  що є певні незручності, бо наразі у музеї багато-хто переймається тим, що терористи захопили казначейство, і люди не впевнені, що отримають зарплату.  

Руслан визнає, що відчуває «певний психологічний дискомфорт», бо багато людей зі зброєю, бо не можна спокійно прогулятися нічним Донецьком – тебе декілька разів зупинять і перевірять документи. Бо не можна покладатися на міліцію, і якщо в тебе щось сталося, то ти навіть не знаєш, до кого звернутися по допомогу. Але поступово всі до цього звикають і потрохи вчаться розраховувати тільки на себе.

Питаю про те, який варіант вирішення цієї ситуації йому ближчий.

«Тільки силовий!» - аж кричить він. Руслан  впевнений – інакше з терористами не можна, бо люди, які взяли зброю до рук, нічого іншого, окрім сили, не визнають і не зрозуміють.

Донецький міжнарожний аеропорт після захоплення бойовиками і активної фази АТО (фото ОстроВ)

Ще один знайомий, донецький дизайнер Павло, вважає, що ситуація потрохи нормалізується. Такої думки він дійшов після спілкування з багатьма своїми замовниками. Вони дуже роздратовані тим, що відбувається у Донецьку.

«Справа в тому, – пояснює Павло, – що перша хвиля страху перед терористами вже пройшла,  люди вже не бояться їх, а просто роздратовані і хочуть одного – мати змогу жити так, як вони звикли».

ДНР, на його думку, підтримують лише маргінали, яким немає чим займатися.

***

Телефоную ще одному знайомому активісту ДНР, 35-річному юристу Євгену Тинянському. Знаю його уже кілька років – іноді зустрічалися на каві і балакали про дітей, про погоду, іноді – консультувалася в нього як у юриста. Після подій на Майдані обоє зрозуміли, що маємо різні погляди, але спілкуватись не перестали.

Женя бере слухавку і каже, що зателефонує через годинку, бо зараз розвантажує зброю під Краматорськом для «народних ополченців».

За якийсь час передзвонює, каже, що вже звільнився і забіг на бульвар випити кави. Питає, що я хотіла.

Питаю те ж, що й інших – як він нині почуває себе у Донецьку.

Євген жаліється, що їх підтримує все менше людей, що «укри» їх знаходять і вбивають, що потрібна допомога, і що вони не справляються самі, але певні успіхи у них є.

Я вражено мовчу і потім все ж питаю – навіщо він усе це робить?

«Як?! Це ж наша земля і нам необхідно захищати її від хунтівських фашистів! Ми ж вільний народ Донбасу! Ми не підкоримось бендерівцям!»

Але йому вже треба йти, бо дружина просила відвезти маму на дачу і погуляти з дитиною.

Я обіцяю передзвонити і кладу телефон.

Намагаюсь уявити почуте і уявляю собі усе це якоюсь дуже жорстокою і дивною рольовою грою. Уявляю таких людей, як Євген, які щодня живуть у цих двох реальностях...

Але не всі ж такі.

***

З іншими намагаюся поспілкуватися у соцмережах – заходжу на сторінку до дівчинки, з якою разом жили у гуртожитку. Подружка Юлія у мережі жаліється, що не має куди сходити на шопінґ, бо через цих клятих сепаратистів та вояк закрили «Донецьк-Сіті», а їй нема що надягнути.

Пишу їй, що й не треба, бо краще вдома посидіти, а вона сміється і каже, що зараз у місті стільки чоловіків – чому ж вона має свій шанс втрачати?..

***

Згадую про чоловіка, який працює офіціантом у кафе поблизу облдержадміністрації. Його звуть Сергій Пархоменко.

Він теж каже, що відвідувачів у закладі не бракує. Щоправда контингент змінився трохи, але чайові стали більші – «і це приємно».

Слухай, кажу йому, але ж це ті гроші, що вкрали в сусідній крамниці, яку вночі пограбували мародери! «То й що? – відповідає Сергій. – Вони ж не мене пограбували і не державу».

***

Вкотре дивуюсь з такого світосприйняття сприйняття моїх земляків, але може так простіше, думаю. Бо ж насправді – усі вони переважно дезорієнтовані, і, можливо, це просто внутрішній захист – вдавати, що все так, як і раніше, і намагатися перетворити дивне сьогодення у буденність.

Може й так, але мій страх не минає, бо я не можу повернутися додому, я не зможу там мовчати ані українською, ані російською. Я буду висловлювати свою  проукраїнську точку зору, а стріляти влучно я не вмію і не хочу.

Тому мені не можна у місто двох реальностей...

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 2

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Вилидымир Гоунюк 1 липня 2014, 03:16

    Гвалтує нацистська гвардiя в Красному Лiманi та Щастi. Стаття досить брехлива (ну, мабуть тiльки з точки зору знайомих цiе "їдинокраїнки" воно так), а взагалi ополченцiв кожен день додається i рiшучiсть позбавитися вiд iноземних (так, україна стала iноземцями для нас, москалiвнаножi) загарбникiв та вбивць зростає, готовимось вiддячiти рiдним мiстам нацгадiв за "ато" :)

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Людина Фейл Фейл 30 червня 2014, 21:30

    Не втрачати шанс на що, бути зґвалтованою?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук