Україна як ґетто

Всіх приголомшило, з якою реактивною швидкістю нова влада прибрала країну до рук. Відтепер уся повнота влади фактично зосередилася в однієї регіонально-політичної групи. Донецькі якось надто невимушено-легко, керуючись, либонь, заповітами Лєніна, взяли «пошту, телефон і телеграф». І продемонстрували при цьому ознаки нового політичного стилю: час загравань, компромісів і універсалів минув. «Закручування гайок» у вигляді репресій опонентів і економічного перерозподілу ще фактично не почалось. Але всім уже сьогодні зрозуміло, що реваншу за п’ятирічку «помаранчевого приниження» не уникнути.

Сферою негайного застосування цих настроїв стала ідеологія. Саме тут передусім і намагаються повернути статус-кво, що існував до Помаранчевої революції 2004 року. Реваншистам просто необхідно створити для своєї далекосяжної діяльності сприятливий ґрунт. Тому згортання громадянських свобод і суттєве обмеження свободи слова – це, з одного боку, справа принципу. Таких дій вимагає логіка цієї влади, яка має стати альтернативою «помаранчевому безладу». З другого боку, як показують події минулих тижнів, поруч із проектом «АнтиЮщенко», покликаним нівелювати символічні жести колишнього президента, відбувається свідома марґіналізація всього українського.

Що робить влада? Влада повертає українству добре перевірені шаровари та бойовий гопак. Висловлюючись інакше, відтепер українська культура знову в повному обсязі асоціюватиметься лише з двома сферами. Адже саме такий формат для неї визначено. По-перше, із замшілою офіційною культурою з віночками, червоною калиною, хором імені Верьовки, співочою родиною Білоножків та Поплавським. А по-друге, з ксенофобськими політичними рухами та інституціями на зразок ВО «Свободи» Тягнибока і МАУП Щокіна. Саме такою є стратегічна мета нової політтехнології: максимально звузити, нейтралізувати українство в суспільній свідомості до ролі атавізму та девіації. Ще трохи, і українське, поступово покинувши освіту, радіо і телебачення, стане синонімом «дикого» та «нецивілізованого».

Навіщо диким людям фільми дикою мовою? – думає влада в особі Семиноженка-Табачніка, оперуючи «вбивчими» аргументами про неякісні переклади та статистикою відвідувань кінотеатрів. Навіть не змогли якісно перекласти! Натомість ось вам – по-справжньому якісний російськомовний продукт. (Хоча хто свого часу перевіряв на рівні віце-прем’єра України якість російських кіноперекладів?) Ви ж і по-російському зрозумієте, правда? До того ж, Табачник цілком невимушено визначив пряму залежність між зменшенням відвідуваності кінотеатрів і мовою перекладів. Невже існують якісь соціологічні дослідження на цю тему? Ні, таких досліджень не було. Ба більше, прибутки кінопрокатників помітно зростають, про що й заявив один із найбільших менеджерів в Україні Богдан Батрух: «Таких цифр про те, що із запровадженням україномовного дубляжу, продажі квитків впали втричі, не існує в природі». Але ні, кавалерійським наскоком Семиноженко-Табачнік виконують власний план: українське непопулярне, неякісне, ненормальне, а відтак – нікому не потрібне. Потішились діточки кілька років україномовними «Тачками» й «Аватаром» – і стане. Крапка.

Мало хто замислюється також, що реальний білінґвізм у нашій країні, яким так пишається Табачнік в інтерв’ю «Эху Москвы», був можливий лише за державного сприяння українській мові (так званої «позитивної дискримінації»). Однак якось випускає з уваги той простий факт, що існування української культури навіть у найсприятливіший, здавалося б, історичний час відбувається в умовах активного інформаційного тиску об’єктивно потужнішого російського запліччя. І попри це за останні роки українська культура розширила свої сфери впливу: здобувала нових симпатиків, українською мовою заговорила молодь великих міст, збільшились наклади книжок українською мовою. Завтра, із юридичним упровадженням білінґвізму, українська знову потрапить у ситуацію жебрачки на своїй землі. Однак наших нових гуманітарних міністрів такі дрібнички не хвилюють.

І зрозуміло чому. З одного боку, нова влада у бажанні реваншу випробовує межі свого нахабства, розставляючи умовні червоні прапорці поки що у сфері мовно-культурній. З другого, існує російський запит на нову малоросійську лояльність, який неможливий без приниження й упослідження тої частини української візії історії, мови й культури, яку можна назвати постколоніальною. Нас знову намагаються загнати в культурно-мовне ґетто, дозволяючи лише добре перевірені форми українства – офіціозну (читай: мертвотну) і радикально-ксенофобську. Інша Україна їх просто не цікавить.

Втім, з другого боку, теза без антитези не існує, як не існує Табачнік без Тягнибока, що не лише мають однакову кількість літер у своїх прізвищах, то ще й однаково починаються й закінчуються.