Українське суспільство ХІХ століття: традиційні зв’язки і новочасні виклики

IQМар’ян Мудрий, 4 жовтня 2012869588
Українське суспільство ХІХ століття: традиційні зв’язки і новочасні виклики

Ставлення до минулого є частиною культури будь-якого суспільства, зокрема культури мислення. Те, як ми розуміємо минуле, насправді характеризує нас теперішніх, а для уважнішого спостерігача дає можливість передбачити, де можемо опинитися у близькому чи віддаленому майбутньому.

З такої позиції насичення українського суспільства «історичними знаннями» із сильним емоційним забарвленням, активно стимульоване політичними силами, не додає оптимізму. Принаймні, це не той шлях, який може привести українське суспільство до нової якості. Довірившись письменницькій сентенції, любимо повторювати, що «читати українську історію треба з бромом». А чи не час навчитися читати її без брому? У пропонованій статті йдеться про виклики, які з’явилися перед українським суспільством у дев’ятнадцятому столітті. На деякі з них українці шукають відповідей досі. І ці відповіді далеко не завжди збігаються з витвореним уявою образом суспільства, до якого хочемо належати.

 

Поняттєві основи

Під поняттям «новочасні виклики» розумію модернізацію у найширшому значенні — як складну низку перетворень, яких зазнає спільнота на шляху від традиційного аграрного суспільства до урбанізованого та індустріального. Теорія «модернізації» пов’язана з вірою у прогрес. Від часу Просвітництва вісімнадцятого століття це переконання здобуло перевагу в політичному та інтелектуальному просторі Європи. Різниця між модерністю і традиційністю – у сфері протилежного розуміння сучасності. Якщо модернізаційний імператив змін був наслідком усвідомлення, що сучасність хоча є перехідним пунктом, але пунктом, спрямованим головно в майбутнє, то «традиційність» ґрунтується на ставленні до сучасності як до нижчого рівня у порівнянні з минулим.

Потребує пояснень і термін «українське суспільство». Загалом суспільством називають соціальну систему, у межах якої населення поєднане спільною культурою і способом життя в умовах відносної автономії та самодостатності. У дев’ятнадцятому столітті українське населення такою цілісною та незалежною системою не було. Включене у ширші спільноти, воно опинилося перед вибором: набути власну самодостатність або стати матеріалом для модернізації імперських спільнот. Тому формування новочасного українського суспільства було актом не тільки творення. Важливе місце у цьому процесі займало перетворення (а по суті – розпад) вже наявних спільнот та ідентичностей, насамперед річпосполитської та всеруської. Тогочасне українське суспільство не можна зрозуміти, не беручи до уваги польський, російський, австрійський чинники. Так само сучасний історик не може піддатися повсякденній практиці антропоморфізації суспільства, приписуючи йому властивості й потреби окремої людини, здатної думати, відчувати, бажати, вимагати та діяти.

І ще про деякі методологічні питання. Наприклад, таке: де шукати рушійні сили модерного українства — всередині суспільства, розуміючи його розвиток як саморозгортання закладених від початку можливостей, чи назовні, уявляючи процес націєтворення як сукупність конструктивістських зусиль певного кола осіб на тлі послаблення імперських спільнот? Іншими словами — чи виклики модерності відповідали внутрішнім усвідомленим потребам українців чи, може, сприймалися ними як загроза усталеним порядкам? І друге питання — як досягти зв’язку між знанням і розумінням? Як розпорядитися знанням щоразу дрібніших історичних деталей? У сучасній українській історіографії швидко збільшується кількість публікацій з історії дев’ятнадцятого століття. Вже маємо добрі дослідження системи управління, українського селянства, міст та процесу урбанізації, повсякденного життя, ідеологічних течій. Однак на тлі такого кількісного накопичення інформації губиться розуміння історичних явищ і процесів. Замість шукати нові інтерпретаційні можливості, надалі намагаємося вмістити все те у концепцію «національного відродження».

 

Національний простір

Простір у контексті модернізаційних викликів не належить до часто обговорюваних тем. Натомість в українському випадку — це важливе питання. Головний модернізаційний виклик для українців полягав саме у тому, аби з розрізнених регіонів створити певну цілість. Незважаючи на те, що історична традиція робила український простір впізнаваним: для поляків це була Русь на противагу Московії, а для росіян Україна була втілена в уявленнях про Малоросію, — він не мав чітко виражених політичних меж, назовні Україна не сприймалась як самостійний історичний гравець. Наприкінці вісімнадцятого і в дев’ятнадцятому століттях сформувалася нова просторова модель, яка лягла в основу сучасних уявлень про Україну. Вона стала результатом кардинальних геополітичних змін у Центрально-Східній Європі, пов’язаних із поділами Речі Посполитої і приєднанням Кримського ханства до Російської імперії. Простір сучасної України був розподілений поміж двох імперій: Галичина, Буковина і Закарпаття належали до монархії Габсбургів, а решта території — до Російської імперії. В уявленнях петербурзьких урядовців підросійська Україна складалася з трьох частин: колишньої лівобережної Гетьманщини, за якою закріпилася назва «Малоросія»; території колишнього Кримського ханства, Запорозької Січі та причорноморських степів, названої «Новоросією», і Правобережжя (Київщина, Поділля, Волинь), яке було включене до складу Російської імперії після другого і третього поділів Речі Посполитої та отримало в імперській адміністративно-політичній практиці назву «Південно-Західний край». Попри те, що ці регіони мали різну історію, до початку двадцятого століття творцям новочасного українства таки вдалося сформувати уявлення про єдину національну територією, закріпивши щодо неї поняття «Україна».

Інший просторовий виклик був пов’язаний з уявним поділом Європи на Східну й Західну. У цьому напрямі здобутки українців були не такими очевидними, як у творенні територіального образу України. Насамперед тому, що стереотип менш розвинутої Східної Європи, де опинилися українці, формувався на Заході. Українці не мали можливостей впливати на елементи цього стереотипу. Часто про них навіть не знали, поглинуті проблемою виживання і захисту своєї самобутності в імперіях, в яких мешкали. Однак силою географічних і політичних обставин вони таки отримали вибір — опинитися у східній чи західній частині Європи. Утім вибір цей був пов’язаний з питанням національної ідентичності. Український національний проект було можна будувати у межах річпосполитської або всеруської традиції, балансуючи між лояльністю та запереченням. Цілком зрозуміло, що всеруська традиція робила українців частиною Східної Європи. Чи усвідомлювали це лідери українського руху? З тогочасної публіцистики видно, що усвідомлювали, але не вважали загрозою, навіть навпаки — цивілізаційною перевагою. Конструюючи українськість з руськості, вони не брали до уваги, що ця руськість стрімко перетворювалася у російськість. Відмежуватися від поляків — це був головний імператив, який керував думками та діями більшості української інтелігенції у дев’ятнадцятому столітті. Така своєрідна втеча від польського простору водночас означала й відмежування від Західної Європи, звідки надходили основні модернізаційні виклики.

 

Чинники модернізації

Сформований у дев’ятнадцятому столітті й актуальний досі український національний історичний канон ґрунтується на уявленні про саморозвиток та стійкість українства, якому начебто довелося почергово переживати періоди «занепадів» і «відродження». В українській історіографії залишається неподоланою традиція узагальнювати історичний процес поняттям «розвиток», а відтак стверджувати, що українці «розвивалися» всупереч усім негативним історичним обставинам. У межах цієї логіки висновок завжди буде передбачуваним — українці досягли в дев’ятнадцятому столітті значного прогресу, увінчаного ідеєю власної національної державності. Я не ставлю це під сумнів — справді, упродовж століття з розрізнених частин вдалося створити концепт «України» та більш-менш визначити його національно-політичні інтереси. Але водночас стверджую, що правильність такого висновку задана від початку, вона не залежить від обсягів та змісту накопичених знань. Це швидше світоглядний стереотип, ніж науковий висновок.

Насправді — і це підтверджують дослідження — українське суспільство дев’ятнадцятого століття не мало достатніх внутрішніх сил для модернізації. Можна припустити, що у певні миті і за певних обставин чинниками його модернізації могли виступати ті сили, з якими тепер українці зазвичай пов’язують обмеження своїх національних прав («гноблення»). Такими на території України в дев’ятнадцятому столітті були: російська та австрійська імперські адміністрації, а також польська спільнота. Без них навряд чи можна створити завершений образ тогочасного українського суспільства. Збудована у дев’ятнадцятому столітті історіографічна конструкція: мовляв, нове українське суспільство виростає само із себе, з якоїсь «одвічності», а в площині зовнішніх відносин тільки відмежовується від поляків і росіян, ніби скидає зі себе нав’язану колись залежність — вичерпала свій творчий потенціал. Українська історіографія потребує нових уявлень. Вони мали би відкрити складну мережу взаємодій і залежностей, в яких формувалося новочасне українство і які впливали на його сутність.

Як залежність могла спонукати до модернізації? Очевидно, що єдиного алгоритму не було. Найбільш зауважувана різниця була по обидва боки австрійсько-російського кордону. В українській історіографії утвердився погляд, що вплив Габсбурзької монархії на українське суспільство був однозначно позитивним. Аргументи для підтвердження такого погляду легко знайти — створення відносно ефективних механізмів управління, скасування застарілих стосунків підданства, запровадження конституційно-парламентських практик, які сприяли розвитку громадянської самодіяльності. Значно більше запитань викликає модернізаційний потенціал російської влади в Україні. Самодержавна політична система та уніфікаторська політика були радше перешкодою для розвитку українського суспільства. Трохи більше елементів, які можуть свідчити про російські модернізаційні впливи в Україні, знайдемо у сфері промислової політики та інтелектуальних (насамперед університетських) практик. Залишається польський чинник. Польська еліта навіть після поділів була тією ланкою, за посередництвом якої до українців надходили новочасні західноєвропейські культурні віяння. Польські землевласники Правобережної України стали теж ініціаторами промислового осучаснення — створення підприємств із переробки сільськогосподарської продукції (так виникли, зокрема, перші цукрові заводи).

 

Ідеологічний аспект

Важливою частиною модернізації були зміни у способі бачення світу та ціннісних системах. Виникнення конкурентних ідеологій — невід’ємна ознака модерності. Під поняттям «ідеології» розумію сукупність культурних переконань, цінностей і установок, призначену виправдати й узаконити або статус-кво, або проектовані соціальні зміни. У цьому аспекті специфіку України можна означити як простір взаємодії і протистояння соціального та національного світоглядів. Дотримання балансу між соціальним і національним в умовах нерозвинутої соціальної структури (відсутності заможних вищих верств) стало під кінець дев’ятнадцятого століття найбільшим викликом для українського суспільства. Саме по собі поєднання соціальних і національних мотивів не було чимось унікальним. Однак в українському випадку воно призвело до напруги, яка завадила консолідації і зайвий раз підкреслила регіональні відмінності. У підавстрійській Галичині до Першої світової війни виразну перевагу здобули національні цінності, а в підросійській Наддніпрянщині у концепціях суспільного переустрою переважали соціальні мотиви.

У сутності соціальна ідея (ідея подолання соціальної нерівності) стала для українців першим, як зараз кажемо, глобальним викликом. З одного боку, вона відповідала вимогам часу, бо привертала увагу до потреб нижчих верств суспільства, а з іншого — відкривала шляхи для проникнення в український ідеологічний простір чужих доктрин і цінностей. Показово, що на Наддніпрянщині українські соціал-демократи розвивалися у фарватері російських соціалістичних течій, а в Галичині — австрійських і польських. Українська молодь охоче поповнювала лави російських революційних партій. Утворена 1899 року в Галичині Українська соціал-демократична партія була автономною секцією Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, а деякі її засновники (Микола Ганкевич, Семен Вітик) — ще й членами Польської соціал-демократичної партії Галичини і Сілезії. Сьогодні рідко звертають увагу на те, що в Галичині перші вияви активності українських соціал-демократів були пов’язані з ідею видавати для робітників газету українською мовою, але латинським шрифтом. Така газета під назвою «Robitnyk» виходила 1897 року.

Дев’ятнадцяте століття було часом формування модерної української національної свідомості. В якому стосунку до тогочасних ідеологічних пошуків знаходилася ця свідомість? Пропоную розглядати українську ідентичність одночасно як результат і як засіб модернізації місцевої руської спільноти. Цей процес розгортався під впливом філософії романтизму і типологічно мало чим відрізнявся від націєтворчих рухів у Центрально-Східній Європі. Однак була й засаднича відмінність: у випадку українців так зване внутрішнє будівництво нації за обсягом зусиль значно поступалося заходам, які були спрямовані на руйнування річпосполитського і частково всеруського просторів. Саме ця боротьба великою мірою поглинала сили українців. Тому в українському суспільстві, на відміну від польського, не набула розвитку концепція так званої органічної праці. Таку спробу, щоправда, зробили у Галичині. Але її можна було реалізувати тільки за умови досягнення у краї українсько-польського порозуміння. До цього не були готові обидві сторони. У результаті слабкі пагони української «органічної праці» загинули у вирі українсько-польського конфлікту.

 

Соціальні зміни. Світськість

У соціальному плані традиційність ґрунтувалася на становому поділі, коли між суспільними верствами існували нездоланні бар’єри. Модерність же спирається на концепцію правової рівності громадян, що є основою вільної конкуренції. Українське суспільство ще до дев’ятнадцятого століття втратило заможні привілейовані верстви (шляхту й міщанство) і звелося фактично до селянського стану (за винятком греко-католицького духовенства у Галичині та нащадків козацької старшини на Лівобережжі). На перший погляд, така «демократична» структура у новому ідейному кліматі мала бути перевагою. Однак практика показала, що новочасне суспільство легше збудувати на основі старої добре розвинутої станово-корпоративної структури, ніж творити його на підставі однієї верстви — в українців це було селянство. Образно кажучи, виявилося, що повноцінна новочасна рівність може швидше виникнути з нерівності, ніж утворитися із селянської маси. Українцям бракувало коштів, бракувало інтелігенції, бракувало впливових особистостей, голоси яких могла б почути влада. Своєю чергою, самі лідери українського руху, боячись внутрішньої конкуренції, не вважали за потрібне притягувати до українства заможні верстви.

Формування особистості новочасної людини вимагало секуляризації, утвердження світськості. Під таким кутом зору перевагу мала підросійська Україна. Там Православна церква була зрусифікована і перетворена в інструмент бюрократичної системи. У 1839 році на Правобережжі ліквідовано Греко-католицьку церкву. Тож українська ідентичність у підросійській Україні творилася без опертя на церковні структури. Римо-католицька церква, яка на Правобережжі залишилася (хоча й з обмеженими можливостями) єдиною альтернативою бюрократизованому православ’ю, відбивала національні інтереси поляків. Тому від початку український рух у Росії розвивався на світській основі. Українська інтелігенція формувалася переважно з вихідців із козацьких родин та дрібної шляхти. У Галичині ситуація була іншою. Греко-католицьке духовенство було головною рушійною силою українського руху, Церква надала для нього інституційну структуру, а навіть згодом більшість представників світської інтелігенції у Галичині були вихідцями з родин греко-католицьких священиків. Інституційні переваги, які виникали з активної участі Греко-католицької церкви в українському національному русі, поєднувалися з негативними сторонами такої участі — Церква утримувала український рух у полоні консервативних ідей.

На завершення зверну увагу на актуальні для кожного новочасного суспільства (українське винятком не було) способи представити себе світові та способи пізнати світ. Зростання мобільності населення, зокрема відкриття національною інтелігенцією інших країв, було однією з ознак соціокультурної модернізації. Вирішальне значення у тому процесі мали в дев’ятнадцятому столітті подорожі, які поєднували оздоровчі, пізнавальні, пізніше теж наукові цілі. Подорожі створювали порівняльні можливості. Вони давали змогу зіставляти себе зі світом. Розуміння важливості таких мандрівок приходило в українське суспільство повільно. На заваді були принаймні дві обставини: брак коштів і прив’язаність молодої української інтелігенції до села (повернення інтелігента у село було соціальним актом, який щоразу підкреслював зв’язок із народною масою). З української інтелігенції Росії у Західну Європу їздили здебільшого викладачі університетів, які отримували тривалі відрядження для наукової роботи. Представники української інтелігенції Галичани мали широкі можливості у межах монархії Габсбурґів, громадянами якої були, подорожувати Європою, однак своїх переваг повною мірою не використовували.

 

Деякі підсумкові твердження

Українське суспільство у дев’ятнадцятому столітті перебувало у стадії творення, його не можна сприймати як завершену та стійку цілість, а тим більше приписувати єдність прагнень. На перешкоді досягнення цієї єдності були: неповна соціальна структура, що зумовлювала постійне хитання між соціальними та національними цінностями, а також дуже глибокі відмінності регіональних культурних і політичних традицій.

Головні модернізаційні імпульси надходили в українське середовище ззовні — від етнічних спільнот і правлячих режимів, котрі самі українці дедалі частіше сприймали не тільки як «чужі», а також як елементи системи соціального та національного утиску. Це були передусім польська спільнота, а також австрійський і, меншою мірою, російський уряди. Тому українську ідентичність можна трактувати одночасно як засіб і як результат модернізації.

Найбільшим модернізаційним успіхом українців у дев’ятнадцятому столітті стало створення більш-менш завершеного образу національної території. Цей образ, однак, більше спирався на уявлені (бажані) категорії, ніж відображав рівень самоусвідомлення національної єдності мешканцями різних регіонів.

У соціокультурному плані українське суспільство залишалося традиційним. Головна лінія, по якій відбувалося відставання, була пов’язана з тим, що в результаті модерного націєтворення українці повністю опинилися у просторі Східної Європи. Це був свідомий вибір тогочасних лідерів українського руху, котрі будували українську ідентичність винятково у межах всеруського простору, прагнучи повного розриву з польськістю.

Розмірковування про українську традиційність і модерність виказують обмежений пізнавальний потенціал концепції «національного відродження», яка стала канонічною для історії України дев’ятнадцятого століття. Ця концепція вимагає розуміти історію винятково як причинно-наслідкову пов’язаність подій, тоді як пізнавальна цінність багатьох явищ тогочасної історії України полягає у самому їх існуванні. Вони виконували певні суспільні функції, але не перебували у прямому зв’язку з національно-політичними програмами.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 88

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Гість 21 жовтня 2012, 19:10

    ТЕМА ДЛЯ ДИССЕРТАЦИИ, ОДНАКО...ХЕ-ХЕ...
    Кацап Обыкновенный, или: "Люмпен
    Гордящийся" (гомосоветикус)- эволюционная тупиковая ветвь развития
    рода человеческого. В виду отсутствия логики и последовательности в поступках
    этот вид человекообразных существ очень трудно изучаем(Умом Рассею не понять). Речь скудная, громкая, эмоциональная, шокирующая слушателя множеством нецензурных выражений, и это все можно наблюдать даже в диалогах между родителями и их несовершеннолетними детьми. Но (к счастью для всех
    нас) этот примат, в свое время претендовавший на венец человеческого развития, сейчас находится на грани вымирания, и численность его с каждым годом все уменьшается. Кацап, как существо низшего порядка развития, способен понимать только материальную сторону вещей, ему абсолютно чужда духовная
    сторона мироздания. Оно и не удивительно, что начиная с 1917 года (когда кацапы
    захватили власть в стране) все богатейшее духовное и культурное наследие
    Царской России было полностью уничтожено, и заменено на культуру скотского
    соцреализма, которая до сего времени почти уничтожила весь менталитет Россиян.
    Несмотря на все это, желание и готовность Кацапа действовать и руководить в этом
    мире от имени Русского народа всегда на
    высоте. Наверное этому способствует его(кацапа) ярко выраженная мания величия,
    которую он унаследовал еще со времен Чингисхана. Часто из - за
    неосведомленности путают Кацапофф с Русскими. Этого делать нельзя, так как
    Русские (к статьи тоже угнетенный кацапами вымирающий вид) уходят корнями к
    Славяно - Финским племенам, кацапы же к Монголо - Татарским. Отличительной чертой первых от вторых является то что Русские(как и Украинцы) стараются вести оседлый образ жизни, Кацапы врожденные кочевники, и как всегда это бывает среди кочующих племен, через некоторое время территория их поселения в результате их варварской жизнедеятельности
    становится совершенно непригодной(и даже опасной) для дальнейшего проживания,
    что вынуждает их к захвату все новых и новых чужих территорий. Отсюда патологическая ненависть и
    нетерпимость ко всем окружающим их странам. Отсюда и
    абсолютное(стадное) подчинение вожаку(вАждю), а также его обожествление. Неудивительно что идеи
    Коммунистического (стадного) общежития так легко прижились на этой благодатной почве. К статьи, рабская любовь к вождю и абсолютная вера в его непогрешимость делает кацапа очень
    опасным инструментом в руках его полуграмотных сумасбродных вождей, и даже
    когда самих же кацапов начали уничтожать миллионами они всегда с пониманием
    относились к этому, а в результате любовь к вождям только усиливалась.
    Более того, кацапы никогда не могли понять(да и не понимают до сих пор) а
    продолжают преследовать и ненавидеть
    всех тех кто сопротивлялся или сопротивляется этому процессу. Да кацапы любят
    войны и военные конфликты. Там они себя всегда чувствуют как рыба в воде, но
    как истинные наследники Монголо-татарской орды, всегда побеждают не умением, а
    числом, неся при этом поражающие воображение потери в живой силе(бабы еще нарожают). И
    даже теперь, когда все изменилось и вожди кацапов предпочитают жить и учить
    своих детей в западных странах, сами же кацапы продолжают жить в своем
    замкнутом мире, шипя ненавистью в сторону всего цивилизованного мира (смотри
    видео внизу)
    Что касается личной жизни кацапа или жизни его семьи, то это для него
    всегда имеет меньшее значение чем потребности "империи". Повинуясь стадному инстинкту, забота о семье в основном ложится на самку, но само
    понятие супружеской верности отсутствует у обеих полов. Наверное этому
    во многом способствует их стадное совокупление, к которому они часто прибегают
    после традиционных попоек, где зачастую участвуют самые близкие родственники
    без разбору…., Ну что еще можно добавить?!! Вся наша беда в том что некоторые
    Русские да и Украинцы не до конца еще понимают всей угрозы исходящей от этого
    полудикого Азиатского племени, ведь кацапы не меняются, они по своей природе,
    абсолютно не в состоянии понять и принять Европейские ценности общежития, и нам всем остается только ждать когда эти существа наконец вымрут…. Оно все казалось бы где то даже смешно, но 100 млн. жизней во всем мире, которые забрала эта Сатанинская система c ее Коммунистическими экспериментами, говорят сами за себя, а посему: “СЛАВА УКРАИНЕ!!!
    ВЕЧНАЯ СЛАВА ГЕРОЯМ ОТДАВШИМ СВОИ ЖИЗНИ ЗА ОСВОБОЖДЕНИЕ УКРАИНЫ ОТ КОМУНО-КАЦАПСКОГО
    ИГА!!! “
    PS. "Нет в мире мельче, сволочнее и хамовитее особи, чем кацап. Рождённый в нацистской стране, вскормлённый пропагандой нацизма этот ублюдок никогда не станет Человеком. У его страны нет друзей - либо холуи, либо враги. Его страна способна только угрожать, унижать убивать, за сохранение этого статуса Рассеей рядовой кацап готов пожертвовать собственной жизнью, жизнями своих родителей и детей, качеством жизни собственного народа. Воистину: кацапы - звери. Лютые, кровожадные, но... смертные." (А.Солженицын)

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 11 жовтня 2012, 20:04

    Гм, пане Володимир, а Ви не галичанин? Колись щось знайшли для себе самого? Біда, краще б не знаходили! Прийміть мої найщиріші співчуття!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 11 жовтня 2012, 05:53

    На фото румынское "суспильство", так и дальше. Не было у западенцев "суспильства", была Австрия, Венгрия, Польша и.тд. а украинского не было.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук