УПА: треба говорити правду

14 жовтня ми відзначатимемо 65-річчя від дня створення УПА – Української Повстанської Армії. Впродовж десятиліть тема УПА спричинює в українському суспільстві гострі дискусії, неоднозначні оцінки, політичні спекуляції. Напередодні цієї дати ZAXID.NET пропонує нашим читачам низку текстів, в яких відомі та авторитетні автори роблять спробу дати відверті відповіді на складні питання, пов’язані з історією Української Повстанської Армії.

Без сумніву, щодо теми ОУН-УПА мають бути певні оцінки, які мають бути прийняті апріорі. Це може бути така оцінка, яка зразу відкине весь інтерес до УПА. Якщо ми прямо скажемо, що це була фашистська організація, то на цьому одразу можна ставити хрест і далі дивитися на рух як на історію українського фашизму.

Треба сказати, що ми тут стаємо перед великою проблемою. Тому що не УПА, а Організація Українських Націоналістів (ОУН) визнавала себе фашистською силою, була представлена у фашистському інтернаціоналі в місті Римі і співпрацювала з відповідними державними органами фашистських держав.

Давайте будемо виходити із найбільш загальних визначень. Є така міжнародна норма ліберально-демократичного світорозуміння, яка є визначальною з правової точки зору: „Народ має право взяти зброю в руки, якщо він піддається тиранії, пригніченню, деспотії". Думаю, нікому не треба доводити, що в західних регіонах України з 1939 року існувала система жорсткого, кривавого, деспотичного правління, яке супроводжувалося масовими депортаціями людей і розстрілами. І це продовжувалося після визволення України від німецько-фашистських загарбників. Тим не менше, люди мали право зі зброєю в руках опиратися цьому режиму, який символізувало ім'я Сталіна. Якщо ми цього не визнаємо - то гріш нам ціна.

Потрібно визначатися

Чи повинні ми судити всіх солдат і офіцерів Радянської Армії, яка ішла з боями з 1941 по 1945 рік, через те, що нею керував Сталін? Чи повинні ми оцього невідомого солдата, пам'ятник якому стоїть скрізь на нашій землі, викинути через те, що ним командував Сталін?

Сьогодні також немає потреби доводити величезну вагому участь Радянської Армії у перемозі над фашизмом та нацизмом. Аналогічним чином, ми не можемо ототожнювати того хлопця, який взяв в руки „шмайсера" і пішов у ліс, з тим, що писав Дмитро Донцов, з тими рішеннями, які приймала на зборах ОУН, з тим, що писав Бандера з концтабору. Ми цього не повинні робити.

Ми не можемо ігнорувати ту обставину, що рух, який вилився в УПА, був масовим народним явищем. Люди підтримували цей партизанський рух. Тому давайте розмежуємо оцінку політичної партії ОУН від руху, який мав перед собою великі завдання: зберегти життя жінкам, дітям, цивільним, які були під загрозою поневолення або повного винищення з обох сторін, а також виконував завдання здобуття самостійності України. Це було ідеологією, яка визначала позицію тих хлопців, які зі зброєю в руках воювали в лісах Західної України.

Що являв собою феномен Сталіна для України, що являв собою феномен ОУН для України? На ці питання слід знайти відповіді.

ОУН була партією, хоч не зовсім такою, якою була партія німецьких нацистів. Вона більше схожа на подібні організації, які діяли в країнах Східної Європи. Наприклад, усташі в Югославії, Армія Крайова в Польщі, яка, до речі, не мала чітко визначеного ідеологічного напрямку, а продовжувала державну традицію польського авторитарного режиму.

Не можна заперечувати, що УПА була організована Організацією Українських Націоналістів. Але коли ми говоримо про якусь реабілітацію та оцінку значення УПА, то ми говоримо чітко і ясно про право українського населення цих територій взяти зброю в руки. І це означає, що ми можемо визнати їх воюючою стороною. Це не були бандити, це були партизани, які воювали за незалежність України. А сьогодні польські націоналісти вважають їх бандитами. Вони говорять, що ці території Західної України були їхніми „східними землями" і, відповідно, українці, які там проживали, не мали ніякого морального чи юридичного права брати зброю в руки. У нас зовсім інша позиція, і ми повинні про це чітко заявити.

Коли ми оцінюємо Волинські події 1943 року, ми не можемо проводити аналогії з польською стороною. На підставі того, що польська авторитарна держава дійсно гнобила українців в міжвоєнний період. Ми не можемо виправдовувати масової різні, етнічних чисток в цей час ні з якої сторони: польської чи української. Мало того, я вважаю, що українці мали моральне право брати зброю в руки і в 1919-1920 роках під час україно-польської війни, так само як і в 30-і роки, коли на західних землях польська держава проводила політику „пацифікації". Всі ці приклади відносяться до масового руху. Але масовий рух - це одна річ, а політичні партії, які відповідають за керівництво цим масовим рухом, - це інша річ. Це не потребує ніякого доведення. ОУН була праворадикальною організацією, яка йшла на союз із праворадикальними течіями в Європі. І коли я чую сьогодні про Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року у Львові, то мені в голову приходить наступне. Я читав цей документ в двох варіантах: в маленькому трьохтомнику з історії української поличної думки, виданому в діаспорі, і в досить солідному академічному виданні. Але в останньому упущено кінцеву фразу цього документу. А та кінцева фраза, опублікована у цьому першому, популярному американському виданні, звучить так - „Хайль Гітлер!" Той самий Дмитро Донцов у 1944 році видавав у Празі свою чергову книжку, яку також закінчував фразою „Хайль Гітлер!"

Коли ми оцінюємо діяльність того чи іншого партизанського загону УПА, ми можемо не брати цього до уваги. Але коли ми оцінюємо діяльність ОУН як політичної партії, то ми не можемо забути про це.

Досвід примирення

Як побороти примари минулого? Якщо ж говорити про певні аналогії, то нам слід брати приклад з Німеччини. Німецький націонал-соціалізм мав контакт, вірніше був близький до досить масового руху інтелектуалів того часу. Наприклад, такий німецький філософ як Хайдегер не випадково спочатку був „наці". Це була така собі „коричнева революція", і таких, як він, в Німеччині було чимало. Вони вірили, що націонал-соціалісти принесуть національне оновлення і т.п. Отож, процес звільнення від нацистського минулого в Німеччині був дуже болісний. Хайдегера в Німеччині знають гірше, ніж у Франції. Бо французи по суті не знали його нацистської біографії, їх це не цікавило. А німці не одразу наважилися заглянути йому в вічі.

Це один із прикладів. Німці в цьому відношенні поставилися до свого минулого безжально, вони заборонили символіку, дуже гостро переслідували навіть ідеологічну тінь тої епохи. Щоб навіть не пахло нацизмом! Насправді це не так просто, бо ним пахне скрізь! Німецький приклад я назвав би зразком очищення. В Італії, наприклад, все було по-іншому. Фашистський режим у цій країні не був таким страшним та безжальним, як у Німеччині. Режим Муссоліні був певною буфонадою, інколи смішним, але водночас дуже гострим і дуже небезпечним. Що стосується країн Скандинавії, то там була зовсім невелика частина населення, яка пішла на співпрацю з нацистами і була прихильницею расистської ідеології. І це незважаючи на те, що норвежці з позицій Гітлера і його соратників були чистими арійцями. Ця група Кіслінга та інші не була впливовою в Норвегії, і норвежці досить енергійно з самого початку опирались такій політиці. По суті там була така ситуація, яка мало чим відрізнялась від Данії. Адже незважаючи на те, що Данія також була країною арійською, вони дуже одностайно виступали проти багатьох акцій та заходів нацистів. В тому числі вони рятували євреїв, які проживали на території Данії, переправляючи їх, наприклад, до нейтральної Швеції. Режими в Прибалтійських країнах були не просто правоконсервативними. Свастика була на крилах літаків в Латвії, тільки червоного кольору. Тобто, демократією там і не пахло. Хочу зазначити, що і сьогодні там непроста ситуація.

Згадаймо недавній конфлікт з перенесенням пам'ятника радянським воїнам в столиці Естонії Талліні. Адже немає ніяких підстав, ідеології, щоб цей пам'ятник кудись перенести?! Такі вимоги, гасла висловлювали лише праворадикальні естонські рухи. І для того, щоб зробити жест назустріч цим рухам, консервативний, але не радикальний, помірковано-націоналістичний естонський уряд прийняв це рішення - про перенесення пам'ятника радянським солдатам. І коли під впливом проросійських елементів в Естонії піднялась буря, вони знайшли зрештою правильне рішення. До чого я веду? Насправді події в Естонії свідчать про те, що у них не було продуманої державної позиції з самого початку. Тому говорити про прибалтійський досвід важко, бо він досить нестійкий, незавершений та конфліктний. Там у цих питаннях немає чіткої позиції.

Що робити нам?

Ми досі ділимося на дві частини. І це стосується не лише теми ОУН-УПА, але також уряду УНР і Симона Петлюри. Одні вважають, що Петлюра - хороший, інші - що він поганий. Як на це дивитися? Треба мати на увазі, що Україна була не тільки у Петлюри, і не тільки у представників так званої „червоної" України - Юрія Коцюбинського, Віталія Примакова чи Григорія Тютюнника. Треба сказати, що була ще Україна, за яку боролись солдати і офіцери Денікінської армії. До речі, всі найвищі посади в штабі Денікіна посідали українці. Тому в цьому питанні не може бути рішення на користь тільки однієї сторони, але може бути оцінка: незважаючи на те, що ми підтримуємо морально людей, які зі зброєю в руках пройшли опір 1942-1950-х років і визнаємо їх стороною, яка воювала проти деспотизму, ми одночасно не піддаємо анафемі Червону Армію. Бо вони мали свою правду.

І в цьому полягає історичний парадокс. Але історія повна парадоксів.

Довідка ZAXID.NET

Мирослав Попович - доктор філософських наук, член-кореспондент НАН України (відділ історії, філософії та права), професор кафедри культурології Києво-Могилянської академії, Національної музичної академії та Соломонового університету, головний науковий співробітник ДЦТМ ім. Леся Курбаса. Лауреат Шевченківської премії 2000 року.

Досліджує проблеми мови науки та історії культури, соціалістичного реалізму та структури художнього простору.