Усі нові «кримчани» мають виїхати після деокупації Криму

1441-1783 роки. Майже 350 років існувала державність кримських татар – Кримське ханство. У 1783 році воно занепало, оскільки Росія захопила Крим – і це була перша його анексія. До початку 1700-х років Московія платила Кримському ханству данину як правонаступнику Орди, але складність стосунків була не тільки в цьому. Росія рвалася до теплих морів, і тому воєн між цими державами неможливо було уникнути.

Напередодні захоплення, щоб зруйнувати єдність кримського суспільства – і тут можна проводити паралелі з сучасністю, – Катерина ІІ вимагала евакуювати, «врятувати» християнське населення, хоч жодних підстав для цього не було. Після захоплення Криму Росія проводила посилену колонізацію: вона вичавлювала місцевих із цих земель і заселяла їх жителями Росії. І за 8 років теперішньої окупації Росія переселила в Крим уже близько мільйона громадян РФ.

Після розпаду Російської імперії проголошена кримськими татарами Кримська Народна Республіка мала трагічну долю, і Крим потрапив під владу більшовиків. До 1945 року на території Криму існувала Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка у складі СРСР. Її ліквідували у 1945 році і перетворили на Кримську область, адже підстави для автономії після депортації кримських татар 18-21 травня 1944 року нібито зникли.

Повернення кримських татар збіглося з оголошенням незалежності України. Приблизно місяць тому один високопосадовець в інтерв’ю сказав: якби Крим не був у статусі автономії, його б так легко не захопили. І я погоджуюся: у 1991 році була закладена бомба уповільненої дії.

Кримські татари десятиліттями боролися за повернення на свою батьківщину. Вони вимагали автономії, вбачаючи в цьому певний інструмент збереження і подальшого розвитку. У кінці 80-х татари почали масово повертатися в Крим, і тоді Москва, яка у 1988 році казала, що не може змінити статус Кримської області і не може повернути додому татар, у 1990 році ініціює референдум.

У такому рішенні було два задуми. Перший: перехоплення ініціативи, бо повернення татар не можна було вже зупинити, і потрібно було створити таку автономію, у якій татари були б ніким. Другий: попередити незалежність України. Москва намагалася на кожній бунтівній території створити механізм, який би утримував їх під контролем, і Крим мав стати таким для України. І саме тому ця автономія стала бомбою уповільненої дії – не через те, що це була автономія, а через те, що це була автономія російської більшості. При створенні цієї автономії УРСР повністю проігнорувала кримськотатарський народ. Не було визначено джерела автономії Криму, не було її суті. І бомба вибухнула у 2014, але цього могло б не статися, якби Москва не вторглася і не підклала під неї вогонь.

Коли мене питають, чи могли ми захистити Крим у 2014 році, я кажу, що ми мали півтора дня. Від ранку 27 лютого, коли захопили Верховну Раду і Раду міністрів Криму, і до другої половини 28 лютого, коли почали сідати літаки з десантами в кримських аеропортах. Якби у цей час була команда вичистити ці приміщення – думаю, окупації можна було б уникнути. Путін тоді поводився як дворовий хуліган, який виходить на подвір’я, обирає когось слабкого, штовхає його, а коли всі інші тікають – кидає на землю і б’є. У перші дні він очікував, яка буде реакція України і світу, але тієї реакції, якої він боявся, не було.

Зараз росіяни роблять все для того, щоб увесь світ змирився з тим, що Крим – російський. Але десь в глибині своєї підлої душі вони усвідомлюють, що доведеться звідти піти. І поспішне заселення Криму своїми людьми – це намагання залишитися в Криму після деокупації. Так вони встановлюють для нас нові бомби.

Уявімо, що завтра-післязавтра зберуться основні гравці світової політики, Україна і Росія та будуть обговорювати Крим. Вони дійдуть до питання, як повертати Крим під суверенітет Української держави, і тут Росія порушить питання прав людини: «Мільйон наших людей, їхня мова, участь у владі, їхня безпека». Розумієте, що це буде? Тому ми маємо займати дуже жорстку, обґрунтовану міжнародним законодавством позицію: усі люди, які незаконно поселилися на окупованій території, мають виїхати з військами. Інакше у нас нічого не вийде.

У 90-х роках жодна родина кримських татар, яка повернулася, не сказала тим людям, які оселилися в їхніх домівках: «Виходьте, це наш дім». Ми говорили, що ці люди – не винні, що їх туди поселила Радянська держава, і всі вимоги мають бути до неї. Я і зараз вважаю, що це була правильна позиція, але тоді ми жили в умовах, коли цей злочин здійснювався десятиліттями. Але зараз, коли дуже чітко визначений статус окупованої території, коли про це знає увесь світ, чому люди мають кидати свої домівки і переїжджати в наші?

Уявіть, що ці люди лишаться. Хіба ми зможемо реалізувати ті принципи життя, які ми бачимо в складі Української держави, в Криму? Ні. Коли багато людей переселилися з іншої території, де є своя держава, народ, культура, вони ностальгують і хочуть об’єднатися зі своєю землею. До цього є два шляхи: взяв валізу і поїхав додому або взяв чужу землю і разом з нею об’єднався зі своєю. І Росія з 2014 року намагається реалізувати другий шлях, та ми не можемо повторити цю помилку, це буде катастрофічно для кримських татар. У міжнародному праві штучна зміна етнічного складу населення окупованої території – це особливий вид військового злочину, і ми будемо на це опиратися.

Сучасний світ схвалює, коли право народу на самовизначення реалізується так, щоб не руйнувати кордони наявних держав. І ми говоримо про реалізацію права на самовизначення кримських татар у складі Української держави як корінного народу, який не має етнічно-спорідненої держави. Тепер постає питання про переформатування автономії Криму.

Коли у 2014 році кримські татари виходили на мирні демонстрації, інші не виходили з нами, бо за 23 роки незалежності ми не створили такі умови, щоб ці люди відчували Україну своєю державою. Із 14 райадміністрацій в Криму лише в одну очолював кримський татарин, і це була єдина адміністрація, яка вирішила не проводити референдум. Це питання про суть автономії Криму: нам потрібно знайти такі формулювання, щоб ні в кого не було сумнівів, що це на благо України, а песимісти бачили б правові запобіжники, які не дозволили б повторити події 2014 року.

Текст записаний під час зустрічі з Рефатом Чубаровим у межах спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру східного партнерства.