Вдома – це територія України

До повномасштабної війни Марина Магуза жила у Києві з чоловіком і собакою. Працювала й будувала плани на майбутнє. Та 24 лютого все змінило. Евакуація, інше місто, інші люди, втрата бабусі, розлука з коханим чоловіком. Та водночас прийшло усвідомлення, що для щастя потрібно не так багато речей, а відчуття дому може асоціюватися не з конкретним містом, а з усією Україною.

У межах проєкту СВОЇ 24 канал поспілкувався з Мариною Магузою. У перші дні війни жінка разом з чоловіком вимушено виїхала з Києва. Новий дім подружжя знайшло в Івано-Франківську. ZAXID.NET з дозволу редакції 24 каналу передруковує розповідь Марини.

Дзвінок друга й паніка, мозок не реагує: почалася війна

Марино, розкажіть, яким було ваше життя до повномасштабної війни? Де жили і чим займалися?

Я проживала у Києві разом з чоловіком і 1,5-річним песиком породи джек-рассел. Біля метро «Політехнічний інститут» ми орендували квартиру. Чоловік має свій барбершоп. А я – жіноча перукарка. Останні 3 роки працювала на Либідській у салоні SAYPLE. Раніше – у сфері фармацевтики, в аптеці. Ще перед цим навчалася у Запорізькому університеті. Потім побачила приклад чоловіка, який змінив професію, і пішла тією ж стежкою.

До війни все у нас було класно – ми мали цілі, планували майбутнє. Буквально перед нею їздили на відпочинок, там витратили всі гроші. Отак жили одним днем.

Собака Марини. Фото Марини Магузи

Тривалий час і українські, й іноземні медіа писали про можливе повномасштабне вторгнення Росії. Чи вірили ви у те, що воно можливе? Чи готувалися до цього?

Зовсім ні. У мого чоловіка на початку лютого день народження. Я подарувала йому поїздку в Мексику. Ми абсолютно не вірили в загрозу війни. На відпочинку помітили, що багато українців вже не поверталися додому. Ми бачили, що наш літак на зворотному шляху відправлявся напів пустий. Ми бачили, як наші сусіди у готелі в один момент зникли – от були, а потім десь вже немає. Ми дивувалися, чому люди так роблять, куди і від чого вони так втікають. Та нічого ж не буде, все класно. Приїхали додому. А через 2 тижні все почалося.

Як ви дізналися про війну? Якими були перші дії та відчуття?

О 5 ранку зателефонував наш друг Костя. Він живе на "Чайці", це Гостомельська траса. Він щось почув, були перші вибухи. Ми ж тоді ще спали. Я прокинулася і зрозуміла, що щось трапилося. Чоловік у паніці почав ходити по квартирі. Сказав мені, що війна почалася. Я не зрозуміла, про що він. Думала, що це якісь вигадки, неперевірена інформація. Та потім зрозуміла, що це правда. Вже тоді я взялася ходити квартирою. А у нас нічого не було зібрано. Хоча мене мама перед цим застерігала, казала про тривожний рюкзак. А я її просила не панікувати.

Перші кілька годин ми дивилися новини, читали телеграм-канали.

Потім здалека вже почали чути вибухи. Після усвідомлення, що війна почалася, ти думаєш: треба щось робити. Але мозок у той момент не реагує.

Наслідки перших обстрілів столиці. Фото "Київ Оперативний"

Підвал, нестерпний холод і рішення їхати: евакуація з Києва

Якими для вас були перші дні війни? Де ховалися під час тривоги?

Ми жили у квартирі на 14 поверсі. У нас були величезні вікна, а з них – прекрасний вигляд на місто. Та ми розуміли, що у нових реаліях це не дуже безпечно. Було страшно. Особливо, коли прилітало у багатоповерхівки Києва.

Чоловік думав, куди нам краще йти – у метро чи укриття в будинку. У результаті ми спустилися на паркінг. Там було дуже холодно. Але весь дім прийшов туди. Ліфт не працював, тому ми спускалися зі собакою, речами, ковдрами. Інтернету там не було.

Ми сиділи у невідомості, не знаючи, що відбувається зовні. Ми замерзали. Чоловік періодично підіймався вгору, читав новини. Спускався до нас і казав, що тривога закінчилася. Тоді ми йшли пити чай.

Так бігали туди-сюди. Одну ніч ми переночували на паркінгу. Я боялася, що ми так захворіємо.

Коли вирішили виїжджали з Києва? Якою була ваша дорога?

Після понад доби на холодному паркінгу я сказала чоловіку: «Їдьмо кудись». Весь Київ тоді стояв, все було у заторах. Нам зателефонував друг Костя і сказав, що планує виїжджати. Він складав маршрут, пропонував їхати Житомирською трасою. Розповів, що має знайомого в Івано-Франківську, який готовий дати нам 2-кімнатну квартиру для проживання. Запропонував їхати з ними.

Ми довго вагалися, але врешті сіли в машину. Це було після обіду 25 лютого. Друзі виїхали трохи раніше. Вони весь час дзвонили нам і казали, що робити: затори є, але можна їхати через села, тут будете об'їжджати по зустрічній на аварійці.

У дорогу ми вирушали з половиною бака бензину. Сіли в машину і робили, як казав друг. Було страшно, ми не знали, куди їдемо і чи доїдемо взагалі.

Як Марина з чоловіком виїжджала з Києва: дивіться відео

Потім наші друзі потрапили під обстріл. Мені подзвонила подруга Катя, зв'язок був поганий. Вона говорила: «Ми тут під прильотами у Старокостянтинові (місто обстріляли приблизно о 21:00 25 лютого – ред.), сюди не їдьте». Ми розвернулися і поїхали іншою дорогою. На щастя, вони не постраждали.

З ними ми зустрілися вже у Хмельницькому. Доти нам вистарчило бензину. Туди приїхали ще одні наші друзі і їхні батьки. Загалом нас було 8 чи 9 людей, 3 собаки. Там ми й провели одну ніч. Потім заправилися і поїхали до Івано-Франківська.

Неймовірні люди, волонтерство, робота: життя в Івано-Франківську

Як облаштовувалися на новому місці? Чим займалися?

Роман – близький друг наших друзів. У його 2-кімнатній квартирі ми двома сім'ями жили приблизно 2 місяці. Крім того, з нами були дві собаки – джек-рассел і лабрадор.

Перший місяць ми постійно сиділи в новинах. У нас був шок. Ми не знали, що робити. Все, що я взяла зі собою з дому, це був корм для собаки, спортивний костюм і документи. Ми думали, що залишимося там на 2-3 дні, максимум на тиждень. Але не так все склалося.

Через кілька днів ми зрозуміли, що це на довго. Тоді почали волонтерити. Моя подруга знайшла в інстаграмі допис від Укрзалізниці про те, що провідники вже майже 2 тижні не були вдома, не мають їжі, чогось теплого, посуду, щоб приготувати їжу. Ми почали купувати все, що могли, провідникам, а тоді везли це на залізницю. Так нам стало трохи легше. Бо ми принаймні не сиділи, а щось робити.

Потім зрозуміли, що гроші закінчилися, відкладених не було. Чоловік пішов працювати в барбершоп FIRM в Івано-Франківську. Там всі знали і розуміли, яка в нас ситуація. На їжу вистачало.

Роман не брав у нас за квартплату. Натомість казав: живіть стільки, скільки буде потрібно, навіть якщо це буде довго. Це для нас було дуже приємно.

Ми навіть не знали, як йому віддячити. Тому перед виселенням скинулися і купили йому мікрохвильовку, пральну машину.

Потім я почала шукати роботу. Дізналася, що у Франківську є салон G.Bar. Пішла туди працювати. Тоді багато дівчат звільнилося, бракувало майстрів по волоссю, колористів. Досі працюю там.

Сигнали тривоги лунають і у відносно безпечному Івано-Франківську: дивіться відео

Київ – тривожність, Франківськ – спокій: плани повернутися додому

Знаю, що згодом вам довелося розлучитися з чоловіком. Коли він повернувся до Києва?

Франківськ прийняв мене класно. Я розумію, що і жила б тут. Але у чоловіка бізнес у Києві. Тому він повернувся туди 25 травня. Бо потрібно було відновлювати справу. У столиці ситуація була на той час відносно спокійною.

До мене приїхала подруга з Греції. Ми винайняли квартиру в Франківську. До речі, у тому ж комплексі.

Коли плануєте повертатися у Київ?

Я розумію, що ми вже досить довго живемо з чоловіком окремо, що мені треба повертатися. Але у Франківську почуваюся спокійно і комфортно. Коли перший раз приїхала до Києва, було тривожно, бо я ж раніше звідти тікала. Крім того, наша орендодавиця, можна сказати, вигнала нас з квартири. Вона просила оплачувати за неї повну суму. Ми пропонували хоча б частково. Бо не жили там і грошей не було. Однак вона на такий варіант не погодилася. Усе закінчилося тим, що ми попросили друга перевезти наші речі у підвал барбершопу.

Якщо для чоловіка робота була другим домом, то я залишилася без свого житла. На щастя, вже знайшли нову квартиру на Золотих Воротах. Якраз у той час, коли вони подешевшали. Ми перевезли туди речі. Це було на початку серпня. Але я зайшла туди, усе було мені чуже. Речі стояли в коробках. У той момент зрозуміла, що мені не потрібна така кількість речей. Я живу в Франківську вже пів року з невеликою коробкою речей. Того тижня у Києві я займалася тим, що роздавала ці речі.

Марина у дорозі до чоловіка в Київ. Фото Марини Магузи

Я не спала перші дві ночі. Мені постійно здавалося, що щось десь бахкає. Я будила чоловіка. Перевіряла новини, аби впевнитися, що все добре. Потім знов лягала спати

Останній момент був, коли прилетіло на Лук'янівку у житловий будинок. Мені дзвонить чоловік і каже: «Це було стрьомно. Перший бах я почув, встав з ліжка, другий – побіг у ванну, останні два – це було дуже-дуже голосно». І все це близько до нашої квартири. На той момент я сиділа у Франківську і усвідомлювала, що тут все відносно спокійно. Тому вирішила залишитися.

Так ми почали жити на два міста. Згодом я знову приїхала на тиждень у Київ. Виходила там на роботу в салон. І далі їжджу туди-сюди. Як буде далі, не знаю. У Києві вже спокійно, людей багато. Та все ж тривожність у мене залишається.

Чергова дорога до Києва: дивіться відео

Самотня смерть бабусі та життя рідних в окупованому Херсоні

Чи постраждали будинки ваших друзів або знайомих внаслідок обстрілів? Чи хтось з близьких опинився в гарячих точках?

Моя подруга, з якою я зараз живу у Франківську, має власну квартиру в Ірпені, там немає ремонту. У неї прилетіло, повилітали вікна. А квартира, яку вона знімала, розташована на околицях Ірпеня. Якраз там, де наступали росіяни. Вона сиділа там 2 тижні, була в підвалі. Пережила таке, що важко описати. Я була з нею постійно на зв'язку. Просила її втікати. Але вона боялася. Згодом вона таки наважилася. І розповідала страшні історії. Як вони втікали по трасі, як їх підбирали люди, везли на тачках.

В один момент на трасі її сестра крикнула, попросивши зупинитися. Подруга завмерла, а тоді побачила прямо перед собою міну. Буквально секунда – і вона б наступила на неї.

Загалом таких історій багато. Я працюю в салоні, у мене багато клієнток. Жінок, які тікали з різних міст. Мій мозок намагається все чітко не запам'ятовувати, бо такої інформації багато. Я все сприймаю близько до серця, тому це складно.

Одна з клієнток розповідала про доньку, яка от-от мала народжувати. Тому вони, коли втікали, у машину взяли ножиці і простирадло. Бо розуміли, що є ймовірність, що пологи доведеться приймати їй прямо в авто.

Українські мітинги в окупованому Херсоні. Фото "Суспільне"

Ми з чоловіком з Херсонської області. У мене була трагічна історія з бабусею. Вона померла в Херсоні. А місто, як ми знаємо, окупували з перших днів. Ми дзвонили бабусі, але в неї були проблеми зі слухом, тому вона нас не чула.

У неї стався інсульт. На той момент не було зв'язку в Херсоні. Найскладнішим було те, що не було можливості навіть додзвонитися в лікарню.

У нас був величезний стрес. Мама хотіла їхати Херсон. Але ми просили її не робити цього, зупиняли. Пояснювали, що там обстріли, тому вона може не повернутися звідти. Бабусю таки забрали в лікарню. У такому стані вона лежала приблизно тиждень. Коли її виписували, вона не захотіла їхати у притулок. Не було кому за нею доглядати. Бабуся була зовсім сама.

Інша моя бабуся живе у селі в Херсонські області. Вона постійно на зв'язку. Один раз у тиждень через сусідів телефонує нам. Розповідає, що ходять там (росіяни – 24 канал), розказують їй, що таке рублі. А бабця відповідає: «Думаєш, я твої рублі в руках не тримала за своє життя? Скільки думаєш мені років?». Каже, що не бушують, спокійно поводяться.

Але моя улюблена історія бабусі про полуниці. Влітку вона на городі біля дому урожай вирощувала.

І розповідала мені: «Я полуницю своїм по 20 гривень продаю, а росіянам – по 70».

Молодець моя бабуся. Вона також одна там. У нас багато родичів виїжджали з Херсону. Однак вона вирішила залишитися. Сумує, але надіється, що швидше все закінчиться.

Чоловіка мама в Скадовську. Також через знайомих виходить на зв'язок. Живуть якось і чекають на деокупацію.

Робити, а не думати: як війна змінила життя

Усіх шокували кадри зі звільненої Київщини. Коли ви їх побачили, що відчували?

Я намагаюся не згадувати про це. Коли ми читали новини, то в нас було обурення, а в чоловіків злість, вони були готові не знаю, що робити.

У мене був шок. Я не розуміла, як таке може бути. Чи це вчинили люди, чи звірі?

Я не знала, як йти на роботу, як говорити з людьми, бо розуміла, яка буде основна тема. Качало ще десь тиждень. У моїй кумів батьки живуть у Бучі. Вони підтверджували, що все правда, дійсно так і було. Не вірилося. Після цього я зрозуміла, як сильно ненавиджу росіян. Але у гніві і ненависті жити постійно не можна. Та тоді, навесні, це було просто неможливо.

Як вас змінила війна? Можливо, до чогось почали по-іншому ставитися?

Раніше я б навіть не подумала, що житиму в Івано-Франківську, адже до того там не була. А приїхавши, я почала спілкуватися з різними людьми. Як на роботі мене прийняли. Усі люди, які мені траплялися. Починаючи від Роми, який дав нам квартиру, до наступних орендодавців, які дозволили без проблем жити з твариною. Настільки все складалося, як треба.

Війна, мабуть, додала мені рішучості. Я раніше дуже довго вирішувала, що мені робити. Тепер зрозуміла, що маю далі займатися спортом, бо почуваюся набагато краще. Знайшла дуже класного тренера з йоги у Франківську – найкращого, який у мене був. З дівчатами з роботи маю неймовірний контакт, наче ми знайомі все життя. Люди максимально комфортні для мене, відкриті.

Я також зрозуміла, що у свої 27 років я багато у чому собі відмовляла. Наприклад, з дитинства хотіла співати. Тепер подумала: а чому б не записатися на уроки вокалу, чому б не зробити собі щось приємне. І таки пішла. Тепер почуваюся краще морально. Загалом більше почала робити, а не думати.

Результати роботи Марини в салоні Івано-Франківська: дивіться відео

Відчуття дому – не конкретне місто, а вся Україна

Чи з'явилося у вас відчуття дому на новому місці?

Так, з'явилося. Бо живу тут не один місяць, не два і не три. Є багато знайомих, людей, які допомагають, дають поради, підказують щось. Маленьке місто – ти нікуди не поспішаєш, як це було в Києві. У Франківську розумієш: у мене багато часу, я все встигаю, я все можу. Так само фінансова складова. Слава Богу, були клієнти, був заробіток. Я могла нормально жити і ні в чому собі не відмовляти.

І так, я розумію, що Франківськ – це чудове місто. Я почувала тут себе, як вдома, справді.

Але я ще зрозуміла, що моє відчуття дому – це відчуття території України. У мене був день народження 24 серпня. Ми планували з чоловіком зустрітися, у гори поїхати. Але моїй подрузі потрібно було їхати до Варшави. Я порадилася з чоловіком, чи це нормально буде, якщо я поїду в Польщу. Він відповів, що це чудова ідея. Сказав відпочити за ці пів року і відсвяткувати свій день народження без сирен. Так я поїхала. Класне місто, все супер. Але ж ні – ти не в себе вдома.

От коли повертаєшся в Україну, перетинаєш кордон, то з'являється це відчуття дому. І не важливо Франківськ, Київ чи Буковель – це все вдома.

Колеги зі салону вітають Марину з днем народження: дивіться відео

Що б порадили людям, які бояться евакуйовуватися з небезпечних місць?

Пріоритетом поставити свою безпеку. У мене багато було таких ситуацій. Перша – коли батьки перебували в Києві, і були прильоти. Я тоді питала маму, чи вона не хоче переїхати у Франківськ. Батьки також орендують житло, тому особливо не прив'язані до місця. Я 2 тижні з ними спілкувалася. Ми шукали квартиру, але щось не йшло. У якийсь момент я запитала: «Мамо, скажи чесно, ти хочеш переїжджати?». А вона відповіла, що ні. Я зрозуміла, що не можу на них ніяк вплинути.

Інша ситуація у мене була з подругою в Херсоні. Вона мені писала: «У Києві всі гуляють, тусять». А я тоді ще виставляла фото з Варшави. І раніше я б відповіла їй великим текстом, щось би пояснювала. А вже тепер я розумію, що не можу вплинути на людей ніяк. Люди прив'язані. Вони мають приватний будинок там, дитину. У кожного свої обставини.

Ще один випадок: батько моєї подруги, з якою живу, теж досі у Херсоні. Бо не може лишити свій дім.

Або ж подруга з Ірпеня, яку я місяць у трубку кликала і просила зібрати речі й поїхати. Вона втекла, коли був пік, біжучи під обстрілами. Отак до неї прийшло розуміння. Коли танки почали їздити по її ЖК.

Важко, чесно кажучи, щось радити. Певно, такі люди залишаються, бо вірять, що місто от-от звільнять і все буде добре. Надія у них якась є. Мабуть, це вибір кожного, людина сама вирішує для себе, як чинити. Я розумію, що я не з таких людей, мені потрібна мінімальна безпека.

Що зробите після перемоги?

У нас вдома є пляшечка. Чоловіку на відкриття барбершопу подарував клієнт. Це дуже дорогий алкоголь. Я вже пропонувала його продати. А чоловік вирішив, що ми її відкриємо у день перемоги. Ми всі будемо радіти, гуляти і веселитися. Буде колективна паті всієї України.

Україна бореться, звільняє свою землю клаптик за клаптиком. Боротьба важка, з втратами, руйнуваннями і болем. Та обов'язково настане день, який потім у календарі позначатиме перемогу. Тоді ті, хто втекли, зможуть повернутися додому, ті, хто довго жив на відстані, міцно обійняти один одного, а ті, хто втратив рідних, оплакати їх. Той час буде, бо, попри всі старання зла, світло завжди перемагає темряву.

Оригінал