Виборчі зловживання в Галичині у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття

Від конституційних реформ у Габсбурзькій монархії 1860-х років, які започаткували постійну діяльність парламентських інституцій (австрійського парламенту, крайових сеймів), вибори в Галичині стали важливими подіями громадського життя.

Передвиборчі баталії місяцями не сходили з перших сторінок преси, відбувалися численні збори, ритм щоденного життя порушували агітатори, політичні сили використовували виборчі гасла для мобілізації населення на масові акції, що тримали в напрузі «всіх ворогів». Політики навчилися трактувати кожні вибори як останній і вирішальний бій, що нібито мав відіграти головну роль у подальшій долі народу (країни, регіону). Виборчі комітети неодноразово претендували на роль надпартійних центрів. Дуже швидко вибори перетворились у справжні драми, що інколи межували з комедіями, з купуванням голосів, перехопленнями виборців на дорогах, бійками, погрозами, арештами, приватними впливами тощо. Словосполучення «галицькі вибори» стало синонімом правопорушень, підміни понять, певного ілюзорного світу, який існував за власними, ірраціональними законами.

Така реальність стала можливою передусім через нестабільний розвиток українського руху, коли періоди «народного одушевлення» змінювались апатією. На середину ХІХ ст. українці в Галичині не були готовими до легальної політичної діяльності. Сили нечисленної та незаможної інтелігенції вистачало тільки на те, щоби вводити у якесь осмислене русло процеси «національного відродження». Її час поглинали спроби концептуалізувати національну версію історії, мовно-правописні дискусії та створення української журналістики. Греко-католицьке духовенство, якому довелося виконувати функцію політичної еліти, розривалося між об’єднавчою місією Церкви та диференціацією політичних сил, консервативним світоглядом і демократизацією громадської сфери. Селяни у Східній Галичині, що століттями організовували життя з огляду на наявність панського двору у своїй місцевості, зберігали певну довіру до нього і не поспішали у бій за гасла модерного націотворення.

Не дивно, що українцям не вдалося втримати результати перших виборів до Галицького сейму 1861 р., коли вони виграли майже в усіх сільських округах Східної Галичини. Переорієнтувавшись у середині 1860-х років на союз із Габсбургами, польські політики поклали на парламентські інституції завдання виконувати свою програму «органічної праці». За цих умов присутність українців з їхніми вічними закликами до національної рівноправності та претензіями щодо утисків розцінювали як непотрібний баласт, а їхню кількість вважали за потрібне звести до нешкідливого мінімуму. Польські політики полегшено зітхнули, коли від других виборів до Галицького сейму українське представництво почало зменшуватися. Ще наприкінці 1860 – на початку 1880 років такі тенденції збігалися з дезорганізацією «старорусинів», котрі підмінювали підготовку виборів надіями на «Божу поміч». Однак уже зі зламу 1880–1890-х років, коли на політичну арену вийшли народовці, слабкі позиції українців у представницькій владі контрастували з їхнім потенціалом та амбіціями. Відтоді польським політикам вдавалося утримувати незначну кількість українського представництва завдяки системним правопорушенням на виборах.

Організація голосування

Перебіг виборів регламентувала сеймова виборча ординація для Галичини 1861 року. В IV курії «громад», що об’єднувала виборців із сіл і містечок, вибори були двоступеневими, тобто спершу делегували виборців, а ті вже голосували за кандидатів у депутати. Перший етап (правибори) відбувався не одночасно в усіх громадах, а протягом кількох тижнів напередодні виборів. Список правиборців, який залежав від податкового цензу, укладав голова громади (у селах – війт). Староста призначав час і місце правиборів, які мали бути заздалегідь оголошені, та скеровував на них представника уряду – виборчого комісара, який разом із війтом утворював виборчу комісію. Правибори відбувались у встановлений термін, незалежно від кількості присутніх. Староста мусив затвердити їх результати або ж призначити повторне голосування.

Вибори проходили у повітових староствах. Виборці заздалегідь отримували легітимаційні картки, що були і викликом, і перепусткою на голосування. Насамперед відбувалося формування виборчої комісії, яка складалася з трьох осіб, котрих призначав виборчий комісар, і чотирьох, обраних виборцями. Через неписьменність значної частини населення голосували тоді усно і відкрито: кожен виборець перед комісією мав назвати ім’я кандидата. Запис вів хтось із членів комісії. Нечітка вимова, переплутане ім’я могли (але не мусили) стати приводом для визнання голосу недійсним. Після закінчення голосування комісія підраховувала голоси й оголошувала результати. Виборчі акти староста надсилав намісникові, який видавав переможцям сертифікат – запрошення на першу сесію. Тоді акти передавали виконавчому органу сейму – Крайовому виділу, який розглядав їх разом зі скаргами на правопорушення та готував звіт, після затвердження якого у сеймі депутат вважався обраним.

Типові правопорушення

Для кожного етапу виборчої кампанії були свої, сформовані довголітньою практикою засоби впливу, які зміщували результати голосування на користь польського землевласника. Головними дійовими особами на правиборах ставали війти. Через легкий доступ до громадської каси чимало з них не втримувалися перед спокусою фінансових зловживань. Повітові органи влади покривали війтів (тому, приміром, не затверджували виборів нових громадських рад, через що у деяких громадах влада не змінювалася десятиліттями), однак на виборах відкрито тиснули на них, погрожуючи кримінальними справами. Основним завданням війта було забезпечити обрання конкретних залежних від влади осіб.

Об’єктом маніпуляцій ставали списки правиборців. У громадах із більшістю українського населення нерідко з’являлися списки, де переважали поляки та євреї, або ж такі, де «право голосування мали самі хруні». Передбачена законодавством залежність права голосу від сплачуваних податків відігравала лише відносну роль. Так, у селі Коропець Бучацького повіту 1908 р. у список внесли 14 померлих, 5 емігрантів до Боснії, кількох селян, які не сплачували податків, натомість упущено чимало українських активістів. Саме при спробі оскаржити цей список був убитий селянин Марко Каганець. Староства вимагали списки на перегляд, хоча це право належало виборчому комісару. Натомість від громади списки тримали в таємниці, щоб їх не можна було оскаржити, або скорочували ж час на протести до нереального мінімуму.

Під час виборчої кампанії органи влади поспішно виконували розпорядження, які досі роками лежали без дії. До виборів відкладалося стягнення численних штрафів з громад (лісових, польових, шкільних, податкових тощо). Так, 1901 р. «передвиборчу бесіду» з місцевим активістом Михайлом Поповичем із Коломийського повіту проводив саме податковий інспектор, який то вимагав сплатити якісь невмотивовані податки, то закликав обрати «певних людей», аргументуючи це тим, що «руські посли нічого не ділають, лиш заколот у сеймі». Цікаве твердження з часопису «Діло»:

«Котра тільки громада була непевна… там переводжено в часі виборів шконтр каси, страшено різними престаціями, екзекуціями, грожено, що люди не дістануть позички з каси повітової, а довжники будуть мусили відразу цілу позичку платити», «священиків переполохано конкуренцією, мужиків шароварками дороговими, пашпортами на худобу і залеглими податками, а весь народ окликом бунту».

У багатьох громадах про термін і місце правиборів заздалегідь не повідомляли або навмисне розповсюджували неправдиву інформацію. Виборчий комісар прибував задовго до призначеного часу й оформляв як правибори приватну розмову з кількома людьми (якщо доводилося, виборчі комісари виправдовували такі дії несправністю годинників, що, судячи з виборчих актів, набула епідемічного характеру). Така тактика вимагала неабиякої спритності. Так, виборці з Жовківщини 1895 р. повідомляли:

«Дізнавшись, що селяни не можуть довідатись від війта, коли мають відбутися правибори, зібрались уже раненько в числі 100 людей та порозставляли варту на всіх дорогах, писар Кеслєр полишає далеко за селом свою фіру і таки пішки манівцями перекрадаєсь бічною брамою до двірської шопи, описує по дорозі лісту голосуючих, котрих наперед замовив, спроваджує завулками війта і за кілька мінут проводить вибори, заки ще люди схаменулися».

Інколи виборчий комісар зникав, як тільки на правиборах формувалася потрібна більшість – через «біль зубів», негайні справи, обіцяючи повернутися або ж нічого не пояснюючи. Про поширеність цього явища свідчить те, що в добре організованих місцевостях українські активісти розставляли чергових, аби пильнувати за виборчим комісаром.

Широко застосовувалося недопущення до правиборів українських активістів, які могли вплинути на голосування. Їх під різними приводами викликали у день голосування до повітового міста, де без пояснень утримували протягом дня. Інколи таких осіб брали під варту. Труднощі виникали у громадах, де було багато правиборців, імена яких доводилося називати з пам’яті.

«Впрост ідійотизмом, – писали в 1895 р. виборці Снятинського повіту, – єсть жадати від непросвіченого, впрочім і від інтелігентного чоловіка, щоби з пам’яті повтаряв імена 22 людей».

Тим не менше, найменша похибка спричиняла визнання голосу недійсним. Якщо результат правиборів був незадовільним, староста міг скасувати його під надуманим приводом і оголосити повторне голосування, яке інколи повторювали аж до досягнення бажаних наслідків.

У напруженій атмосфері проходили вибори депутата. Українські виборці, як правило, з’їжджалися до повітового міста за день до виборів і зупинялися в одному приміщенні (садиби українських інституцій, помешкання інтелігентів тощо). Тут їх обступали оплачені агітатори; подекуди шум під вікнами не стихав усю ніч. Спеціальні особи перехоплювали виборців на дорогах, тягнули їх у шинки, провокували бійки (часто у присутності жандармів, які не втручалися або ж використовували це для арешту виборця), перекуповували, виманювали, виривали з рук (нерідко перед самим голосуванням) легітимаційні картки. У 1889 р. дописувачі з Сокальського повіту повідомляли, що «одному виборцеві не доручив війт карти легітимаційної на місці, а віз його аж до Сокалю. Тут пішов у місто, стратився з очей виборцеві, упився і віддав карту легітимаційну аж по виборах».

Через такі дії два-три десятки виборців (близько 10%) не потрапляли на голосування. Фіксували тоді також факти підкупу (сума за голос коливалася від 10 до 100 золотих ринських). Подекуди виборцям обіцяли посприяти вирішенню справи в суді (або ж, навпаки, ускладнити її перебіг). Велику увагу надавали формуванню виборчої комісії, куди на світанку, до приходу українських виборців, включали «потрібних» людей. Масові безпорядки панували в залі для голосування. Для цього використовували нижчі верстви населення – волоцюг, п’яниць, злодіїв. Вони ображали виборців, провокували сутички, створювали атмосферу психологічного тиску. Останнім акордом виборів ставало визнання недійсними голосів, які перешкоджали перемозі бажаного кандидата.

Вибори очима польських землевласників

Польські землевласники у Східній Галичині були головним та успішним конкурентом українців на виборах. Вони заперечували ймовірність свого перетворення у національну меншість, освячували принцип так званого stanu posiadania, стверджували, що, століттями живучи, воюючи і працюючи «на Русі», заслужили право бути місцевою елітою. Утримання влади польські консерватори ототожнювали зі стабільністю (яка на практиці нерідко більше нагадувала стагнацію), натомість політичну активність нової української інтелігенції розглядали як розхитування порядку, радикалізм, замах на «спільну вітчизну». Відомо, що аж до кінця ХІХ ст. польська шляхта у Східній Галичині заперечувала національний характер українського питання, відповідно й вибори сприймала як внутрішню справу. Натомість зі зламу ХІХ–ХХ ст. польські політики трактували вибори винятково у категоріях міжнаціонального протистояння та боротьби за територію.

Середовище східногалицької польської шляхти у приватній кореспонденції та зверненнях до виборчих комітетів залишило чимало свідчень, аби історики зробили висновки, що воно бачило й визнавало факти правопорушень своїх кандидатів. Після полонізації галицької автономії у 1860-х роках поляки почали сприймати місцеву владу як свою та відкрито вимагали від чиновників дій на користь власних національних інтересів. Традиційно високим був вплив на вибори галицького намісника: він контролював хід кампанії, з ним узгоджували кандидатури депутатів (нерідко перед тим вони проходили співбесіду), його вказівок слухали старости. Найгостріші українсько-польські протистояння на виборах 1895 року (так звані «баденівські») та 1908 року були наслідком спроб галицьких намісників вести власну й жорстку лінію щодо українців.

Водночас потрібно розуміти, що чиновники були австрійськими державними службовцями і не могли «працювати» польськими патріотами. Основні імпульси для правопорушень виходили від місцевих землевласників, здебільшого від тих, хто прагнув стати депутатом. Саме вони щоразу вчиняли лемент про загрозу національним інтересам «на кресах», тиснули на місцеву владу, змушували чиновників нижчих рангів чинити правопорушення в ім’я «святої національної справи». Останні, із суто людських міркувань, були гідними хіба що жалю. Їм припадала роль малих ланок системи, змушених втілювати у життя чужі задуми та виконувати непопулярну роботу. У 1889 р. виборчий комісар у Турківському повіті, де завдяки узгодженню кандидатур вдалося уникнути протистояння, зауважував: «Немає нічого кращого у світі, ніж їхати тепер на вибори виборців. Чоловік урядує собі спокійно, згідно з законом… От якби так було завжди!»

Важливим аспектом виборчих зловживань було фінансове питання. Організація виборчих кампаній потребувала коштів. З іншого боку, витративши гроші, польські землевласники очікували за це й відповідної компенсації – якщо не матеріальної, то хоча б політичної. Аналізуючи численні нарікання на брак коштів, можна зробити висновок, що далеко не вся польська шляхта у Східній Галичині жила політичними проблемами. Компенсувати брак коштів почасти вдавалося наміснику, який під прикриттям графи про дотримання порядку виділяв бюджетні гроші староствам та місцевим інформаторам, які на практиці використовували їх для протидії українським агітаторам. Траплялися також випадки, коли польські магнати, шукаючи свого «ідеального русина», фінансували виборчі кампанії українців. Приміром, є згадки про те, що Станіслав Баденя виділяв власні кошти на вибори Олександра Барвінського.

Із загостренням міжнаціональних відносин у настроях місцевих польських діячів наростали панічні нотки та зневіра. В окремих повітах польські землевласники відмовлялися вести відкриту передвиборчу агітацію, а воліли діяти «таємно» і «довірчо», щоб не дратувати українців. З польського боку теж лунали звинувачення на адресу українців щодо порушення законності на виборах. Найпоширенішими з них були: теза про українців як «радикальних гайдамаків» і несумісна з призначенням Церкви агітація греко-католицьких священиків. Однак обсяг цих закидів був неспівмірним із претензіями українців.

Еволюція українського електорату

Не можна пояснювати всі поразки українців порушеннями законності на виборах. Адже це серед них були особи, які за щедру гостину, обіцянки або під тиском голосували так, як цього від них вимагали. Таке явище в Галичині отримало назву «хрунівства» – від напівміфічної постаті селянина Микити Хруня, що нібито продавав голос за ковбасу та горілку. Сатиричні часописи висміювали його «ослячу» та «свинячу» натуру, натомість політична преса намагалася боротися з цим явищем – зокрема, друкуючи прізвища так званих хрунів, насамперед з інтелігенції. Про ефективність цих заходів важко судити, однак атмосфера загального осуду «хрунівства» зростала. Певним каталізатором цього було втручання у виборчі кампанії жандармів і поява на виборах людських жертв, що загострювало протистояння.

Головною причиною ефективності правопорушень була неготовність українських виборців грамотно, зі знанням закону та розумінням своїх прав відстоювати власну позицію. Тривалий час значні надії покладали на оскарження результатів виборів, задля якого до органів влади надсилали обширні протести з переліком правопорушень. Змушені реагувати на ці документи органи влади оголошували розслідування, однак доручали його тим самим чиновникам, які скоювали правопорушення. Ті ж завжди знаходили свідків, які заперечували вказані у протестах факти. Так ситуацію доводили до абсурду. У відхиленні протестів фігурувала загальна фраза: «закид той загальний, нічим не доведений, суперечить виборчим актам», або ж «важко більше вірити протестуючим, ніж урядовому документу». У приватних розмовах чиновники визнавали, що спершу знаходили у протесті найслабші моменти, які було легко заперечити, і на їх підставі ставили під сумнів увесь текст. Це «паперове» життя галицьких виборів, що створювалося передусім для Відня, існувало у власному світі, незалежному від реального.

Українські політики часто розглядали вибори як привід для масових процесій. Виборці вирушали голосувати після урочистого богослужіння, співаючи дорогою псалми і пісні: «Величай, душе моя, Господа», «Ще не вмерла Україна», «Мир вам, браття» тощо. Такі сцени здебільшого викликали глузування, хоча й допомагали мобілізувати виборців. На зламі ХІХ–ХХ ст. частина українського суспільства дозріла до потреби раціоналізації виборчих практик. Висловлюючи ці настрої, львівська газета «Народна часопись» писала:

«Русин співолюбивий, то іде до виборів зі співом на устах. Якби так в той час з’явився в місті який чужий чоловік, не з нашого краю, погадав би, що то іде якась процесія, або що то богомільці ідуть на відпуст, тим більше, що попереду ступають і священики. Тож би той чоловік витріщив очі, якби йому сказали, що то виборці ідуть вибирати посла і співом додають собі відваги. Чому би мені, свобідному горожанинові у свобідній державі, не вільно було так голосувати, як я хочу? Може, мій голос, котрий маю віддати при комісії, комусь і не сподобав би ся, але то мене нічого не обходить. Впрочім, щоби нікого не дразнити, я й не кажу нікому, на кого хочу голосувати, а мені чей же на чолі не виписане ім’я мого кандидата. Не зі співом, а з розумом і з почуттям горожанського і народного обов’язку мусять приступати виборці до голосування».

Переломним моментом стали так звані баденівські вибори 1895 року, що супроводжувались особливо брутальними правопорушеннями. За зізнанням Євгена Олесницького, що програв тоді саме через правопорушення, «того почування, що його я тоді зазнав, не в силі я представити. Я не розумів досі тої гіркої розпуки, тої скаженої злості, яка мене тоді опанувала на цей вид безконечної неправди, безправства, нечуваного насильства яке в моїх очах тут довершили на моїм народі… Я бачив, як старі сиві селяни плакали як діти, як били головами в мур. І це піднімало мою злість і розпуку, викликувало в мене докори проти нас самих, що в такій хвилині вміємо лиш плакати». Співпавши з крахом надії на захист австрійської влади (як відомо, цісар Франц Йосиф відіслав українську делегацію, яка оскаржувала результати виборів, мішаною французько-німецькою фразою «Adieu, meine Herren!»), ці вибори накопичили в українському суспільстві справді вибуховий матеріал, що вже невдовзі виявився в діяльності «Січей», сільськогосподарських страйках, наростанні військової термінології на сторінках преси, врешті у вбивстві галицького намісника Анджея Потоцького, яке стало символом «політики чину».

Висновки

Передумовою системи виборчих правопорушень, які змінювали результати голосування або ж робили їх відмінними від первісних намірів виборців, була низька правова та політична свідомість більшості населення, його неготовність чи небажання відстоювати свої права всіма доступними засобами, інерційність мислення, а також невіра у можливості власного впливу на владу. Помітна також чітка залежність між поведінкою виборців і станом політичної еліти: вагання, невпевненість, нечітка позиція, нездатність підпорядковуватися спільним цілям породжували апатію серед електорату. Правопорушення на виборах мали кількісну межу. Змінювати результати голосування вдавалося лише тоді, коли різниця між кандидатами становила 10–20% голосів. Це передбачало наявність стабільної групи виборців, які обирали свого депутата, керуючись переконаннями або ж особистими симпатіями. У Східній Галичині до стабільного електорату польських землевласників належали не лише етнічні поляки чи ті, хто залежав від уряду, а й українські селяни.

Таким чином, можна стверджувати, що стосунки між панським «двором» і селянською громадою не були ідилічними, однак не були й однозначно конфронтаційними: все залежало від конкретної ситуації та особистостей.

Загострення боротьби на виборах у Галичині прямо випливало з усвідомлення українців й поляків «національного інтересу» як важливої складової власних життєвих цінностей. За цих умов спроби польських землевласників діяти за усталеними алгоритмами, розраховуючи на незрілість українців, претендувати на депутатські мандати на підставі соціального статусу й заслуг своєї родини, розійшлися з реаліями часу. Правопорушення на виборах, що починались як невинні жарти в ім’я чи то блага вітчизни, чи власного блага, набули власної логіки розвитку. Певною мірою, система виборчих зловживань вийшла з-під контролю так само, як це буває з репресивними заходами. Свідченням цього ставало дедалі частіше залучення до виборчих акцій жандармів, врешті поява людських жертв. Якийсь час система правопорушень на виборах видавалась ефективною. Проте одночасно у свідомості виборців, позицією яких щоразу нехтували, відбувалися глибинні трансформації та накопичувався вибуховий матеріал, який повною мірою виявив себе у перші десятиліття ХХ ст.