Виставка про війну і вистава про «незаангажованість»

Уперше фотодокументальну виставку «Українська друга світова» її творці з Українського інституту національної пам’яті та Центру досліджень визвольного руху презентували 11 вересня цього року у Львові. Після того виставка відвідала Київ, Одесу і Черкаси; на неї чекають інші міста України. Скрізь, де встигли побувати стенди, вони викликали чималий інтерес. Це не дивно, адже, хоча Друга світова війна завершилася 70 років тому, теми, пов’язані з нею, досі хвилюють українське суспільство.

Колосальні людські та матеріальні втрати, екстремальний досвід людей під час війни – все це глибоко закарбувалося у суспільній пам’яті, наклало відбиток на ментальність нашого народу. Ще одна важлива причина – політичне значення Другої світової. Чинні принципи міжнародних відносин сформовані передусім за підсумками 1945 року. Саме до цих витоків звикли апелювати уряди і міжнародні організації, коли виникають міжнародні кризи. Поряд із консенсусом щодо базових засад розуміння причинно-наслідкових зв’язків та перебігу Другої світової війни, сучасні держави намагаються знайти в цій історії власне місце. Мова не лише про визначення особливостей воєнного досвіду країн, але й про власні акценти, оцінки, способи представлення історії війни загалом.

Наприклад, російська політика пам’яті робить акцент на одній складовій цього глобального конфлікту, хронологічно обмеженій періодом літа 1941-го – весни 1945-го, географічно – Східною Європою, а саме театром бойових дій між СРСР і державами гітлерівського блоку, передусім Німеччиною. Для російського сприйняття це найважливіший епізод, який, наслідуючи радянську традицію, продовжують іменувати Великою Вітчизняною війною. Якщо винести за дужки все інше, то виходить, що Радянський Союз (правонаступницею якого є РФ) вів справедливу оборонну війну і зробив визначний внесок у визволення Європи від  концентрованого зла, яким був  нацистський режим Німеччини. Такий погляд виправдовує ексцеси сталінізму та перебування під владою Москви радянських республік («в ім’я великої Перемоги»), натомість не залишає виправдання для будь-якого опору комуністичному режимові, особливо під національними прапорами.

Матрицю «Великої Вітчизняної» адепти «русского мира» легко переносять на сучасність, де також знаходиться місце для «карателів» і «ополченців», «бандерівців» та «антифашистів». Всі прихильники української незалежності подаються як послідовники дивізії СС «Галичина», а під «братством слов’янських народів» мається на увазі потреба тотального підпорядкування України Кремлю. Наскільки небезпечними для України є такі рецепції та алюзії, засвідчив 2014 рік.

Але, крім випадків екстремальної політизації історії Другої світової, є також здорове прагнення винести власні уроки з глобального конфлікту середини ХХ століття. Для України та війна була передусім величезною трагедією, поглибленою відсутністю політичної суб’єктності. Український народ вступив у Другу світову без власного уряду, який би міг дипломатичними та воєнними засобами якщо не відвернути, то принаймні мінімізувати страждання і втрати. В результаті українці стали розмінною монетою у протистоянні двох тоталітарних систем на «кривавих землях». Україна розплачувалася за змарнований шанс утвердити незалежну державу під час Революції 1917-1920 років.

Роль репрезентанта української справи взяв на себе підпільно-партизанський визвольний рух, який не мав достатньо засобів для досягнення мети і не отримав дипломатичного визнання від членів Антигітлерівської коаліції. Українське питання виносили на порядок денний і Сталін, і Гітлер, однак сподівання визвольного руху скористатися цією обставиною виявилися марними. У Ялтинсько-Потсдамській системі міжнародних відносин не знайшлося місця для справді незалежної України.

УІНП виступив із низкою інформаційно-просвітницьких проектів на тему Другої світової, одним із яких стала фотодокументальна виставка. У результаті кропіткої роботи авторів, редакторів, картографа і дизайнера з’явилося 24 тематичні стенди. Творці прагнули так багато розповісти про український вимір Другої світової, що за обсягом запропонованої інформації виставка набула вигляду енциклопедії на стендах. Але в УІНП та ЦДВР не переоцінюють значення свого творіння. Просто неможливо розповісти про все у форматі вуличної виставки. Відомості на стендах можуть бути для читачів лише стимулом, щоб зайнятися глибшим вивченням трагічних і героїчних сторінок нашої історії. І, звісно, автори не претендують на істину в останній інстанції.

Як і будь-який автор, організатори виставки чекають появи відгуків на своє творіння. Поки що ми не бачили глибоких рецензій на виставку «Українська друга світова». Більшість повідомлень у ЗМІ та спеціалізованих виданнях мали характер анонсів або загальних оглядів. Критичні  публікації, на жаль,  варіювали між тотальним запереченням всього, чим займається УІНП, та категоричним неприйняттям наукової позиції авторів з окремих тем виставки. Типовим прикладом є статті Василя Расевича.

Ці три матеріали за сукупним обсягом тексту тільки наполовину менші за матеріал виставки. Враховуючи, що пан Расевич витратив власного часу і зусиль більше за інших критиків, не можемо  залишити його тексти без уваги. Крім того, сподіваємося, що наші коментарі стануть для читачів спонукою знайти можливість ознайомитись зі стендами і скласти власне враження.

Чи є виставка «бандерівською»?

Вже не вперше доводиться мати справу зі стереотипом, нібито головний аспект просвітницької роботи Українського інституту національної пам’яті – це глорифікація ОУН(б) і УПА, а більшість його співробітників – фахівці з цієї тематики. У цьому намагається переконати читача і пан Расевич. Насправді серед істориків, які працюють в УІНП, є лише один дослідник проблеми українського визвольного руху періоду Другої світової війни. Цей співробітник – голова Інституту Володимир В’ятрович. Ще тут є багато істориків, які досліджують Другу світову війну. Наприклад, Вікторія Яременко є фахівцем з теми німецької окупації, Василь Павлов знається на перебігу бойових дій, Сергій Бутко вивчає радянський партизанський рух на території України. Саме ці та інші люди представляють авторський колектив виставки. Дефіцит інститутських фахівців із тематики українського визвольного руху став причиною залучення Центру досліджень визвольного руху. Основні теми, які стосуються боротьби УПА, підготував Ігор Бігун. З восьми авторів виставки четверо представляють Центральну Україну, двоє – переселенці з Криму, один походить зі Львова і ще одна – з Канади. Підстав стверджувати, що виставка представляє суто регіональний (галицький) погляд на історію, очевидно, немає.

Якщо сприймати виставку незаангажовано, то стане цілком очевидно, що вона не зосереджена на історії націоналістичного руху і не представляє погляду на війну з позицій націоналістичної історіографії. Із 24-х стендів темі визвольного руху так чи інакше присвячено п’ять, серед яких один – Карпатській Україні, а ще один – польсько-українському конфлікту. Більшість стендів розкривають інші теми: розчленування Польщі 1939-го і радянсько-німецької війни 1941-1945 років, долі радянських військовополонених і остарбайтерів, Голокосту та Праведників, нацистських концтаборів і радянської депортації кримських татар. Традиційна націоналістична історіографія оцінює події з точки зору намірів, діяльності та успіхів визвольного руху. Натомість виставка присвячена широкій панорамі подій і явищ, які стосувалися населення України та українців у світі під час війни. Визвольні змагання – це важливий аспект оповіді, але не самодостатній для розкриття теми.

Українці під час Другої світової  – трагедія, а не індульгенція

Цього не помічає або не хоче визнати пан Расевич. Для нього виставка – «бандерівська», а інші теми – це «звалювання всього докупи» для виправдання націоналістів. Науковий співробітник Інституту українознавства, мабуть, непомітно для себе приймає «бандерівську» систему координат і безуспішно намагається знайти у ній місце для виставки. Про це свідчить його пропозиція: «якщо вже дотримуватися тези про те, що українці, незалежно від власної волі, були змушені одягти ворожу уніформу і воювати один проти одного, то, щоб не знівелювати істину, потрібно перенести акценти на їхній політичний провід». Критик бандерівців Расевич вважає, що в українців під час Другої світової війни був якийсь єдиний провід (певно, що націоналістичний), за поведінкою якого можна робити висновки про роль України в цій історії? Тільки цим можна пояснити припущення рецензента, що автори виставки згадали 120 тисяч західних українців, мобілізованих для служби у Війську польському, з єдиною метою – надати «індульгенцію» для бійців «легіону Сушка». Або твердження, що у груповий портрет українського воїна не можна вписати червоноармійців та солдатів в американських чи канадських збройних силах, тому що їм давали накази з Москви або з-за океану. З точки зору парадигми національно-визвольного руху, певно, не можна, але автори виставки взяли за основу іншу парадигму. Авторам не йдеться, чи «комфортно будуть чутися» в одній виставці українці-вояки протиборчих армій. Важливо, що ці вояки були, і кожен з них мав власну мотивацію того, на чий бік пристати.

Підхід Інституту не полягає в тому, щоб «поставити на один моральний щабель воїнів усіх «шести армій», в яких боролися українці» і тим більше, немає мови про «зрівняння статусу тих, хто боровся у Вермахті та СС, із тими, хто боровся проти нацистської Німеччини». В іншому разі стенд, який присвячений українцям на боці Німеччини, не отримав би назви «У мундирах ворога».

Уважне ознайомлення з виставкою не залишає у читача і питання: «де місце в тому всьому основній масі українців, предки яких перемогли нацизм»? Найпоказовішою є розміщена на останньому стенді історія п’яти червоноармійців – синів Парасковії Гавриш. «… До розгляду аж таких складних тем треба братися не з точки зору ідеологій або доктрин. Потрібно побачити у всьому людину», – чудова теза Расевича на противагу його ж пропозиції «перенести акценти на політичний провід».

Історія Парасковії Гавриш. Про українців, які перемогли нацизм

Місце українського визвольного руху

Хоча український визвольний рух не є магістральною темою виставки, Василь Расевич зосередив основну увагу саме на ньому, і деякі твердження колеги потребують окремих коментарів. Рецензент дорікає авторам за використання поняття «визвольні рухи» і виправляє, що насправді розгорталися рухи опору.

Щоб збагнути принципову різницю між цими явищами, варто згадати Індійський національний конгрес, Партію алжирського народу, єврейський Ігрун та подібні організації. Їхня боротьба, як і боротьба ОУН, почалася ще до Другої світової війни, а глобальний конфлікт визвольні організації розглядали як «вікно можливостей» для здобуття національної незалежності. Орієнтація визвольних рухів на одну із коаліцій або на власні сили мала ситуативний характер і могла змінюватися протягом війни. У більшості випадків цілі визвольних рухів не збігалися з тими, що ставили перед собою Об’єднані Нації або держави Осі. Вибір між співпрацею і опором диктувався власними розрахунками, а не союзницькими зобов’язаннями.

Натомість класичні рухи опору боролися за вигнання окупантів та відновлення довоєнного status quo – незалежності своїх країн. Довоєнна ситуація на українських землях – це не те, за відновлення чого міг боротися український визвольний рух. Пану Расевичу, звісно, легко звинувачувати націоналістів за «легіон Сушка» і «Нахтігаль», адже розрахунки націоналістів зазнали фіаско. Дати б мудрості нашого рецензента та панам Мельнику з Бандерою, і ми б нині жили в ідеальній країні!

Виставка змушує Василя Расевича замислитися над змістом поняття свободи. Кривава боротьба УПА і націоналістична ідеологія ОУН ніяк не в’яжуться, в його розумінні, з перспективами визволення України. Якщо ми приймемо пропоновану логіку, то доведеться ствердити, що боротьба за свободу взагалі неможлива збройним шляхом. Крім того, визвольний характер боротьби варто одразу ставити під сумнів, якщо борці – адепти радикальних політичних поглядів (наприклад, як деякі учасники війни на Донбасі?).

Звісно, такий погляд на збройні конфлікти – наївний і непрактичний. Жорстокість боротьби, як у випадку з УПА, часто буває зумовлена не якоюсь особливою схильністю до садизму, а слабкістю і обмеженим арсеналом методів впливу на противника. Сталінські депортації виглядають більш гуманними, ніж вигнання і вбивство цивільного населення, до якого вдавалися учасники українсько-польського протистояння. Але ні в українських, ні в польських партизанів не було можливості для проведення організованого примусового виселення. Причетність партизанів до військових злочинів, про яку йдеться у виставці, не додає їм честі, але й не скасовує сенсу боротьби.

Неправильно також сприймати як константу політичні програми (ідеал держави) і вважати, що перемога у боротьбі мусить обов’язково увінчатися реалізацією наперед визначеної політичної програми – інтегрального націоналізму, демократії чи комунізму. Найчастіше обставини життя коригують або навіть змушують відмовитися від політичних програм. «Мій потяг до соціалізму зупинився на станції Польща», – промовив один колишній терорист, який згодом став керівником польської держави. Український визвольний рух також демонстрував ідеологічну гнучкість протягом 1930-1950-х років і ще невідомо, на яких позиціях опинилися б його представники у разі перемоги. Історія дає нам багато прикладів ідеологічної метаморфози політичних рухів та їх лідерів. Отже, ідеологія і практика українських націоналістів не дають нам однозначної відповіді на питання: чи комфортно б почувався Василь Расевич у незалежній Україні Степана Бандери?

Боротьба УПА не досягла результату, тож рецензент вважає для себе прийнятним називати її вояків «бутафорними героями». На противагу бандерівцям пан Расевич пропонує зосередитися на вшануванні справжніх героїв, яких ми отримали після Революції гідності. Старі герої «нас завжди ділили і ділитимуть далі», а нові об’єднуватимуть «від Ужгорода до Дніпропетровська». Східну межу простору спільних героїв рецензент зовсім невипадково локалізував у місті над Дніпром. Очевидно, думка про те, що цей простір може сягати Луганська і Севастополя, видалася йому сумнівною. Але після відновлення територіальної цілісності України нічого не завадить якомусь майбутньому старшому науковому співробітнику Інституту українознавства заявити, що Василь Расевич «пхається» зі своїми героями Небесної сотні і війни на Донбасі, які «нас завжди ділили і ділитимуть далі». Варто пам’ятати, що війна на Сході ще не завершена, а мудрість в оцінках і пропозиціях проявляється здебільшого постфактум.

Українці на боці Гітлера воювали «у мундирах ворога»

Незаангажованість і  пропаганда

Звинувачення авторів у пропаганді рецензент дивним чином поєднує із закидом у тому, що в тексті виставки присутні «нейтральні формулювання, туманні метафори, майже цілковита відсутність критичних оцінок у тих моментах, де вони обов'язково мали б бути». Якщо йдеться про ідеологію націонал-соціалізму та расистську політику Третього Райху, то в цьому питанні позиція авторів виставки нічим не відрізняється від позиції усього цивілізованого світу і поважної наукової спільноти. Про злочинну сутність нацистського режиму йдеться на стендах, присвячених окупації, військовополоненим, Голокосту, остарбайтерам, в’язням концтаборів, спаленим населеним пунктам, як-от Корюківка. Невже усе це дає підстави рецензенту щиро вважати, ніби автори виставки чогось соромляться і «намагаються не заглиблюватися у тонкощі ідеології націонал-соціалізму та відверто расистської політики гітлерівської Німеччини»?

Використання у виставці  німецьких постановочних фотографій про життя в окупованій Україні Василь Расевич вважає мало не спробою ввести в оману глядача. Можливо, якби ці зображення самі по собі потрапили на очі непоінформованій публіці, була б імовірність їх неправильного потрактування. Але у загальній композиції виставки акценти і смисли розставлено чітко. На тому ж стенді, де німецький офіцер вітається з маленькою дівчинкою, присутні кадри загиблих в окупованому Києві, оголошення «тільки для фольксдойче» і сцени поневірянь селян. У супровідному тексті йдеться про спроби нацистської пропаганди представити німців визволителями, що суперечило реаліям окупації. Між іншим, у виставці використано також візуальні образи радянської пропаганди.

Нацистський режим без прикрас

Ще одним суттєвим недоліком виставки пан Расевич вважає лексику авторів. Він пише: «вживання слів "знищення" та "винищення" до людей є просто неприпустимим. Інакше ми уподібнюємося до нацистів, які, плекаючи мову ненависті, говорили про вбивство цілих народів як про знищення паразитів і шкідників». Дивно, чому пан рецензент не був таким філігранним раніше? Відкриємо книгу: Україна у Великій війні 1939-1945: науково-популярне видання. – Київ:  Емма, 2014, в якій Василь Расевич є членом редакційної колегії та упорядником. Просто кілька цитат. «Загалом у Бабиному Яру гітлерівці знищили 150 тис. осіб, з яких 100 тис. київських євреїв, а також комуністів, учасників радянського підпілля, українських націоналістів, військовополонених, втікачів із концтаборів і примусових робіт, звичайних кримінальних злочинців» (с. 103-104). «Зокрема в Галичині за роки війни було знищено 500 тис. євреїв» (с. 104). «Єврейське населення Сходу, Півдня та Центру України було майже повністю винищене…» (с. 106). «Масове знищення мирного населення, військовополонених і руйнування…» (с. 106).

Представляючи виставку як «виверти пропаганди» і спробу «нав’язати свій канон сучасного історичного наративу», Василь Расевич як альтернативу пропонує не об’єктивність і наукове сумління, а потребу комусь догодити – польським партнерам, Анґелі Меркель, великим наднаціональним об’єднанням…   Просте перерахування учасників Мюнхенської конференції 1938 року Василь Расевич вважає неприйнятним звалюванням до однієї купи з агресором держав, які намагалися такою страшною ціною зберегти мир. А згадка про анексію Польщею Тешинської області, з точки зору рецензента, – підступний прийом авторів виставки, «щоб нікого не залишилося в білому». Пан Расевич застерігає, що концепція виставки не може лягти в основу історичної політики сучасної України. І проблема не в тому, що ця концепція має якісь наукові хиби, а в загрозі, що «Україна, яка виникла 1991 року, розділить долю розпалювачів Другої світової війни, і всім теперішнім та наступним поколінням доведеться пояснювати, чому їхні предки були на боці Гітлера, а не Союзників». Іншими словами, нам пропонується препарована правда як запобіжник проти наклепу.

ZAXID.NET публікує цю статтю за домовленістю з Українським інститутом національної пам’яті та Центром досліджень визвольного руху як відповідь на тексти Василя Расевича, присвячені виставці «Українська друга світова»  («Виверти пропаганди», «Історичні паралелі “Української другої світової”» та «Кривава історія війни заради миру?»).