Влада сміху
IQ

Влада сміху

Сміх став надійним засобом проти бунту

Григорій Швець, 20 вересня 2015 2519 0

Кпити з влади – святий обов‘язок громадянина. Схоже, саме так вважає абсолютна більшість українців. Нам тільки дай привід – ото вже насміємося! Глузуючи з політиків та чиновників, ми почуваємось господарями країни і віримо, що кидаємо виклик сильним світу цього. Однак це лише ілюзія. Насправді ж наш сміх давно не досягає мети і йде політичній системі лише на користь.

І сміх, і гріх

У давні часи, коли усяка влада була від Бога, а монархів призначав особисто Господь, сміху справді боялися. Сміх роз‘їдав сакральне, як іржа. Тому до нього ставилися з великою підозрою і за будь-якого приводу обмежували – достатньо згадати біографію Франсуа Рабле або ще якогось середньовічного глузуна. Як хижого звіра, сміх затискали в тісні рамки, зокрема часові, територіальні та соціальні. Карнавал, ярмаркова площа – ось місце для жартівників та блазнів.

Сміх був витіснений на периферію культури. Вважалося, що мова сміху не здатна виражати істину, тому надуживати нею не личить. У суворому світі хреста і меча жартували рідко й обережно, тримаючи дистанцію від черні і даючи жорстку відсіч будь-яким спробам інвазії. Тому сміхова культура Середньовіччя формувалася на задвірках культури «офіційної» і лише в часи Ренесансу позбулася тавра підозрілого явища.

Тоталітарні й авторитарні режими ХХ століття також не любили сміху. Диктатори явно чи приховано вважали себе ставлениками Бога чи навіть богами у плоті, які вирішують долю народів і власноруч пишуть історію світу. Глузувати з них було блюзнірством. Тим більше, диктатури тримаються на внутрішньому терорі, себто на страху. Але смішного перестають боятися. Тому диктатури пильно стежать, аби не стати смішними для власних громадян.

Саме тому в радянські часи можна було попасти в руки КДБ за політичний анекдот. Зброю сміху диктатури використовують виключно проти зовнішнього ворога. Натомість внутрішнє використання гумору суворо дозується і обмежується. Радянська сатира висміювала «загниваючий капіталізм» гостро і безжально. Але фейлетони про радянські реалії майже нечитабельні – здається, їх писали напівсліпі інтелектуальні кастрати.

Сміх і влада

Демократичні режими не можуть спиратися на терор і, тим більше, апелювати до божественного призначення. Все вирішують не династичні зв‘язки та репресії, а волевиявлення громадян. Впавши в залежність від суспільної думки, політичні еліти доклали титанічних зусиль, аби навчитися нею маніпулювати. Сміх, якого боялися монархи і тирани, було реабілітовано – він став не просто прийнятним, але й необхідним.

Псевдодемократичні режими, які тяжіють до авторитаризму, продовжують тримати громадян на дистанції. Помпезні кортежі, розкішні інтер‘єри, демонстративно надмірні заходи безпеки – правителі, які вдають зі себе фараонів, також не люблять сміху. Проте західна еліта старанно підкреслює свою близькість до народу. А найкращий спосіб це продемонструвати – дати народові посміятися з себе.

Буш-молодший роками вдавав з себе селюка, Обама кривляється перед камерою, Меркель старанно обирає недолугі костюми – здається, сильні світу хочуть, аби з них кепкували. Найбільший гріх демократичної політики – налякати власних громадян, а от насмішити їх – майже обов‘язкова норма сучасної політичної культури. Втім, це не просто етикет, а ще й потужний засіб політичного самозахисту.

Висміяти диктатора, який вдає зі себе фараона, дуже просто. Але спробуй-но висміяти того, хто сам виставляє себе на посміх! Лезо політичної сатири, яке століттями гострили громадяни, аби пробивати панцир офіціозу, тепер щоразу проштрикує порожнечу. Атаки на сакральний ореол влади втратили сенс, відколи влада сама відмовилася від ореолу сакральності. Те, що монархи вважали б блюзнірством над короною, практикують сучасні можновладці.

Сміх проти бунту

Крім того, сміх став надійним засобом проти бунту. З тиранам б‘ються до останньої краплі крові, проте ніхто не святить ножів, аби повстати проти блазнів. Лише там, де влада є страшною, сміх виконує революційну функцію, позбавляючи тиранію її єдиної опори – страху громадян. Але якщо політична система тримається не на страху, а на ілюзії рівності, сміх лише допомагає притлумити внутрішні суперечності.

Що старанніше керманичі країни вдають зі себе блазнів, то важче бунтівникам переконати суспільство, що справи по-справжньому кепські. Бо те, над чим сміються, не може бути страшним. Навряд чи євреї кепкували з нацистів, які відправляли їх у гетто, а потім – в концтабори. Корумпований некомпетентний уряд може висміювати хто завгодно, але не ті, кого ці міністри прирікають на злиденне існування.

Крім того, сміх допомагає скинути соціальну напругу і приспати пильність суспільства. Саме тому досвідчені публічні політики зовсім не проти, аби їх висміювали в телешоу та пресі. Виставляючи себе на посміховисько, набагато легше приховувати справжні прогрішення перед громадянами. Саме тому серед політиків чимало ексцентричних шоуменів: у тому, хто має імідж ідіота, важче роздивитись злочинця.

Людина влаштована так, що смішне вабить її більше, ніж страшне. Тому сміх – це універсальний інфопривід, яким можна перекрити будь-який скандал. Коли російський прокурор бовкнув про чеченські подвиги Яценюка, українські медіа корчилися від реготу цілих два дні. Аж так, що забули про головне: в цей час в Росії судять двох українців, одного з яких російські спецслужби викрали прямісінько з території України!..

Ми вже навчилися розпізнавати популізм і потроху вчимося верифікувати брехню. А тепер нам треба навчитися не сміятися – особливо тоді, коли цього від нас хоче влада. Радянські дисиденти вчилися сміятися над суворими диктаторами, а наше завдання – не сміятися над блазнюванням можновладців. Бо що гучніше регоче публіка, то спокійніші розмови у високих кабінетах. І гірше чути, про що шепочуться в кулуарах.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук