«Вони мали більше запитань, аніж відповідей»

Тимофій Гаврилів про письменників, які пережили Першу світову війну

КультураЛюбов Куйбіда, 31 жовтня 201510760

Тимофій Гаврилів – поет і прозаїк, автор праць з теорії та історії літератури, перекладач. У фокусі його перекладацької діяльності – австрійська та німецька літератури, зокрема новели Йозефа Рота, поезії Георга Тракля, есеї Ганса-Георга Гадамера, п’єси Томаса Бернгарда та Ельфріди Єлінек, які вийшли друком окремими книжками. Також у рамках супровідної програми до виставки «Велика війна 1914 – ... Індивідуальний та глобальний досвід», Тимофій Гаврилів прочитав лекцію, в якій розповів про те, як українські письменники Галичини переживали й зображали війну в своїх текстах. Ми зустрілися із ним у Центрі міської історії, щоби поговорити про погану війну і добру літературу в кривавому ХХ столітті.     

Виставка в Центрі міської історії називається «Велика війна 1914 – ... Індивідуальний та глобальний досвід». Як відомо, в українському науковому і публічному дискурсі на означення подій 1914-1918 років традиційно використовують назву Перша світова війна. Якій назві Ви надаєте перевагу у своєму дослідженні?

Першу світову війну справді називали великою війною, зокрема тут, у Галичині, з огляду на значний масштаб і розмах. З того часу проминуло сто років, і багато що змінилося, тому коли зараз говорять «велика війна», для мене це словосполучення набуває вторинного амбівалентного відтінку – на кшталт ґлорифікації. Хоча в моїх очах жодна війна не може бути великою, хіба лише в значенні великої бійні, якою ця війна і стала для Європи у першій половині ХХ століття.

Напевно, словом «велика» також означувати її неочікувано значну тривалість у часі. Про Першу світову війну думали й говорили як про таку, що закінчить усі війни. Натомість вона затягнулася на понад чотири роки і, зрештою, вилилась у початок Другої світової війни.

Ця війна не могла покласти край усім війнам, була вона останньою великою битвою імперіалістичних титанів, але, що цікаво, приводом і поштовхом для цієї битви став вияв радикального націоналізму. Знаємо, що було далі, – на руїнах імперій або постали національні держави, або ж намагалися постати й не змогли, як це відбулося з Україною.

У ході війни різні крайові, регіональні спільноти почали схилятися до національного самоусвідомлення. Це дуже добре помітно на прикладі українства, яке не мало такої впливової політичної репрезентації в рамках імперії, як, скажімо, чехи або поляки.

Війна загалом сильно змінила художнє письмо, в різний спосіб вплинула на поетику та естетику художніх текстів. Разом з тим, вона радикалізувала політичні погляди, що можна простежити у біографії Осипа Турянського, про якого згадую у своїй лекції.

Турянського мобілізували на війну в зрілому віці. Він був доктором філософії, викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії. На відміну від багатьох учасників війни, які стали націоналістами, пережитий досвід війни зробив його переконаним пацифістом, що, як я розумію, було доволі нетиповим для повоєнної Галичини.

Позиція Турянського не вписувалася в повоєнну політику Польщі в Галичині, яка орієнтувалася на етнічну державу, а не політичну націю в сучасному розумінні. Українці, своєю чергою, також прагнули емансипації та національної держави, як поляки чи інші народи Центральної і Східної Європи. Тому Турянський потрапив, так би мовити, поміж двох вогнів.

Турянський-письменник цікавий насамперед тим, що його роман «Поза межами болю» – найяскравіший зразок саме українського експресіонізму про Першу світову війну. У цьому тексті спонукає до роздумів над тезою «війна versus культура». Гуманізм та всі інші культурні досягнення людства Турянський вважає нічим у порівнянні з війною, на тлі війни, на тлі цих трибів, низьких, руйнівних потягів людей, політиків, націй, імперій і так далі. По суті, Турянський сформулював це задовго до початку Другої світової війни і трагедій, які вона спричинила. Міркування про те, навіщо взагалі потрібна культура, якщо вона не може запобігти війні, трапляються пізніше у працях Теодора Адорно.

Питання про роль і призначення культури у часі війни зараз активно обговорюють в Україні – зрозуміло, що у зв’язку з воєнними діями на Сході. Як ви оцінюєте можливості культури протистояти збройним конфліктам?

Культура, на жаль, не могла й не може запобігти війнам, і це є найглибшою кризою гуманізму, адже ні краса, ні естетика, ані жодні добрі почування, що їх пробуджує в людині культура, не здатні відвернути та унеможливити війну, бо ірраціональне раптом вибухає і бере гору.

Поряд з тим, значна частина європейських культурних еліт сприйняла Першу світову війну з великим ентузіазмом.

Загалом багато відомих письменників, німецькомовних і не лише, в різних середовищах, у різних імперіях спочатку перебували у стані великої ейфорії стосовно війни. Для прикладу, один із найвпливовіших представників австрійського модерну, Гуґо фон Гофмансталь, укладав текст звернення цісаря «До моїх народів» (An meine Völker!). Цікаво простежувати, як згодом змінюється їхнє бачення: поступово до більшості митців приходить прозріння, а відтак і критичне ставлення до воєнних подій. Наприкінці майже не залишиться тих, які б схвалювали війну чи захоплювалися нею. Зрештою, саме досвід Першої світової війни мав вирішальний вплив на літературу «втраченого покоління» на американському континенті та в європейських країнах.

Ви перекладали українською мовою вірші Георга Тракля, мобілізованого на Першу світову війну. Якою мірою воєнний досвід нашарувався на й так доволі трагічне світосприйняття поета?

Коли Тракля, фармацевта за освітою, прикликали до війська, він опинився у Східній Галичині, під Городком. Тут опікувався 80-90 пораненими, не маючи жодних медикаментів. Сьогодні лише приблизно можна уявити, що він, людина чутлива, відчував у цій ситуації. Зрештою, Тракль потрапив до гарнізонного шпиталю в Кракові, де й помер. Припускають, що наклав на себе руки, прийнявши завелику дозу кокаїну. Стосовно творчості, Тракль ще напередодні Першої світової війни, упродовж 1912, 1913 і на початку 1914 року, прямував до виразного експресіонізму. Хоча, на відміну від багатьох колег Тракля, його важко назвати «чистим» експресіоністом. У найпізніших своїх творах, я б назвав їх постекспресіоністичними, він ближчий до Гельдерліна.

Досвід війни був достатньо трагічним для письменників, які відчували свою приналежність до Габсбурзької монархії. Її розпад означав для них втрату батьківщини.

Для багатьох авторів, які усвідомлювали себе галичанами, особливо єврейського походження, це справді було так. Наприклад, для Йозефа Рота, який активно опрацьовує цю тему у своїх пізніх текстах, зокрема в новелі «Погруддя цісаря» (1934) і в романі «Гробівець капуцинів» (1938). Діями та вчинками своїх персонажів і протагоністів письменник post factum зводить порахунки із національними державами, покладаючи на них провину за руйнування того ідеального, ідилійного світу вчорашнього дня. Александр Ґранах, автор спогадів «Ось іде людина», також недвозначно зазначив, що Перша світова війна стала для нього втратою батьківщини. Попри те, Ґранах дуже по-різному зображав війну, описуючи різні моменти і співжиття, і конфліктів між етнічними та релігійними спільнотами.

Писання у часі та невдовзі опісля Першої світової війни стало можливістю для авторів висловити пережитий біль і розчарування. Наскільки у їхніх творчості взагалі залишається місце для героїзму і / або гуманізму?

Письменники, які повернулися з війни, – це особистості, які не відбулися або втратили себе, це люди зі зруйнованими долями. Вони мали більше запитань, аніж відповідей. Це те, що є спільним знаменником для всіх європейських літератур і для українського письменства зокрема. Стосовно ж Йозефа Рота, то він не брав участі у бойових діях, а працював у військовій установі, яка цензурувала кореспонденцію. Незважаючи на те, робив приватні спроби «самоміфологізуватися», називаючи себе і майором, і великим вояком, казав, що за кращих обставин зробив би унікальну військову кар’єру. Але то були фантоми або жарти на маргінесі його творчості; це передусім відзеркалено у спогадах про нього.

Чому ж Рот так сильно засуджував національні держави? Напевно, не лише тому, що вони, на його думку, зруйнували імперії (імперії самі себе успішно руйнували). Рот був одним із небагатьох надзвичайно проникливих людей (хоча його письмо може видатися неглибоким і не завжди серйозним), хто, на відміну від своїх сучасників і колег, дуже швидко відчув наступ нацизму на Європу. Це добре прочитується у листуванні між Ротом і Цвайгом, яке значною мірою пояснює його спосіб мислення і письма.

З такої перспективи творчість Рота і властива їй ностальгія – це не лише питання лояльності до монархії та ідеалізація мирного життя до війни, а також захисна реакція на загрозу нацизму.

Абсолютно правильно. В українській літературі ідеалізація Австро-Угрощини і світу до 1914 року з’явилася наприкінці 80-х і в 90-х роках. Письменники описували й експлуатували цю тему дуже по-різному. Але все це відбувалося post factum, уже зі знанням досвіду міжвоєнної Польщі і радянської влади, і катастрофи нацизму. Йозеф Рот ці речі зумів передбачити.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук