Вони так і не зрозуміли
IQ

Вони так і не зрозуміли

Російські експерти вже зловтішаються, прогнозуючи повторення 2005 року

Василь Расевич, 28 жовтня 2014 7947 0

Правлячий політичний клас так і не зрозумів, що громадянське суспільство в Україні вже не має наміру терпіти його неефективний менеджмент, бутафорні політичні поділи та вдаваний патріотизм. Два антиподи і водночас два аутсайдери виборчих перегонів в один голос висловили свої претензії не до себе самих, а до народу, який, зрозуміло, «не доріс», «не зрозумів», марно «очікував» і взагалі – «раби не здатні проголосувати за її величність національну ідею». Такі голоси, як не дивно, пролунали від висуванця «Блоку Петра Порошенка» Тараса Возняка – культуролога, політолога і знаного ліберала та «свободівки» Ірині Фаріон, особи з дуже поганою славою у всеукраїнському масштабі. Що ж їх об’єднало, цих вічних опонентів? Відповідь – програш і примара розчинитися в загальній людській масі.

Про те, як «розійшлися» Петро Олексійович з Арсенієм Петровичем

Ні, вони не сварилися і не скандалили. Вони не влаштовували сцен і навіть не обмінювалися суворими поглядами, принаймні публічно. Це могли собі злегка дозволити їхні клеврети, і то не виходячи за межі пристойності. Два амбітні політики, які мають добру освіту, непоганий управлінський досвід і обоє вільно володіють англійською мовою. Обидва є переконаними патріотами України, відчувають величезний тягар відповідальності, який на них поклали час і доля, мають свій план виведення держави з жахливої кризи. Як кажуть, «диявол ховається в дрібницях». Так і тут. Обидва українські харизматичні лідери мають, на жаль, «свій» план і «своє» бачення.

Коли в Україні мимоволі склався правлячий тандем: Петро Порошенко – президент, а Арсеній Яценюк – прем’єр-міністр, і їм дещо почало вдаватися, українці втішилися і приготувалися підтримати їхні кроки в плані радикального реформування економіки й суспільства. Правда, на заваді негайному реформуванню та покаранню активних діячів попереднього злочинного режиму стали війна та старий склад парламенту. І знову ж таки публічно особливих розходжень між президентом та прем’єр-міністром майже не виникало. Але з часом почалися труднощі та розбіжності з очищенням державної вертикалі влади (недолуга кадрова політика президента), визначенням зовнішньополітичного курсу країни (переорієнтування зі Сполучених Штатів Америки на Німеччину) та навіть щодо перебігу внутрішньополітичних процесів.

Перші тертя спочатку були помітними тільки у риториці обох фігурантів. Якщо Петро Олексійович, виступаючи з аналізом подій в зоні АТО, старанно підбирав слова, щоб, бува, не вимовити «Росія – агресор», Арсеній Петрович чітко і безкомпромісно називав речі своїми іменами. Якщо в стилі Петра Порошенка стала переважати майже акторська емоційність, то Арсеній Яценюк, навпаки, відмовився від характерних йому «писклявих» вигуків і став говорити чітко, логічно і, головне, зрозуміло. Рейтинг прем’єра почав стрімко рости. Це не могло пройти повз увагу оточення президента: посипалися сигнали, що Яценюк «заробляє бали» на наступні парламентські вибори.

До всього додалася гіркота зовнішньополітичних невдач президентського пулу. Особливо це стосується американського напрямку, де, що гріха таїти, Арсеній Яценюк завжди сприймався за свого, а вибір Петра Порошенка на користь «нормандського» варіанту вирішення української кризи дав йому очікуване перемир’я, але не додав позитиву з боку США. А якщо вірити кулуарним поголоскам, то однією з умов підтримки американцями України була вимога, що Арсеній Петрович має обов’язково залишитися на посаді прем’єр-міністра. Президентові нічого не залишалося, як розпочати свою гру щодо «нейтралізації» потенційного політичного конкурента.

Вперше ця конкуренція вирвалася на люди, коли прем’єр-міністр Яценюк гучно заявив про свою відставку. Заява виявилася дуже несподіваним кроком і викликала справжню бурю в українській політиці. Кілька днів ніхто не міг зрозуміти, у чому ж криється причина цього прем’єрського демаршу. І тільки після того, як Яценюк публічно заявив, що про розвал коаліції з метою розпуску парламенту і призначення нових виборів до Верховної Ради він довідався з телебачення, а не від президента України, стало зрозуміло, що Петро Олексійович веде свою самостійну гру. Погодьмося, про який тандем можна говорити, якщо друга особа в державі не знає, що президент веде сепаратні переговори із фракціями УДАРу та ВО «Свобода» про вихід з коаліції?

Другий прикрий випадок полягав у тому, що Арсеній Яценюк напередодні виборів перебував у дуже пікантній ситуації, і розв’язати її можна було тільки за погодженням з президентом. З одного боку Яценюк формально належав до «Батьківщини» під проводом Юлії Тимошенко, хоча на президентських виборах підтримав не її кандидатуру, а Петра Порошенка, з другого боку, він більше не бачив себе у виборчому списку тієї ж Тимошенко. Це була добра нагода відновити тандем і разом здобути перемогу на парламентських виборах. До останнього Арсеній Яценюк тримав інтригу, чекаючи на зустрічні кроки з боку Порошенка, і той вистрілив… Порошенко оголосив, що йде на вибори зі своїм іменним блоком, «Блоком Петра Порошенка».

Зрозуміло, що прем’єр Яценюк вирішив участі в обряді васального «упокорення» прізвищем не брати, президентський перстень не цілувати і швидко заходився формувати свою політичну силу на вибори. При цьому він відкрито назвав причину такого свого кроку: «Ми повинні були разом з президентом йти на вибори, «Блок Петра Порошенка» – це мене не задовольнило. Ми в різних таборах, але об’єднані реформами заради змін». Однак причиною поділу на два окремі політичні блоки був не тільки іменний блок Петра Порошенка. Політолог Андрій Золотарьов більш докладно пояснив розбіжності, що виникли між недавніми союзниками: «Зокрема команда Яценюка займає жорсткішу позицію в питанні Донбасу та Росії, це кардинальне розходження з курсом, який зараз веде Порошенко. Водночас Яценюк не квапиться бігти в опозицію, бо має надію залишитися прем’єром».

Таким чином перспективний владний тандем перетворився на змагання двох спринтерів за людські симпатії. Розрахунок президентської команди, напевно, був таким, що за дуже короткий термін Яценюкові не вдасться розкрутити свій новий/старий політичний проект «Народний фронт», а отже, той не зможе більше претендувати на прем’єрське крісло. І тоді збудеться мрія президентської команди, коли Петро Порошенко впливатиме на обрання спікера та призначення прем’єр-міністра.

Люди з оточення президента сподівалися ще раз прокрутити технологію з «обранням у першому турі», намагаючись представити «Блок Петра Порошенка» як єдино можливий консолідуючий центр майбутньої української влади. Вони так і не зрозуміли, що це не їхня технологія спрацювала при голосуванні за кандидатуру Порошенка у першому турі президентських перегонів, а подіяв колективний розум українців, бо в умовах війни нема часу на «тури». Ще один хибний висновок із президентської кампанії зробив Петро Порошенко (і це завадило йому тверезо глянути на парламентські вибори), коли перемогу на президентських виборах він сприйняв не як кредит довіри від людей, а заслужену власну перемогу.

«Час єднатися»… навколо мене

«Блок Петра Порошенка» обрав собі за головне виборче гасло заклик «Час єднатися». Добре гасло для мирного часу і за чітко структурованої партійно-політичної системи. Добре гасло для суспільства, в якому зрозуміло, хто твої вороги, хто союзники, на кого можна опертися, а від кого варто триматися подалі. Але це саме гасло на момент, коли в суспільстві відбувається злам старої партійно-політичної системи, зміна правлячої еліти на всіх рівнях, можна двояко відчитати.

По-перше, «час єднатися» навколо президента, який наробив (сподіваюсь без наміру) масу кадрових помилок, призначаючи на ключові посади не зовсім професійних, а то й корумпованих старих кадрів, можна зрозуміти як заклик законсервувати стару систему. Бо як інакше можна зрозуміти зволікання Генеральної прокуратури у справі розслідування злочинів режиму Януковича під час Революції Гідності? Чому ніхто не покараний? Чому основні функціонери кривавого режиму під виглядом нових політичних сил спокійно балотуються до Верховної Ради, масово використовуючи той самий набір зловживань: підкуп, шантаж, маніпуляції? Чому президентський Блок пішов на відкриті домовленості щодо «зачистки» округів під конкретних кандидатів (заява фронтмена «Блоку Петра Порошенка» Юрія Луценка у програмі ТСН про домовленість, на знак подяки «Свободі» за розвал коаліції, не висувати своїх кандидатів проти «свободівців» на мажоритарних округах)? Невже люди президента не розуміли, що таким чином порушують конституційні права громадян, позбавляючи їх права вибору?

По-друге, у якийсь момент вся президентська рать заговорила про необхідність єднання як про потребу зосередити усю повноту влади в руках президента. Мовляв, тільки тоді він отримає можливість розпочати важливі реформи, закінчити війну і стабілізувати країну. Луценко взагалі почав говорити про небажаність обрання до Верховної Ради малих партій, бо, як не крути, малі партії обов’язково прославлятимуть тільки свого «вождя». Отже, за логікою Луценка, варто голосувати тільки за великі проекти, а ще краще – за БПП. Взагалі Юрій Луценко виявився справжньою знахідкою для журналістів, бо в емоційному пориві міг розкрити ледь не всю кухню президентської політики. У словах про маленькі партії і «вождів» чітко прочитується бажання команди Порошенка не тратити сили і час на формування повноцінної більшості, а, як звикло, обмежитися домовленостями з однією або двома найсильнішими силами і створити коаліцію під себе. Але чим це відрізняється від попереднього режиму?

Передчасна прем’єріада

Іще один радник президента – Микола Томенко – заговорив про «наболіле». Виявляється, найбільшою проблемою парламентської виборчої кампанії є не перемальований «Опозиційний блок», не масове повернення через мажоритарні округи «гвардії Януковича», а прем’єрські амбіції Яценюка. Виступаючи на програмі «Свобода слова» 24 вересня, він заявив: «Прем’єріада нікому не потрібна, окрім лідера однієї політичної сили, який пропагує себе  на посаду прем’єр-міністра. А взагалі-то у нормальних цивілізованих країнах ключовим завданням після виборів є не те, хто буде прем’єром, а на яких засадах створюється коаліція». Оскільки у передвиборній агітації тільки «Народний фронт» Яценюка рекламував свою професійну урядову команду, то зрозуміло, до кого звертався радник президента.

Буквально в останній тиждень перед виборами, коли українська соціологія давала «Народному Фронту» заледве 7-8%, команда Порошенка, яка сподівалася на свій успіх в межах 35-40%, заговорила про те, що зможе і на прем’єра висунути свою людину. У повітрі повисло прізвище «вінницького» пана Гройсмана. Інтрига з Гройсманом зберігалася аж до моменту оголошення результатів екзит-полів. Виявилося, що «Народний фронт» отримав майже стільки, скільки у БПП рівень довіри виборців. І, власне, це був сигнал від виборців, що вони хочуть бачити і надалі прем’єр-міністром Яценюка. Що вони не пробачили президентові кадрових помилок і позитивно оцінили роботу Арсенія Яценюка на посаді прем’єр-міністра.

Але президентська рать не здавалася. Надії додавала інформація, що ставленики БПП успішно проходять в мажоритарних округах і п’ятивідсотковий бар’єр долає ВО «Свобода». Фракція «Свободи» могла стати золотою акцією для Порошенка. Але не стала, не пройшла. І враз змінилася риторика людей президента. Нарешті знову почалися розмови про велику відповідальність, яка покладається на український політичний клас, про те, що основу коаліції становитимуть БПП і НФ. «У новій коаліції не буде «старших» та «молодших» партнерів», – заявляє тепер вже Юрій Луценко.

І знову бачимо, що українська політична еліта, навіть навчена досвідом Революції Гідності, ладна перегризти горлянку один одному, керуючись благими намірами й усуваючи на своєму шляху всіх тих, хто потенційно може заважати згуртованими колонами крокувати у світле і безхмарне майбутнє під керівництвом мудрого та справедливого президента. Але знову на перешкоді опиняється народ, який чомусь не втомлюється коригувати задуми політиків і для демократичної рівноваги голосує за тих, на кого також покладає свої надії.

Коаліція

«Народний фронт» Арсенія Яценюка несподівано став лідером виборчих симпатій. І це попри те, що уряд Яценюка ще навіть не розпочав реформи в країні. Можна знайти купу виправдань такій бездіяльності. Наприклад, у тому, що зі старою Верховною Радою не можна було сподіватися на відповідну законодавчу базу для реформ, в тому, що держава в стані війни, і в тому, що уряд був таким, як співається в російській пісеньці: «я его слепила из того, что было». Виправдань можна знайти безліч, але чи варто?

Арсеній Яценюк не має права повторити помилку Петра Порошенка, сприйнявши електоральну підтримку на останніх виборах не як оцінку роботи кабінету і його особисто, а як кредит довіри. Бо його заслуга полягає тільки в тому, що він втримав ситуацію під контролем у найважчий час, але ще нічого не зробив для розвитку.

Російські експерти вже зловтішаються, прогнозуючи переростання цього наразі невинного змагання двох гідних українських політиків у широкомасштабний конфлікт. Вони сподіваються на повторення 2005 року, коли ворожнеча між президентом і прем’єром звела нанівець результати Помаранчевої революції і реставрувала ще гірший від попереднього кланово-олігархічний режим. 

А тому, щоб не повторити помилок, Петрові Порошенку та Арсенію Яценюку треба негайно припинити ці дурнуваті змагання. Створити коаліцію, розділити відповідальність за долю України і змиритися нарешті з долею камікадзе. Обом. Бо після жорстких реформ, які вкрай необхідні нашій країні, президентський пост більше не засвітить ні одному, ні другому. Бо шкода буде, якщо й вони так і не зрозуміли, що мають прокласти дорогу для появи нового політичного класу, для іншої нової України.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук