Як мешканці Львова та Умані сприймають культурну спадщину навколо себе

П’єр Нора колись написав: «Форми пам’яті не залишають місця для самої пам’яті». Іншими словами, якщо в просторі міста існує занадто багато згадок, носіїв, опор пам’яті для пам’яті як такої місця не залишається. Втім, існує і протилежна думка.

Без своєрідних рамок пам’яті, без передачі її хоча б у форматах усної історії не залишиться й сліду спадщини. Культурна пам'ять – те, про що пам’ятаємо, а її рамки – коли, де і як пам’ятаємо. Важливі дати, усталені комеморативні практики, знакові простори та пам’ятники – ось приклади типових рамок пам’яті.

Що з цього помічають люди у своєму повсякденному житті, у своїх населених пунктах? Чи цікавить мешканців історія своїх населених пунктів у часи плинності сьогодення, і що саме люди знають про власну культурну спадщину?

Наприкінці 2018 року Центр міської історії Центрально-Східної Європи у співпраці з Українським центром вивчення громадської думки «Соціоінформ» проводили опитування мешканців Умані та Львова стосовно їхньої зацікавленості, обізнаності та ставлення до різних питань, пов’язаних з питаннями культурної спадщини. Цифри, які наведені далі, взяті з цих досліджень.

***

Більш як 70% населення обох міст (в Умані – 75%, у Львові – 78%) декларують свій інтерес до історії міста. Це багато чи мало? Зважаючи на демографічні зміни в кожному місті, коли лише за нашого життя змінилось близько половини їх мешканців, ця цифра є промовистою. Вона може ілюструвати і соціально бажану відповідь («правильним є демонстрація інтересу до історії») або ж таки інтерес, але в обох випадках свідчить про важливість теми того, як ми бачимо своє минуле.

Звідки черпають люди інформацію про історію своїх міст? Невже досі з лекцій, підручників чи музеїв чи, все ж таки, всіх «захопив у полон» Інтернет? Цікаво, що у Львові музеї таки займають почесне третє місце у переліку популярних джерел – після телевізійних програм і сторінок у мережі Інтернет про Львів, а от в Умані соціальні мережі виграють у пошуку в Інтернеті та телевізійних програм.

Очевидно, що соціальні мережі грають основну роль для молодшого покоління уманчан, але вікові кордони між «інтернетчиками» та «телевізійниками» поступово розмиваються.

Соціологічні дослідження, власне кажучи, дають змогу зорієнтуватись у тому, з якими джерелами інформації можна працювати експертам з культурної спадщини вже сьогодні, орієнтуючись на ті чи інші групи, а на які варто зробити акцент у майбутньому.

Зазвичай, більш впізнаваними є пам’ятники та простори у центрі міста – соціологія допомагає відстежити, які пласти культурної спадщини вибиваються з цього правила.

Наприклад, у Львові пам’ятник гетто знають менше половини мешканців, більш того, частина з них вважає цей пам’ятник чимось іншим – через типовий дизайн. Єврейська спадщина в цьому місті, загалом, є менш знаною та видимою попри її присутність у центральній частині міста.

В Умані ж переважна більшість мешканців (80%) ідентифікує пам’ятник Гонті та Залізняку, провідникам Коліївщини, хоча він знаходиться за умовною центральною частиною міста. Можливим поясненням є те, що саме Гонту та Залізняка 56% уманчан вважають найбільш видатними історичними постатями у місті, а тема неоднозначності пам’ятника тривалий час була досить популярною в медіа – від місцевих до міжнародних.

Водночас, ні в Умані, ні у Львові населення не хоче нових пам’ятників, і це є досить очевидним свідченням, що «ера пам’ятників» відживає себе. Про це свідчать результати соціологічного дослідження. Водночас, є прошарок тих, хто вважає, що новий пам’ятник потрібен (наприклад, це близько 20% респондентів у кожному місті), зокрема, у зв’язку з важливістю пам’ятання загиблим воїнам на Донбасі чи Небесній Сотні.

Ця редукція до сучасності цілком зрозуміла – в умовах швидкого плину сучасних подій, насичених емоціями, важко втримувати фокус уваги на минулому. Знання суспільних настроїв дозволяє планувати ті чи інші комеморативні практики відповідно до запитів містян.

Цікаво, що у відповідь на відкриті запитання про події минулого, які позитивно вплинули на місто, львів’яни та львів’янки називали події національного масштабу, як-то незалежність України чи Євро-2012, а в Умані вели мову про події місцевого масштабу – насамперед, будівництво парку «Софіївка».

Негативні події для обох міст пов’язані з війнами, насамперед, з Другою світовою війною; у Львові в цьому контексті ведуть мову про радянську окупацію.

Соціологічні дослідження допомагають виявити масштаб і поширеність згадок про ті чи інші події, оцінити їх віддаленість у часі та суспільний запит на рефлексію, роздуми, способи пам’ятання про них.

У той же час, результати таких досліджень відкривають і те, про що не згадують, тобто невідомі, незнані чи замовчувані сторінки міської історії. Це дозволяє коригувати освітні політики у найширшому розумінні – через виставки, перформанси, статті та лекції.

В Умані мешканці найбільше люблять проводити час у згаданому парку «Софіївка» і біля фонтанів, що знаходяться поряд з пам’ятником Тарасу Шевченку. Вони визначають це місце як «фонтани біля Осташівки» (Осташівка – назва річки поряд) чи «фонтани біля алеї», але пам’ятник у такому визначенні зникає, немовби розчиняється.

Зважаючи на те, що саме постать Шевченка стала центральною у більшості офіційних заходів після проведеної декомунізації та тривалого ремонту центральної площі міста, важливо, що поява фонтанів досить швидко перевизначила цей центр у сприйнятті багатьох уманчан та уманчанок.

У Львові улюблені місця жителів міста – це парки та Площа ринок зі Старим містом. Можна сказати, що в обох містах улюблені простори їх жителів збігаються з туристичними місцями, тобто соціологічні дослідження дозволяють зафіксувати відсутність просторового поділу міста «для своїх» і «для гостей», відсутність своєрідної «втечі» містян від туристів.

Молодші люди, як у Львові, так і в Умані, схильні «відрізати» спадщину багатьох культур своїх міст, вважаючи їх суто українськими. Соціологія допомагає пояснити, що про інші культури приємно говорити тоді, коли вони не викликають загрози для домінуючої культури.

Наприклад, польська спадщина в Умані є радше фігурою мовлення, про яку приємно говорити у розрізі парку «Софіївка», але у Львові польська спадщина викликає низку проблемних емоцій. В Умані всі мешканці знають про спадщину, пов’язану з паломництвом хасидів, але складність цієї спадщини виражається у непростому ставленні містян до паломництва в залежності від виміру – культурний, правовий, економічний чи політичний.

Соціологічна оптика дає змогу побачити конкретні больові точки у суспільстві для того, щоб попередити їх збільшення чи сприяти вирішенню. Втім, вирішення проблем вже є спільною відповідальністю нас усіх – тих, хто безпосередньо контактує з культурною спадщиною, хто її зберігає та розвиває.

Алла Марченко, дослідниця докторантка на Ph.D. програмі Інституту філософії та соціології Польської Академії наук (Варшава)