«Якщо ми не напишемо книжки про війну, це зробить Росія»
IQ

«Якщо ми не напишемо книжки про війну, це зробить Росія»

Інтерв’ю з письменником Євгеном Положієм

Сергій Шебеліст, 25 вересня 20169811

Війна на Сході України спричинилася до появи багатьох телепрограм, документальних фільмів, прозових та поетичних творів, фронтових мемуарів і навіть п’єс. Не оминув увагою цю тему й відомий журналіст та письменник із Сум Євген Положій. 2015 року він опублікував збірку новел «Іловайськ», яку на 22-му Форумі видавців у Львові визнали найкращою книжкою про війну.

В її основі – реальні персонажі та реальні події наприкінці серпня 2014-го, пропущені крізь призму художнього бачення автора. Протягом року Положій провів багато презентацій у книгарнях, університетських аудиторіях, бібліотеках і будинках культури, на яких побували не тільки пересічні читачі, а й безпосередні прототипи героїв – прикордонники, бійці добровольчих батальйонів і батальйонів територіальної оборони.

Під час роботи над твором письменник зібрав стільки інформації, що вмістити її в рамки однієї книжки не вдалося, тому довелося писати нову. Свіже, щойно з друку, видання має назву «5 секунд, 5 днів». Про війну, літературу і справедливість Євген Положій розповів в інтерв’ю ZAXID.NET.

 

– Як і чому Ви вирішили взятися за художнє осмислення такої складної теми, як Іловайська трагедія?

– Поштовхом до написання книжки про Іловайськ стала розмова з моїм товаришем Юрієм Коваленком, волонтером-пошуковцем із місії «Чорний тюльпан». Вони, як кажуть, «піднімають» із безвісти солдатів часів Другої світової війни. Знаходять останки, домовляються з місцевою владою і потім їх урочисто перепоховують. Влада фотографується біля трун, і всі думають, що це вона займається такою шляхетною справою. Насправді ні.

Солдати Другої світової нікому непотрібні. Як виявилося, у нас так багато почестей ветеранам, а рештки людей, які віддали своє життя, досі валяються (інакше й не скажеш) по всьому театру бойових дій у Східній Європі – в Росії, Україні, Білорусі. Ні Радянський Союз, ані його наступники не турбуються на державному рівні про те, щоб перепоховати воїнів. Цим займаються волонтери.

Як з’ясувалося, вони також займаються пошуком і перепохованням українських бійців, які гинули і гинуть у 2014–2016 роках. У жовтні 2014-го в місії «Чорний тюльпан» відбулася перша експедиція в район боїв, які тривали під Іловайськом. Із цієї поїздки Юра повернувся темний і сумний, хоча зазвичай він дуже світла людина. Він показав мені фотографії. Це насправді жахливе видовище.

Я зробив репортаж для газети, і тоді зрозумів, що ті фотографії і ті цифри, які назвав мені товариш, реально не відповідали тому, що оприлюднюють офіційні джерела. У штабних повідомленнях ішлося про 107 загиблих. Юра ж говорив, що пошуковці «підняли» 150 тіл наших. І колон, які виходили з-під Іловайська, було не дві, а як мінімум сім. Я побачив, що там, м’яко кажучи, щось не так. Після цього вирішив докладно розібратися в темі: почав їздити в зону АТО, зустрічався з бійцями, які вийшли з котла, збирав їхні історії.

– Наскільки важко було спілкуватися з бійцями?

– Важко. Тому що це емоції, переживання, спогади. І ти розумієш, що нічим реально не можеш їм допомогти.

– Що Вас найбільше вразило під час цих розмов?

– Ті, хто воював, ні про що не шкодують, у якому б вони стані не були. Люди навіть без кінцівок сповнені планів та оптимізму.

– Нині з’явилося багато літератури про війну на Сході. Як Ви вважаєте, чи не занадто швидко це відбувається? Чи, може, писати треба саме тепер, доки враження свіжі, а емоції не охололи?

– Коли хтось запитує про якісь глибші книжки, я цікавлюся: «А які глибокі твори про російсько-українську війну Ви вже прочитали?». І люди відповідають, що нічого ще не читали, але все одно думають, що писати треба глибше, ніж написано. Ця позиція називається «не читав, але засуджую» або «не читав, але я скажу». Мені такий підхід абсолютно незрозумілий. Можливо, для якихось письменників потрібен час, аби реально осмислити тему. Хай осмислюють десять, двадцять, сорок, п’ятдесят років – немає питань.

Але я вважаю, що такі книжки, які створені за фактами, потрібно писати зараз, оскільки багато людей, котрі воювали тоді, можуть і зараз загинути. Це по-перше. А по-друге, якщо не напишемо ми, то напишуть комбати чи інші керівники, і через п’ять років ми дізнаємося, що це Аваков штурмував Донецьк. Подивіться чотирихвилинний ролик, який створили «Радіо Свобода» і Генеральний штаб Збройних Сил до другої річниці Іловайська. За його сюжетом, усі втікали з поля бою, всі. І тільки штаб АТО воював. А я Вам скажу, що було в штабі АТО 24 серпня 2014 року, коли росіяни перейшли український кордон, оточували, брали в полон і вбивали сотні наших солдатів. Там виступав «95-й квартал», співали пісні й відзначали День Незалежності.

І по-третє, якщо ми не напишемо книжки про війну, це зробить Росія. Такі видання знову заповнять наш простір, і ми будемо казати: «А що ж ми нічого не зробили?». Давайте займемо позицію літературних нуворишів, еліти й говоритимемо, що це – не моя справа, я в білих рукавичках, почекаю, поки осмислю тему, а ті, хто зараз пише про війну, колупаються невідомо в чому.

– На Вашу думку, з того масиву літератури, який виходить нині й буде виходити надалі, може в перспективі постати окреме літературне явище? Умовно кажучи, нова «лейтенантська проза» зі своєю непафосною «окопною правдою».

– Це явище вже постало. Багато хлопців написали гарні книжки: «Воєнний щоденник» Олександра Мамалуя, «Доброволець “Сумрака”» Геннадія Фіміна. Є геніальний твір Діани Макарової «Сектор V» про волонтерів. Про це видання ніхто не знає, але воно – супер! Про волонтерів краще не напишеш. Це просто неймовірні історії про те, як вони з-під Дебальцевого витягували дітей. Ну, хто про це знає?

– Книжка «Іловайськ» видана двома мовами – українською і російською. Ви розповідали, що деякі читачі «контрабандою» ввозять її на територію Росії, аби подарувати родичам, друзям і знайомим. Чи Ви отримуєте відгуки звідти?

– Казали, що гарно реагують. Прочитали і, думаю, щось у їхніх попередніх уявленнях про війну хоч трохи змінилось. Але в мене не було можливості поспілкуватися з цими людьми особисто. Я вже двадцять три роки працюю головним редактором газети «Панорама» і звик перевіряти інформацію, коли до нас телефонують із претензіями деякі читачі, котрі плутають наші публікації з матеріалами інших видань. Часом запитую: «Ви самі статтю читали?». Відповідають: «Ні, але мені сказали». От і виходить, що людина не читала, але кричить на мене, хоч і все правильно в нашій газеті написано.

Коли я спілкувався з хлопцями-військовими, вони розповідали мені про «купу м’яса». Ми ж говоримо про те, що ви бачили. Уточнюю: «Ти бачив це?». – «Ні, мені розповідали». – «Давай телефон того, хто розповідав. А потім ми з тобою поговоримо про твою особисту думку і хто що казав».

Якщо говорити про реакцію на «Іловайськ» читачів у Росії, то можу навести приклад родичів моєї дружини. Вони тепер не сварять Майдан і війну. Все.

– Вихід роману «Аеропорт» Сергія Лойка супроводжувався потужною медіакампанією. То була подія, про яку писали й говорили. «Іловайськ» теж презентували у багатьох містах, але, мабуть, не з таким розмахом. Ви думаєте, це тому, що Іловайськ – надто трагічна і незручна тема?

– У промокампанію «Аеропорту» видавництво вклало багато грошей. Але я не можу поскаржитися на брак уваги з боку медіа. У мене вийшло не менше ста інтерв’ю про «Іловайськ». Я, напевно, лише не спілкувався з журналістами районних газет. Коли приїжджав в Івано-Франківськ з Андрієм Курковим, на зустрічі приходило не дуже багато людей. Коли ж презентував «Іловайськ», було сім телекамер, усі журналісти міста, ми сиділи й говорили. Тобто реально увага медіа була дуже велика, за що хочу подякувати колегам.

Я не такий знаменитий, як Лойко, але це справа видавництва – популяризувати книжки, а я їжджу сам – власним коштом, іноді за гроші видавця. Мою книгу ніхто не фінансував, тому вона вийшла така чесна. Я б її ніколи не писав на замовлення Генштабу чи Адміністрації президента.

– Ваша нова книжка «5 секунд, 5 днів» – своєрідне продовження «Іловайська». Це також твір не так про війну, як про любов, чи про щось інше?

– Це книжка про справедливість. Війна у ній виступає як тло і засіб показати сучасну українську людину, людину нашого покоління. Чому вона така? Я зараз беру участь в новому проекті й пишу про одного загиблого героя. Це 61-річний Микола Козлов, офіцер російського КДБ. Після звільнення він жив в Україні, у Дніпропетровській області, й постійно дивився тільки російські канали. Тут почався Майдан, він подивився українські телеканали – і розгубився: «А де ж правда?». Поїхав до Києва і потрапив туди 19-20 лютого.

За контекстом усього життя Микола – радянська людина і типовий сепаратист, який би мав підняти повстання на Дніпропетровщині й повести за собою прихильників «Русского мира». А він, навпаки, іде служити у батальйон «Донбас» і гине в бою у Карлівці на Донеччині.

Що його змусило піти на Майдан і війну? Це внутрішнє відчуття справедливості. Мені розповідала донька Миколи, що, коли він потрапив на Майдан у ті страшні дні, то виносив хлопця із простреленими грудьми, а той співав гімн України. Повернувшись додому, вражений Микола сказав, що ці люди праві, вони стоять за справедливість, і він також піде за ними, за Україну. Хоча доти він її й за державу не вважав.

Один із героїв моєї нової книжки – звичайний обхідник на залізниці. Але пішов на фронт, воював, ризикував. Чому він такий став? Що його надихнуло на це? І таких людей багато. Я шукаю відповіді на ці питання. Думаю, першим поштовхом був Майдан, коли побили студентів чи, як тоді казали, дітей. Якого біса? Я тоді їхав потягом до Києва і моїми попутниками було багато людей із Луганська. Вони їхали на Майдан через відчуття несправедливості за побитих дітей. А коли повалили пам’ятник Леніну, це проклало поміж нами тріщину. Багато людей побачили в цьому політику. Вони були проти розрухи. І відтоді Майдан став меншим.

Інший герой книжки – народний депутат, колишній заступник командира добровольчого батальйону, який перетворився на місцевого феодала і розуміє справедливість по-своєму. Він теж боровся за краще життя і покращив його – для себе, своєї сім’ї та близького оточення, а поліпшити життя всіх неможливо. Це збірний образ, але справжнє його ім’я краще не називати.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук