З життя львівської інтелігенції. Хроніки маразму

Славна львівська інтелігенція щодня підкидує в інформаційний простір свої розчудесні маразми. Потім вона, канєшна, ображається, ковбаситься, але, соррі, чуваки, ніхто вас за язик не тягнув.

Та й – who cares? А якщо й тягнув, то тоді хто? День і ніч, ніч і день невтомним авангардним резонансом бджіл з президентської пасіки інтелігенція наполегливо трудиться над високими надоями священних корів істеричної проституції. З вим'я останньої витікає божественний амброзій, після дрінкання якого львівські розумники та розумниці плетуть нескінченне пшеничне перевесло з роси і води під чуйним керівництвом товарища Сизифа.

Вони лежать на столі, як вчорашній день. Як дискетки. Як касетні магнітофони. Як фікоміцетні бобіни. Вони, як каламбурні каламінти, - атавізми в натюрморті.

Ця історія розпочалась ще задовго до того, як вони зафігачили свою писюлькіну катавасію з буридановими віслюками широкої коаліції, а совєцькі ахіллеси почали наздоганяти юесейну черепаху.

Саме в цьому абзаці варто згадати їх історичну зустріч з достоєвським нашої епохи - Ве. Фе. Януковичем. Саме на ній полігамічні чукчі львівського мистецтва напрошувались на прем'єрські 100 грам, торгували деривативним паяльником, а найбільш чутливі душі, зранені брутальним світом дона педро і хуаніти, рвались читати свої вірші улюбленому алтайському ведмедю в лаптях.

Це вже потім відбулась не менш епістеміологічна зустріч львівських інтелігентних інфантилян з мамою Юлею, на якій ці юні натуралісти і пейзажистки когнітивно настукачили її чарівній косі на поганих журналістів. Після такої творчої тєлєги мама Юля делітувала усіх журналістів з recycle_bin у палаці Потоцьких.

І вже нещодавно (текст трохи форвардує): голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник в оперному форс-мажорі залабав всезагальну мобілізацію та комендантську годину в мізках усіх львівських науковців, мистців та мисткинь.

Його інформбюро «закликало науковців до закритої дискусії з приводу того, де має постати Пантеон Героям України - Бандері, Коновальцю, Петлюрі, чиї могили досі знаходяться за кордоном. «Дискусія на шпальтах газет нічого не дає» (ZAXID.NET).

Ось таке мистецьке западло. Така собі каудальна інсталяція. Ось такий кишмишний артефакт з підземного минулого. Ось такий закритий тавталогічний масонський орден з провладною пропискою.

І помиляються вчені, коли пишуть, що життя зародилось у воді чи у глині, якби там не ширяла над інетною павутиною кістлява постать Ліліт.

Життя львівської інтелігенції зароджується-триває-минає у довгій_глибокій_похмурій_танковій катакомбі, до якої долинають лише платонічні звуки та мідні кроси Емпідокла, які їм час від часу підкидає Етна.

У постійному передчутті останніх днів Помпеї львівська творча і партійна еліта настільки перестрашились, що й не помітила, як ізмєна підкралась непомітно і так нагрузила їх нетлінні душі своїми холодними руками, що вони (інтєлігенти) вже почали метати ікру німфоманської метафізики.

Останній факт лише підкреслює натяк на існування якогось таємного ордену у середовищі львівської інтелігенції та партійної бонзи і кліки. На існування печери лінокостенківських неандертальців, євровікно якої не відкриєш одним дерев'яним кліком.

Здавалось, що народництво та йому подібні «молоді музи» і «українські хати», яко феномени львівського кацапізму, вже давно зникли з незалежних обріїв ненькового горизонту!

Але ж ні! Червона калина знову тулиться до першого-ліпшого, ледве від того не кінчає і вибудовує з насіння мандрагори нові ордени та медалі елітної інквізиції і шароварної реконкісти.

Псевдомодерні нечуї-левицькі обмінюються з квітками-основ'яненками коханками пантелеймона куліша і плодять нових месій у вигляді барок та йому подібних сусальних ісусиків достоєвського, які під старість літ втікають в одній толстовці помирати на залізничній станції.

Тому саме завдяки 2-му, 3-му, 11-му і 12-му абзаців цього тесту та після вищенаписаного ліричного вступу починають вимальовуються наступні нажухані абзаци щодо нововозведеного пам'ятника Леніну-Бандері і не тільки:

1. Депутатка міської ради Тетяна Крушельницька: «Кожен пам'ятник - це, насамперед, символ. Мине час, і ми перестанемо задумуватися над його мистецькою вартістю, і будемо тішитися з того, що такий пам'ятник є у Львові». (Високий замок, № 188-3595)

P.S. Після таких абзаців починаєш сумніватись у наявності елементарних мислячих частинок в деяких ребрах Єви.

2. «Влада ж стверджує, що алюзії критиків не те, щоб хибні, а радше зі зміщеними акцентами. Адже всі пам'ятники лідерам - схожі».

«Лунає багато критики, говорять, що пам'ятник подібний на Дзєржинского, Лєніна, - наголосив учора голова обласної ради Мирослав Сеник на засіданні Асоціації місцевих рад. - Коли скульптори створювали пам'ятники Лєніну, Дзєржинскому, вони хотіли надати їхнім обличчям певних рис характеру - доброти, шляхетності, відваги. Я не ставлю питання про те, чи мали вони ці риси, але коли хочуть увіковічнити своїх героїв, то наділяють їх цими рисами. Тому такі монументи подібні». (Львівська газета, № 183-253)

P.P.S. З точки зору книги Еріка Хоффера «Істинно віруючий», така мудра сентенція - абсолютно зрозуміла. З точки зору кодексу будівника комунізму - така опінія ще більш-менш прийнятна (зрозуміло, що без Бандери). Але ж з огляду на Декалог українського націоналіста і бандерівця, поставити Бандеру в один ряд з Лєніним та Дзержинським і назвати останніх героями - це дуже і дуже евристично для людини, яка назвала себе істинним бандерівцем. Мєня тєрзают смутниє самнєнія.

3 і останнє. Не про Бандеру і не про широку коаліцію. Є у Львові такий Богдан Чепурко, філософ, як він себе підписує. Так от, цей філософ накатав 2-статтеві пошуки порятунку від Ніцше під назвою «Принагідна критика Ніцше та ніцшеанства» у «Львівській газеті» (№ 182-252 та 177-247), і навіть речення, яке складається з такої к-ті слів:

«Порятунок від ніцшеанства - у творчості Олександра Потебні, який, досліджуючи психологію раси, реконструюючи живу історію та створюючи нову філософію МОВИ, спричинився до безальтернативної постановки питання про справжні витоки та призначення особистості, явив нам прекрасні взірці будівничих істин, духовного зцілительства, показав незглибимі безодні Слова, його неформальну сутність, красу і силу міжсловесної взаємодії, міжлюдських взаємин, реальні шляхи погодженого співіснування всієї множинності світових культур насамперед через реалізацію нероздвоєної Особи Народу».

І справа не в цьому реченні, а в тому, що цей Чепурко зі своїми совковими лекціями запізнився так років 50, мінімум. Тим більше, що масі, яка знає лише те, «що бог помер», а продовження «ми його вбили - ви і я. ми всі його вбивці» вона і не хоче знати, бо з тим важко жити, ця вся його писанина й так до глибокої лампочки.

А для того, хто хоч трохи розбирається у філософії, вміє думати головою та читав Ніцше, ці статті просто тупі і смішні. Цей інтєлігєнтний любітєль потриндєть накатав статті рівня дитячого садочками з їх обов'язковими погремушними атрибутами: сестрою Ніцше (яка багато чого зробила, щоб спаскудити думки свого брата), божевілля Ніцше та цей примітивний стьоб: «Бог помер», - сказав Ніцше в молодості. «Помер Ніцше», - скрушно зітхнув запечалений Творець».

Без слів - це перше, що приходить на думку. І божевільний тут, полюбе, наш славний Чепурко, який ще й встиг підтвердити це не тільки всім текстом, але й своїм останнім реченням: «Чи здогадувався Ніцше, що над людиною, понад людською особою, крім, звісно ж, Бога, є ще Особа Народу, інакше кажучи, та НАДЛЮДИНА, яку так самовіддано й уперто шукав великий мислитель».

Це просто абзац. І ці люди пруться триндіти про якусь мораль, закликати до якоїсь коаліції, говорити про мистецьку цінність, розповідати про віру і теде.

Що ж, як співається у пісні, «з тексту слів не викинеш». А хто викине, нехай його копне качка, а в качці - яйце, а в яйці - голка іржава. От вам і небезпека сказу, а там і пташиного грипу.

Єдине, що добре. На наступних виборах, певне, жоден політтехнолог не наважиться проводити зустрічі вождів з львівською інтелігенцією та ставити їх розмазані підписи під будь-якими зверненнями.

Фото з сайту zhurnal.lib.ru