Днями німецький канцлер Фрідріх Мерц заявив, що молоді українці повинні залишатися вдома і захищати свою країну. Це прозвучало не як політичний ляпас владі України, а як тривожне попередження: не можна нескінченно робити вигляд, що нічого страшного не відбувається, коли зменшується кадрове поповнення ЗСУ і тилу.
За словами Мерца, «молоді чоловіки з України повинні служити своїй країні, а не масово виїжджати до Німеччини». Це не вказівка і не ультиматум. Це констатація проблеми, яку в Європі бачать давно, але довго намагалися обходити дипломатичними формулюваннями. Німеччина, як й інші країни ЄУ, прийняла мільйони українських біженців, і там прекрасно бачать, що серед них – значна кількість фізично здорових молодих чоловіків. Це спостереження неприємне, але воно реальне.
Відразу після слів Мерца соцмережі вибухнули. Одні писали: «Це грубо, це втручання у внутрішні справи України». Інші відповідали ще пряміше: «Якщо країна не може утримати свою молодь ні зі зброєю в руках, ні хоча б у тилу, то як вона збирається виживати?». Ці думки неможливо зрозуміти без історичного контексту того, що відбувалося в Україні до 24 лютого 2022 року і триває досі. Це не історія одного рішення і не наслідок однієї війни – це результат довгого накопичення управлінських помилок, самообману і безвідповідальності.
Довгий час обороноздатність України була тінню самої себе. За три десятиліття незалежності країна так і не вибудувала стійкої системи національної безпеки. СБУ то й взагалі довгий час вважалася «філією ФСБ РФ». Армія фінансувалася за залишковим принципом, модернізація відкладалася, мобілізаційні плани були формальними, а розмови про велику війну вважалися панікерством.
Навіть після анексії Криму і вторгнення Росії на Донбас у 2014 році ставка робилася радше на зовнішню допомогу і волонтерів, ніж на системне державне управління. У результаті до повномасштабної війни країна підійшла неготовою – ні психологічно, ні організаційно.
Це була не випадковість і не «не пощастило». Це була системна нездатність еліти тверезо дивитися на загрози й ухвалювати непопулярні рішення заздалегідь. Коли західні розвідки наприкінці 2021 – на початку 2022 року відкрито попереджали про неминучість вторгнення і навіть називали конкретні терміни, у влади був вибір: говорити правду й екстрено готувати країну або заспокоювати суспільство. Був обраний другий шлях. Заспокійливі промови Володимира Зеленського стали символом цієї політики – політики, яка дорого обійшлася мільйонам людей.
Але проблема не обмежувалася військовою сферою. Не менш важливим є те, як була влаштована сама система влади і її кадрове наповнення. Від початку президентства Зеленського стало ясно: він робить ставку на особисту лояльність, а не на компетентність і моральні принципи. Непотизм як різновид корупції перестав бути винятком – він став принципом управління. Люди з близького кола, друзі, партнери, знайомі отримували ключові посади, контроль над фінансовими потоками і вплив на стратегічні рішення. І рано чи пізно це не могло не вдарити по країні.
Призначення «своїх та наших» на ключові посади спричинило безліч невимушених помилок, якими агресор не забарився скористатися. Одна з них – рішення фактично відкрити виїзд за кордон для чоловіків 18–22 років. Це виглядає навіть гірше, ніж помилка. Це схоже на диверсію проти власної обороноздатності, замасковану під турботу про молодь. Турбота – це коли створюють умови для участі, а не коли усувають цілий віковий прошарок зі життя країни.
Якщо 18–19-річних не можна відправляти на передову – із цим можна сперечатися, але загалом ця теза зрозуміла. То чим пояснити дозвіл виїзд 20–22-річних фізично зрілих чоловіків? Навіть їх не конче відправляти на фронт. Вони цілком здатні працювати в тилу: у логістиці, на оборонних підприємствах, на ремонті техніки, будівництві, в енергетиці, медичній інфраструктурі... Тил під час війни – це не запасний варіант, це друга лінія фронту. Але держава вважала за краще не думати в цьому напрямку.
Не було чим зайняти молодих хлопців? Це неправда. Роботи в країні вистачало і вистачає. Найпевніше, про країну просто не думали. Думали про політичні дивіденди, рейтинги, про те, як уникнути незручних запитань і зберегти комфорт вузького кола. Думали про розподіл грошових потоків і державних контрактів. А питання «як утримати молодь на Батьківщині?» так і не стало пріоритетом.
Відповідь лежала на поверхні: залучати. Давати вибір. Показувати, що участь у захисті країни – це не тільки окоп і смерть, а й праця, сенс, відповідальність. Можна було вибудувати систему, у якій людина сама знаходила б своє місце – за станом здоров'я, навичками, підготовкою. Замість цього люди побачили хаос, свавілля і відсутність зрозумілих правил. А там, де немає правил, завжди перемагає втеча.
Звісно, потрібна була й соціальна підтримка. Молоді люди повинні були розуміти, що держава піклується про них не на словах. Що є житло, робота, освіта, перспективи. Гроші на це в країні знайшлися б. Але для цього друзям президента довелося б менше розкрадати бюджет і менше дивитися на війну як на привід для особистого збагачення.
Щоб повернути ситуацію в той бік, до якого фактично закликає Мерц, потрібно передусім визнати очевидне: вина за масовий відтік молодих чоловіків лежить на владній верхівці. Не на тих, хто виїхав, рятуючи себе, а на тих, хто створив умови, за яких втеча стала раціональним вибором. І цього недостатньо просто визнати – винні повинні понести відповідальність. Якщо не юридичну, то бодай політичну.
І країна потребує насамперед чесного переосмислення того, що робив усі ці роки і до чого прийшов на президентському посту Володимир Зеленський. Його роботу часто оцінюють за міжнародними візитами, оплесками в парламентах й емоційними відеороликами, які він робить як справжній актор. Але це вітрина. Реальність же така: усі хороші новини з'являються завдяки мужності солдатів ЗСУ і самовідданості працівників тилу, а всі погані – через помилки керівництва країни, причому найчастіше помилки невимушені.
Розумію, що готовність українського суспільства до такої розмови сьогодні вкрай низька. Люди зайняті виживанням, порятунком близьких, адаптацією до постійного стресу. Телемарафон і жорстко контрольоване інформаційне поле зробили свою справу: звичка споживати «заспокійливу» картинку різко знизила критичний потенціал суспільства. Але відсутність розмови не скасовує реальності – вона лише відсуває розплату.
Саме тут слова Мерца перестають бути «чужою думкою» і стають частиною внутрішньої української розмови. Він говорить не стільки про Німеччину, скільки про те, що без довіри до власної влади жодна країна не втримає своїх громадян. Його фраза – це не про еміграцію, а про відповідальність. І в цьому сенсі вона логічно виводить нас до головної теми.
Дилема, перед якою постало багато молодих українців, – це не абстрактний конфлікт між правами людини і захистом країни. Це конфлікт між обов'язком захищати дім і недовірою до тих, хто повинен організувати цей захист. Коли держава демонструє подвійні стандарти, коли корупційні схеми спливають навіть під час війни, коли правосуддя виглядає політично керованим, людина починає думати не про обов'язок, а про виживання. І це виживання багато хто бачить у формі від'їзду, а не життя в системі, де правила не для всіх однакові.
Ця дилема безпосередньо пов'язана з тим, що прозвучало в підтексті виступу Мерца: допоки українська влада не візьме на себе відповідальність за власні провали, жодні заклики до патріотизму не спрацюють. Людей неможливо повернути гаслами. Їх можна повернути тільки справедливістю.
Дилема для Європи теж реальна. Україна просить після можливого перемир'я відрядити війська союзників як гарантію безпеки. Але корупційні скандали, непотизм і непрозорість управління створюють у європейських суспільств відчуття, що Україна сама не до кінця справляється з внутрішнім порядком. Це не привід відмовитися від допомоги, але це серйозний аргумент у парламентських дебатах і кабінетних розмовах.
А неприємні розмови на цю тему в Євроунії вже почалися. Наприклад, майже одночасно з канцлером зі схожою заявою виступив прем'єр Баварії Маркус Зедер. «Перш ніж молодим німецьким чоловікам довелося б їхати в Україну, молодим українським чоловікам слід повернутися з Німеччини додому, щоб захищати свою країну», – наголосив баварський політик.
Щоб повернути людей, потрібно почати з головного – з відповідальності. Без неї розмова про повернення так і залишиться порожньою. Люди не повертаються туди, де правлять схеми і клани. Вони повертаються туди, де є сенс, рівні правила і повага.
Сьогодні для України це не просто демографічна проблема. Це криза цінностей – між обов'язком і розчаруванням, між любов'ю до країни і недовірою до її управління. Поки цей розрив не буде подолано, країна втрачатиме своїх людей. А саме вони – її єдиний незамінний ресурс.
Ми використовуємо