Злука – «прочитання» друге

Якби лункі церковні дзвони, пишні церемоніали та урочисті клятви могли якось побороти відчуття взаємної недовіри між українцями, то Акт Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 р. напевно був би найуспішнішою, а тому останньою спробою українців об’єднатися у монолітну націю.

Проте Злука так і залишилася одномоментним актом, безумовно важливим для істориків і творців політичної нації, але в історичному розумінні подією малозначущою та нетривалою.

У сучасних «історичних» війнах конфронтуючих між собою умовних Заходу і Сходу, цю подію одні піднімють на щит, як явище епохального значення, а другі - як опереткову виставу маргіналів, що втратили владу і довіру в «народі». І одні, й другі знаходять сотні історичних аргументів, які мали б нібито підтверджувати правильність саме їхнього варіанту історичної оповіді. Між обома войовничими таборами є, як не дивно, дуже багато спільного: вибірковість пам’яті  (радше  вибіркова «забудькуватість») та намагання всіма силами інструменталізували історичну науку.

Прихильники соборності намагаються показати віковічну тяглість прагнення українського народу до створення об’єднаної «єдинокровної» української нації. Але механічне вишпортування з окремих подій натяків на єдність і навіть укладання їх у найсолідніші книжкові томи ніяк не приносить бажаного результату: чомусь ті «розділені» українці надто легко піддаються на чергові провокації різного штибу політтехнологів, а переконані «соборники» не готові ані на йоту відступити від свого історичного канону. Причина цієї патової ситуації криється у свідомих «недомовках» одних і других.

Здавалося б, які ще можуть бути недомовки щодо подій 1917-1920-х років? А їх можна нарахувати, на жаль, предостатньо. До найбільш поширених сюжетів, яких уникають інтелектуали від історії або хотіли б розглядати виключно в ідеологічній площині, є поширеність ідеї федералізму в добу Центральної Ради та серед австрійських українців. Українська Центральна Рада, боячись залишитися незрозумілою, не поспішала остаточно розривати з Росією. Австрійські українці аж до самого розвалу імперії носилися з гаслом перебудови монархії на федеративних засадах і утворення окремого українського коронного краю. Чинник існування Української держави на Сході використовували українські політики Австро-Угорщини лише як можливий засіб тиску в політичних торгах із центральним віденським урядом. Отже, про серйозне і швидке злиття в єдиній українській державі тоді ніхто й не думав.

 

До найбільш поширених сюжетів, яких уникають інтелектуали від історії або хотіли б розглядати виключно в ідеологічній площині, є поширеність ідеї федералізму в добу Центральної Ради та серед австрійських українців

 

До переліку табуїзовано-міфологізованих належить також твердження про нібито високий рівень національної свідомості селянства Наддніпрянської України та непопулярність українського консервативного напряму, репрезентованого гетьманом Павлом Скоропадським. В окремих історичних дослідженнях подибуємо намагання показати всю територію тогочасної України досить гомогенним в національно-політичному плані субстратом. Це стосується також спроб істориків ніби «не зауважувати» високого рівня більшовизації міського та сільського пролетаріату України, особливо в Донецькому регіоні та на Харківщині, а також намагання покласти провину за невдачі у національно-державному будівництві на розагітованих солдатів, які просто залили собою Україну, повертаючись із Західного фронту, або ж спихнути все на більшовицьких «прибульців» із Росії. Таке тлумачення подій також чомусь не залишає права на інший варіант Української держави усім тим, хто не бачив спільного майбутнього ні з Грушевським, ні зі Скоропадським, ані з Петлюрою, але усіляко довіряв більшовикам і Леніну.

До надміру міфологізованих, але вже іншим табором, належить легенда про «всеукраїнськість» ІІІ з’їзду робітничо-селянських рад у Харкові, коли фактично, здійснивши інтервенцію з території радянської Росії, більшовики проголосили маріонеткову Українську соціалістичну республіку рад. Як бачимо, Київ, Харків, Донбас, Волинь, Поділля та Одещина могли співіснувати в одній державі лише за умови врахування усієї без винятку специфіки цих регіонів. Але, на жаль, з впевненістю можна сказати, що жодна із тогочасних державних влад не могла задовольнити всіх, часто антагоністичних і взаємовиключних регіональних моделей. Якщо б додати до цього розмаїття ще й українські Галичину та Буковину, то об’єднання в одній державі таких різних утворень могло призвести або до взаємного поборювання, або ж до самоліквідації. Що й сталося майже відразу після проголошення об’єднання.  

Замовчування одних проблем або надінтерпретація інших на догоду якійсь із ідеологем перетворює цей інтелектуальний історичний продукт на непереконливу доктрину, вірити в яку можуть лише віддані адепти. Наприклад, навіть школярам відомо, що ІV Універсалом УЦР проголосила Україну незалежною республікою, але навіть багато істориків не задумуються над тим, що вихід із федерації з Росією стався тільки після того, як над Україною нависла загроза зникнення. Ще меншій частині істориків відомо, що на переговорах у Бресті-Литовському представники Центральних держав, довідавшись, що мають справу із однією із федеративних складових Росії, поставили вимогу – проголосити себе незалежною державою. Цей факт нагадує візит прем’єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер до УРСР 1990 р. Під час її виступу у Верховній Раді Дмитро Павличко спитав у пані прем’єра, як її країна планує надалі розвивати відносини з Україною? Відповідь для тодішніх націонал-романтиків прозвучала вбивчо: «Ми не маємо державних стосунків з домініонами». Те, як відчитала різна авдиторія ВР ці слова може багато сказати і про події кінця 1917 початку 1918 років. Оптимісти-самостійники мали б у таких словах прочитати заклик позбутися врешті-решт імперського даху і вирушити у самостійне плавання.

Нема нічого дивного й осудливого в тому, що знаменитий ІV Універсал, яким УЦР перегорнула свою «федералістичну» сторінку, українські урядовці писали у потязі, яким втікали з Києва, рятуючись від наступу більшовиків. Але дивним лишається факт, чому майбутні члени Директорії і колишні чільні діячі УЦР пізніше так напосіли на гетьмана Скоропадського за його відвертий поворот у бік федералізму? Чому недавні федералісти раптом перетворилися на таких переконаних соборників, готових до співпраці навіть з більшовиками?

Взагалі, в українській історичній науці бракує ретельних досліджень про те, якою все-таки уявляли собі державу, її кордони та майбутнє тогочасні українські політичні еліти. Чи вони мислили тимчасовими категоріями, уникаючи складних запитань? Невже вони не помічали, що далі Києва їхня влада, як правило, не сягала, а якщо й просувалася вглиб території, то в дуже відмінній від київської формі? Дослідника, котрий ознайомився зі значною частиною мемуарної літератури та архівних документів про події 1917-1920-х рр., не зможе полишити думка про те, якими були уявлення українських політичних провідників про поняття батьківщина, державний апарат, інститути влади.

 

До надміру міфологізованих, але вже іншим табором, належить легенда про «всеукраїнськість» ІІІ з’їзду робітничо-селянських рад у Харкові, коли фактично, здійснивши інтервенцію з території радянської Росії, більшовики проголосили маріонеткову Українську соціалістичну республіку рад

 

У низці донесень австрійських офіцерів з України 1918 р. часто доводиться читати, що українська влада не дієва, не популярна, не авторитетна, та й взагалі, що її «компетенція простягається так далеко, як далеко сягають багнети австро-німецьких військ». І тут справді не зовсім логічними видаються дії соціалістичних змовників проти гетьмана Скоропадського, якому, нехай навіть за допомогою австро-німецьких окупаційних військ, але вдалося на якийсь час відкинути більшовиків за межі кордонів України, розбудувати владну вертикаль, придушити селянські бунти та ліквідувати страйки і саботаж робітників та залізничників. Державний апарат запрацював, були створені регулярні військові формування. Важливим стабілізаційним чинником стала розбудова системи міжнародних відносин, на основні принципи якої змушені були погодитися навіть більшовики. Вони тільки після повалення гетьмана, не відчуваючи себе більше зобов’язаними договором із Українського Державою, розпочали новий наступ на Україну. 

Українська влада будь-якої миті могла втратити підтримку німецько-австрійських військ, а власних сил було очевидно недостатньо, щоб дати відсіч наступові російських більшовицьких військ, однак соціалісти В.Винниченко та С.Петлюра із наполегливістю самогубців чомусь готували переворот та низку повстань проти гетьмана. Їхні дії можна було б пояснити зміною орієнтації із блоку Центральних держав на Антанту. Але Антанта ніколи нічого не обіцяла українцям, навпаки, цей союз змушував гетьмана Скоропадського, як і політиків УНР, до федерації з Росією, щоб потім спільними зусиллями протиставитися більшовицькій загрозі.

Ще одним важливим чинником, про який намагаються «забути» українські історики, є факт, що за українськими соціалістами ніхто не стояв. Сільські пролетарі однозначно підтримували більшовиків, міський робітничий клас також. П’ять мільйонів заможних селянських родин (біля 25 млн осіб), котрі володіли понад двадцятьма десятинами землі, могли стати опорою для гетьмана, але через природну розсіяність по всій території України вони не становили жодної організованої сили. Православна церква також мала більше симпатії до гетьмана і жодних - до соціалістів. За таких обставин діячі УНР організовують переворот проти гетьмана, чим кидають Україну в черговий вир анархії та беззаконня.

У цей час консервативне крило української галицької політики, репрезентоване такими діячами, як депутат австрійського парламенту Льонгин Цегельський, який потім найбільше прислужився до організації Злуки, не переставало дивуватися «безголовості» наддніпрянців. Л.Цегельський так описував у своїх спогадах позицію галицьких українців щодо політики Києва: «Провідники галицьких українців дивилися зі справдешньою журою на те, що діялося в Україні, та постійно побоювались там перевороту. Будучи поінформованими про вигнання Центральної ради большевиками на переломі 1917-1918 рр. і становище в Україні, галицькі політики мали підставу думати, що всякий переворот у Києві скінчиться зайняттям України большевиками (як і сталося після повалення гетьмана). Галицькі політики одностайно вважали придніпрянських українських соціалістів нездатними правити державою. Такої ж думки були й галицькі радикали – не лише націонали».

Для галичанина Цегельського, який був досить добре обізнаний із європейською політикою та ситуацією в Києві, об’єднання Галичини із Україною було надто ризикованим: «Ясно було, що в разі революції в Німеччині німецька армія покине Україну. А тоді заколот і большевицьке вторгнення були б неминучі. Об’єднувати Галичину, більш-менш упорядковану та зорганізовану, з такою Україною, національно несвідомою, занархізованою та збольшевиченою – вважали ми крайнім ризиком, «скоком у темноту». Це означало б усі наші національні здобутки цілого століття, виплекані під крилом Австрійської імперії, кинути в божевільний вир соціальної революції, на ласку большевиків та й українських однаково божевільних отаманів. Ми воліли виждати, як розвинуться події в Україні». Вижидали дуже довго, аж до часу, коли ЗУНР майже втратила свою територію. Обидві держави погодилася на злуку радше з відчаю, аніж із потреби.

Проте не всі галичани поділяли думку Л.Цегельського. Були й такі, які вже мислили категоріями Великої України, віддавали перевагу у далекосяжних державницьких планах Києву, а не Львову. Євген Коновалець, командир сформованих із австрійських військовополонених галичан Січових Стрільців, цілковито втягнувся у «наддніпрянську» гру і вважав галицьку державність другорядною. На переговорах галицьких делегатів із гетьманом Скоропадським останній пообіцяв Галичині не тільки збройну і матеріальну підтримку, але й відкомандирувати до Львова курінь Січових Стрільців.  Проте він не знав, що командування Січових Стрільців уже вступило в переговори із заколотником В.Винниченком і що збройне формування галичан мало стати мілітарною опорою для Директорії. Усунувши 14 грудня 1918 року від влади гетьмана, Володимир Винниченко влаштував 19 грудня  свій помпезний в’їзд у Київ. Взагалі, складається враження, що для багатьох тогочасних українських політиків подібні заходи нагадували щось на зразок модних тепер мистецьких перформансів, що форма для них часто була важливішою за зміст. Разом із потягом до масових забав в українських політиків було завжди присутнє послідовне небажання бачити страшну і загрозливу дійсність.

 

Замовчування одних проблем або надінтерпретація інших на догоду якійсь із ідеологем перетворює цей інтелектуальний історичний продукт на непереконливу доктрину, вірити в яку можуть лише віддані адепти

 

Наприклад, В.Винниченко був великим прихильником політики укладання угод із більшовиками, можливо, розуміючи, що ті незабаром запанують у всій Україні, а можливо, через свою надмірну лівизну. У двобої Винниченко/Петлюра перемогла лінія останнього, і тому Директорія оголосила 16 січня 1918 р. війну РСФРР. Перед тим більшовицьке військо досить легко оволоділо Лівобережжям, зустрічаючи скрізь підтримку місцевого населення,  розпочало успішний наступ на Київ. Місцеве українське населення радо вірило більшовицьким обіцянкам щодо безкоштовної землі. Ці обіцянки стали пасткою для українських селян, бо слідом за військом йшло «встановлення» радянської влади на місцях зі всіма характерними атрибутами: реквізиціями та нещадною експлуатацією. В подальшому це викликало стихійний селянський спротив, але вже було пізно, генеральну битву було програно.

Ще в середині січня значна частина державного апарату УНР змушена була залишити Київ, тому урочистості з нагоди проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 р. відбувалися в умовах майже осадного стану. Ніхто із підписантів угоди не сподівався на якісь особливі преференції від підписання акту злиття в одну державу. Та й самого злиття як такого не відбулося. ЗУНР стала називатися Західною Областю УНР, але ще в «Передвступному договорі», укладеному 1 грудня 1918 р. у Фастові зазначався її особливий статус: «Західно-Українська Народня Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території й її населення, як будучій частині неподільної Української Народньої Республіки, дістає територіяльну автономію, которої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацію її рішень компетентними законодатними й правительственними державними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав». Завдяки цьому формулюванню у галичан все ж залишалося право «вільною руки», яким згодом вони не проминули скористатися. 30 січня Галицька делегація повернулася до Станіславова і опинилася один на один із польським противником. Реального об’єднання двох держав так і не відбулося, всі структури включно з військовими установами діяли паралельно і автономно. Від злуки залишався тільки приємний спогад, як про велику урочистість в Києві.

 

Територія, на яку претендувала молода Українська держава, виявилася надто «великою» для українських політиків, а її населення - занадто розмаїтим в політичному та культурному плані

 

6 лютого 1919 р. Директорія змушена була залишити Київ. Станції пересування уряду УНР на Захід змінювалися, як у калейдоскопі. Головний Отаман С.Петлюра розпочав хаотичні пошуки союзників у боротьбі з Червоною Армією. Знову ж таки, далася в знаки ідейна розбалансованість політиків УНР, частина з них вимагала припинити переговори з представниками Антанти і натомість домовитися з більшовиками. Симон Петлюра виступив проти цього і розпочав діяльність у польському напрямі. Всі переговори з поляками проводили таємно від галичан. Вся ця таємна політика закінчилася підписанням 28 травня 1919 р. українсько-польської угоди, за якою Симон Петлюра зобов’язувався укласти окремий договір з Польською державою, де в замін на підтримку зрікався б  прав на Східну Галичину і Західну Волинь, визнаючи їх інтегральними частинами Польщі. 9 серпня 1919 р. до Варшави прибула надзвичайна місія на чолі з П.Пилипчуком, яка мала зайнятися узгодженням остаточного варіанту договору. Коли 2 грудня 1919 р. представники УНР підписали проект Декларації з Польщею, за яким за останньою визнавалися Східна Галичина, Західні Волинь і Полісся, а також Холмщина і Підляшшя, то Є.Петрушевич скликав 20 грудня 1919 р. уряд ЗУНР у Відні, який в односторонньому порядку денонсував    Акт Злуки.

Більше ніщо не обмежувало Отамана Петлюру, і він підписав 21 квітня 1920 року договір з Варшавою.  Коло замкнулося. Коли загони Української Галицької армії влилися на якийсь час до складу Добровольчої армії генерала Денікіна, то це остаточно розставило всі крапки над «і». Виявилося, що українці з обох берегів Збруча не тільки мають різні політичні уподобання, але й кожен з них має свого «історичного» ворога, а як відомо, «ворог мого ворога – мій союзник».

Українські державні змагання закінчилися цілковитим фіаско. Хоча й ціною велетенських людських жертв, але все ж був здобутий дорогоцінний досвід. Територія, на яку претендувала молода Українська держава, виявилася надто «великою» для українських політиків, а її населення - занадто розмаїтим в політичному та культурному плані. Спроби досягнути внутрішньо-національної єдності розбивалися об мури недовіри та постійних взаємних зрад: гетьман П.Скоропадський, опираючись на присутність австро-німецьких військ, запрошених Центральною Радою, повалив владу останньої. Скориставшись нагодою через відхід окупаційних військ з України, Директорія «відімстила» гетьманові тією ж монетою, а особиста гвардія – галицькі Січові Стрільці – зрадила його, перейшовши на бік соціалістів-змовників. Головний Отаман УНР С.Петлюра зрадив галичан, коли пішов на сепаратні домовленості з Польщею. Галичани відплатили Петлюрі угодою з білим генералом Денікіним. Список взаємних образ можна продовжувати… А хто ж виявився  найбільш наполегливим, послідовним і консолідованим у всій тій страшній круговерті? Більшовики, які потім помстилися селянам, які вкотре перехитрили самі себе.

Попередня стаття автора про описані події : ЗЛУКА