Зрада

«Treue führt zum Siege» («Вірність веде до перемоги») – це гасло прикрашало хоругву руського батальйону гірських стрільців, створеного 1849 року для боротьби з польськими та угорськими революціонерами.

Гасло нібито власноручно вигаптувала жовтими і блакитними нитками ерцгерцогиня Софія, мати молодого імператора Франца Йосифа, коли довідалася про несхибну вірність галицьких русинів династії Габсбурґів. Отож, маємо приклад, як декларація вірності може виростати з неправди і зради: невдовзі Габсбурґи віддали «перемогу» тим-таки непокірним полякам і угорцям. Та й самі русини, попри запевнення в лояльності, почали розвивати національний рух, який провадив до розпаду монархії. Взаємозалежність між вірністю і зрадою так чи інакше була частиною модерного націєтворення. До початку ХХ ст. жонглювання цими поняттями стало важливим інструментом політичної боротьби та одним зі сенсотворчих елементів національної культури.

Що таке зрада? Найзагальніше беручи, зрада є вчинком, який руйнує бажаний порядок. У грецькій міфології богиня зради (Апата) була донькою Ночі (Нікс). У «Божественій комедії» на самому дні Пекла (у дев’ятому колі) Данте розташував, як найбільших грішників, Юду – зрадника божого порядку та Брута і Кассія – убивць Юлія Цезаря, збурювачів людського порядку. Поняття зради й відступництва є частиною людської культури. Але зрада ніколи не є абсолютом, вона вимагає і осуду, і розуміння. З’являється вона неодмінно в тіні світлих і темних сторін людського життя – радості, дружби, любові, милосердя, страху, гніву, суперечки, брехні, помсти, гордості, заздрості. А тому разом із Юдиною великою Зрадою народжувалася в християнській культурі відвага і бажання захищати Правду.

Цей текст не пропонує однозначних відповідей. Його наскрізною ідеєю є сумнів – ствердження відносності, тимчасовості й ситуативності деяких цінностей, які дотепер в українському суспільстві розуміють як «одвічні» в минулому та «вічні» на майбутнє. Такі уявлення, напевно, є відлунням парадоксів ХХ сторіччя. Його історичними маркерами стали два протилежні винаходи – теорія відносності й тридцятилітня світова війна (1914–1945), яка піднесла до абсолюту культ кривавої боротьби за ту чи іншу однозначність. На кількох прикладах з української публіцистики й літератури зламу ХІХ–ХХ ст. маю намір показати, що історію на межі між імперіями та націями можна писати крізь призму понять вірності й зради. У цьому сенсі найкраще бачитимемо, як зі столітньої давнини проступає сучасність і якими неоднозначними є ці поняття, зокрема у прикладенні до національно-політичної сфери.

Патріотична зрада

Чи можна виправдати «патріотичну зраду»? Або інакше: чи обов’язково для поневоленої нації дотримуватися норм традиційної моралі? У поле зору української інтелектуальної еліти це запитання потрапило наприкінці ХІХ ст. Дилема між вірністю (лояльністю до монархій) і бажанням виразити свою самобутність ставала тоді для українців основною. У Галичині болючою точкою були поляки – бунтівники й переможці водночас. Такого поєднання українці ніяк не могли осягнути ні раціонально, ні почуттєво. Спокусі оскаржити поляків за абстрактну зраду піддався й Іван Франко. У травні 1897 р. у віденській газеті «Die Zeit» він опублікував статтю «Ein Dichter des Verrates» («Поет зради»). Франко стверджував, що головним мотивом у творчості Адама Міцкевича була глорифікація зради й підступної несподіванки, і що ця «зрада представлена не як якась провина чи злочин, не як заперечення етичного почуття, але часто як геройство, часом навіть як ідеал, оскільки породжений найвищими патріотичними поривами».

Не маю наміру входити в мотиви вчинку Франка. Може, це була образа через життєві невдачі, яким, здавалося, не буде кінця (невдала спроба стати викладачем Львівського університету, програш на виборах до парламенту); може, спроба захистити себе від звинувачень у двійництві – одночасному перебуванні в українському і польському таборах; а може, таки заздрість славі й долі польського генія – так званий Франків комплекс Міцкевича, про який пише Григорій Грабович. Пізнавальна цінність цієї ситуації полягає в тому, що мотив зради з’являється в ситуації вибору, сумніву та конфлікту. Вона показує, що зрада відчувається по-різному, а розуміння зради є інтуїтивним. Що ближчі стосунки, то дошкульніші звинувачення у зраді. Для польської суспільності все сказане Франком не було новиною – його раніше висловлював данський літературознавець Ґеорґ Брандес. Від себе Франко додав хіба злосливого тону і – що важливіше – ув’язав художні шукання Міцкевича з характером польської нації.

Стаття Франка викликала дискусію, в якій набув популярності термін «валенродизм»: для позначення патріотичної підступності, тобто вкорінення у ворожий стан, аби знищувати його зсередини. Конрад Валенрод – реальна історична постать XIV ст., великий магістр Тевтонського ордену. Монахи-хроністи, ображені на магістра за неувагу до потреб духовенства, зображали його єретиком і ворогом Ордену, який отримав заслужене покарання (несподівано помер, очевидно, від інсульту). Пізніші перекази зробили з Валенрода навіть литвина, який нібито вступив в Орден з єдиною метою – помститися за розорення тевтонцями своєї батьківщини. Таким його зобразив Адам Міцкевич у поемі «Конрад Валенрод» (1828 р.). Франко, критикуючи Міцкевича, заперечував «валенродизм». Сучасні франкознавці здебільшого стверджують, що критик таки не мав рації. Хтось каже, що діяльність «на шкоду», використовуючи хитрість і підступність, є важливим, а інколи – єдиним можливим способом опозиції та захисту своїх інтересів. Інші зауважують сумніви в самого Міцкевича, не помічені Франком. Його герой віддає себе в руки ворогів, вчиняючи таким чином самогубство, покликане спокутувати зламання присяги.

Франкова публікація наводить на думку, що безпідставне оскарження у зраді має зворотну силу і може бути більш небезпечним від самої зради. Франко «влучив у своїх ворогів як політик, але сам себе поранив як літературний критик», – писав чеський письменник Йозеф Махар. Франкова стаття викликала величезне обурення польської суспільності. Оливи до вогню доливало українське громадянство, серед якого поет мав репутацію небезпечного збурювача спокою. Франко ніби накликав на себе нещастя: його звільнено з редакції газети «Kurjer Lwowski», якій віддав десять років праці, виключено з Польського історичного товариства. До цього додалися перші ознаки майбутньої хвороби. «На мене находить часто психічна неміч, якась дика тоска, що й жити не хочеться», – писав він до Михайла Павлика невдовзі після публікації «Поета зради». У відповідь на звинувачення поляків Франко зберігав майже цілковите мовчання. Однак «дух Міцкевича» таки не полишав його думки та уяву. Під кінець життя, 1913-го, Франко, хворий, замучений докорами сумління, щоб якось спокутувати свою провину, видає своїм коштом п’яту частину «Дзядів», яку нібито написав Міцкевич. Цей рукопис, озаглавлений «Велика втрата», він купив у львівському антикваріаті.

Зрада як відступництво

У 1899 р. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) написав п’єсу «Сава Чалий». У мистецькому плані її трактують як спробу подолати ідейно-тематичну та естетичну обмеженість побутово-етнографічного театру. Водночас п’єса відображала певний етап націєтворення, коли українська інтелігенція Наддніпрянщини відкрила для себе нову реальність – національна ідентичність пов’язана з примусом думати й діяти, згідно з усталеним каноном. Поза цим каноном розпочиналося поле відступництва і, врешті, зради. Для багатьох погодитися на вірність з примусу означало небажану залежність. Переносячи глядача у XVIII ст., Карпенко-Карий насправді намагався розв’язати питання, актуальні для себе і свого покоління. Одним із найважливіших було: чи є зрадою незгода з позицією більшості? У результаті майстер комедії Карпенко-Карий створив трагедію.

Дія драми спиралася на реальні історичні події. Сава Чалий був козацьким полковником, родом з Вінниччини. Якийсь час він перебував на Запорозькій Січі, пізніше служив сотником надвірного загону в князів Четвертинських. У 1734 р. брав участь у повстанні гайдамаків на боці сотника Верлана. Після придушення повстання він знову перейшов на польський бік – служив у магнатів Потоцьких як полковник надвірного війська, брав участь у придушенні гайдамацького руху. Врешті 1741 р. гайдамаки із загону Гната Голого стратили його за зраду. У ХІХ ст. «Думу про Саву» записав польський етнограф Оскар Кольберґ.

Передумовою відступництва є у п’єсі спроба примирити непримиренне – озлоблення і розум. Автор показує суперечливість життєсвіту героя і не квапиться його осуджувати. Гайдамацького ватажка карає не автор-людина, а невмолима подієва логіка. Спочатку Сава Чалий має необмежену повагу у співвітчизників, «народ» пов’язує з ним надію на визволення від шляхетського («ляцького») гніту. Однак за якийсь час стає зрозуміло, що це завдання непосильне через неорганізованість і загальний брак сил. Гайдамацький ватажок добре це розуміє, але ті, хто пов’язував із ним свої сподівання, не можуть зупинитися на півдорозі до ілюзорної мети. Відтак у загальній уяві виникає ситуація однозначного вибору: між добром або злом, яка і провокує відступництво, поразку, звинувачення у зраді й трагічну смерть героя. Хоча Карпенко-Карий не зраджує народництву (Сава Чалий жорстоко покараний за зраду), він у дусі модерного письма залишає без відповідей важливі запитання: чи можливо ціною відступництва відмежуватися від минулого і розпочати нове життя? Чи можна йти до суспільно значимої мети різними шляхами? Чи є раціональна межа між власним баченням подій і служінням чужим інтересам?

Запропоновану Савою Чалим помірковану програму гайдамаки відкинули. Вони пішли за закликом опонента-радикала Гната Голого, розпаленого жагою помсти: «Пора нам почать зненацька нападать і різать, і палить напасників». Перспективи безкомпромісної боротьби, без урахування реальних можливостей, жахали Саву Чалого. Його уява малювала страшну картину: такі як Гнат Голий, каже він, «кров проллють ріками, без жодної користі для народу, а потім і самі на полях всі сконають». Чалий переходить на бік коронного гетьмана Потоцького взамін на одруження із Зосею та обіцянку «полегшить долю посполитих». Для Чалого цей вибір відбувся через дуже складні внутрішні сумніви. «Що ж мені тепер робить?» – Були в цьому запитанні й турбота про «бездольний народ» та «мою Україну», яких треба рятувати від «нової руїни», й думки про бажані «кохання і славу», а поверху них – передчуття «неминучої загибелі».

Ціна зради

Мірою того, як українці ставали суб’єктом історії, набувало актуальності питання про ціну, яку платить «мала» людина задля «великих» суспільних перетворень. Війна і революція, особливо на завершальному етапі – коли витворені в передвоєнній гарячці уявлені образи досконалого майбутнього розвіювалися і навіть перетворювалися у протилежність, змусили людину задуматися про моральність політики. Йшлося не тільки про межі довіри до різних «-ізмів» та ідеологій, а й до самого себе. Йшлося про поділи всередині особистості. Так з’явилося питання про залежність між зрадою і духовним руйнуванням особистості. Одним із довершених драматичних творів Володимира Винниченка на цю тему є п’єса «Гріх». Прем’єра вистави відбулася 1919 р. у Києві на сцені «Молодого театру» Леся Курбаса.

Сюжет п’єси розгортається навколо діяльності групи революціонерів, які в роки Першої світової війни борються з царизмом. Головна героїня – революціонерка Марія Ляшківська вважає, що в сучасному їй світі нема такого поняття, як «гріх», що це пережитки «старого світу». Щонайбільше вона розуміє гріх як вихід поза усталений порядок, як рішучий вчинок, без якого неможлива й святість. «А твій Іван, – дорікає вона подрузі, – святий, без гріха, солоденька мамалиґа, кваша, благообразний інтелігент, бездарна поміркованість, нездатна ні на який гріх. А значить, і ні на яку святість». Однак, закохавшись у того-таки Івана, вона змушена змінити думку. «Маленький гріх» – зрада товаришів-революціонерів задля благородної мети – порятунку з ув’язнення коханого чоловіка призводить до несподіваних наслідків: Марія потрапляє в залежність до слідчого, який пропонує їй «найвищу насолоду: любити чоловіка, якого ненавидиш». Боячись викриття, вона змушена виконувати його бажання, видавати по одному товаришів, обманювати друзів і самого коханого, які розшукують зрадника. Трагічна розв’язка не змусила себе довго чекати: доведена до відчаю, усвідомлюючи, що коханий не зрозуміє її зради і не пробачить їй, Марія накладає на себе руки.

Центральний психологічний момент п’єси – зіткнення позицій революціонерки і жандарма. Революціонерка хоче зруйнувати порядок, а жандарм його захищає – і виграє. Принаймні, моральна перевага залишається на його боці. Спочатку жандарм переконує, що «з мовчання нічого доброго не виходить» і що «невеличке зрадництво» (мав завдання викрити революційну групу), коли йдеться про життя близької людини, насправді є жертовним і гідним революціонера вчинком. Однак якоїсь миті головна героїня усвідомлює, що зрада не може бути одиничним епізодом, вона неодмінно стає сутністю людини. Марія відкриває для себе ланцюжок обману:

«От ви зробили. Так. Зовсім невинно. Але це все ж таки зрада. І от це саме губить вас. Ви ж не можете сказати про нього вашим товаришам. Правда? Хто вам повірить, що маленька? А може, й велика. Ви мусите мовчати. Мусите… Ну, от. А в цьому і є загибель для вас. Жандарми цього тільки й хотіли, щоб ви мусили мовчати, щоб піймати вас оцим мовчанням і тримати в руках. Розумієте? І от, щоб вони вас не видали вашим товаришам, ви мусите видавать їм своїх товаришів. Але чекайте, чекайте, це не все. Коли б тільки це, ви б махнули на себе рукою – і чорт його бери. Але ж вас піймано не тільки на цьому, а на тій самій любові. Коли ви не будете видавати, то ту ж вашу кохану людину знов будуть мучити. Для чого ж ви тоді зробили перше злочинство? Правда? Треба вже далі йти. І от потроху, помалу ви стаєте зрадником».

Врешті жандарм розкриває секрет своєї переваги над революціонеркою-зрадницею:

«Чого для вас ця історія така тяжка, а для мене чого байдужа й навіть навпаки? Того, думаєте, що ви порядна, а я мерзотник? Моральність тут не грає ніякої ролі. Того, хороша моя, що ви виступаєте проти своїх, а я виступаю проти ворогів. Ви продаєте своїх. От у чому вся штука. Розумієте? Це є найбільше злочинство серед людей. Навіть ми, жандарми, не можемо цього робити. І от чого вас це так мучить. Коли б ви видавали нас, своїх ворогів, то вам справді не було б ні тяжко, ні соромно. Правда ж? Ну от, а в цій муці вашій власній і є моя сила над вами. Як не стане тої муки, то не стане й моєї влади. Це ж ясно».

Деякі узагальнення і припущення

Мотив зради у колективній свідомості українців потребує спеціального вивчення. Тому мої висновки попередні й дуже загальні. З певністю можу тільки стверджувати, що поняття зради на межі ХІХ і ХХ століть увійшло в українську колективну пам’ять як один з інструментів примусу до вибору національної чи будь-якої іншої масової ідентичності. Поділ на патріотів і зрадників виявився зручним емоційним супроводом для процесу націєтворення. Мотив зради давав змогу описувати життя народу-нації чи іншої спільноти в категоріях чуттєвого світу людини. В сучасному українському історичному метанаративі, тобто свідомо створеному інтелектуалами символічному конструкті, «зрада» займає таке саме фундаментальне місце, як поняття «гноблення» й «одвічної боротьби» за незалежність.

Будь-яка колективна дія неможлива без спільного емоційного переживання. На початку ХХ ст. «молода» українська інтелігенція впритул наблизилася до складного завдання – мала вчинити акт відступництва від двох монархій. Це був небуденний виклик, хоча стосувався не тільки українців. У поляків, для прикладу, ідея колективного відступництва з’явилася століттям раніше. Українці ж – галичани й наддніпрянці – до останнього не могли наважитися на розрив зі «своїми» імперіями, навпаки – воліли самі почуватися зрадженими. В публіцистиці й літературі відображено сумніви тогочасної української інтелігенції, яка шукала, хоча й безуспішно, відповідей на важливі запитання: чи безкомпромісний патріотизм звільняє від традиційної моралі й чи поза межами моралі він узагалі може називатися патріотизмом? Чи мета виправдовує засоби і чи справді бувають ситуації, які не залишають вибору? Хто має право визначати межу між вірністю і зрадою?

Авторам зі зламу ХІХ і ХХ століть, які в темі зради бачили спосіб пояснити минуле та актуальне суспільне життя, не відмовиш у прагненні бути чесними. Знання дійсності та сформовані в надрах імперій етичні бар’єри не дозволяли їм брехати. Звичайно, симпатії тогочасних авторів не були на боці зрадників, однак вони уникали однозначно засуджувати їх. Пізніше, у ХХ столітті, це прагнення до чесності вивітриться – його немає ні в радянсько-комуністичній, ні в національній версіях української історії. На зміну йому прийдуть штампи про «героїв/патріотів» і «зрадників/відступників», а прикметою часу стане однозначний осуд зречень і похвала навернень, хоча ці поняття тотожні. На загал українське двадцяте століття пройшло під знаком уявлень про присутність «зради» в усьому. І знову вдамся до порівняння – поляки це почуття пережили ще в глибокому ХІХ ст.: «Я ще не виріс, а вже поживою для моєї душі була помста, а наукою – зрада» («Jeszcze nie dorósł, a już karmem duszy zemsta mi była – a nauką zdrada»), – читаємо в Юліуша Словацького («Король Дух»).

Зрештою, йшлося не тільки про ідентичність. Кожен автор, пишучи про вірність і зраду, так чи інакше писав про себе, прагнув вмістити між цих двох понять свій життєвий досвід, вчинки і спосіб думання. І в цьому сенсі у кожному з поданих у тексті літературних сюжетів можна бачити важкі особисті дилеми й переживання, з яких складалося життя письменника. Зрада не може існувати без пари – реальної (між людьми) або уявленої (між особою і групою – національною, політичною, професійною). Мотив зради має якусь небувалу владу над емоціями та уявою. Те, що сприймається як зрада, завжди випливає з емоційного зв’язку, тому в її основі можна бачити не тільки ідентичність, а й характер і почуття. Та й межа між «патріотами» і «зрадниками», так як ці поняття представлені в публічному інформаційному просторі, – не така велика, як здається на перший погляд.