Зросійщення Сходу і Півдня України – не дивина, а чому зросійщилися галичани – неабияка загадка

Поважна старша львівська пані з бездоганною українською галицькою орфоепією розповідає, вочевидь, своїй сусідці, що вона щось там купила і завершує: «нам хватить на двоїх». Як тепер модно казати чи писати – нічого особливого, просто галицька українська мова. Чесно кажучи, я був би неабияк здивований, якби почув: «Нам вистачить на двох», замість «нам хватить на двоїх», бо таке напевно можна почути лише в якійсь надто інтелігентській родині з філологічним ухилом, а більшість галичан висловиться саме так, як висловилася згадана пані.

Щодо цього російського «хватить», яке в розмовній мові галичан явно перемагає українське «вистачить», то пригадую, що моя бабця, яка походила з Малої Виски Херсонської губернії (нині Кіровоградська область), і мова якої була типовою східняцькою говіркою, доволі далекою від літературної української мови, все ж не випускала можливості інколи покепкувати з цього зросійщеного «хватить», і коли хтось при ній казав «хватить» в сенсі «вистачить», бабця відповідала: «Як ухватить - та й побіжить».

Буквально цими днями одна львівська дівчина-старшокласниця розповідає подрузі: «На прошлому тижні в нас вапше не було цього урокА». Яка все ж таки багата сучасна українська мова, головно мова молоді – замість застарілого тьмяного «взагалі» - така багатюща, вибухова, різнобарвна, різноманітна семантична смислова гама: ВОПШЕ, ВОБШЕ, ВОПЩЕ, ВОБЩЕ, ВАПШЕ, ВАПЩЕ, ВОБЩЄ, ВОПЩЄ, ВААЩЄ, ВАПЩЄ. Щось коментувати тут зайве.

І ось ми переходимо до загадкового лінгвістичного явища і проблеми, чому так сильно зросійщена побутова мова українців галичан, про що вже багато разів писав не лише автор цього тексту. Щодо українців Наддніпрянщини, Сходу і Півдня України тут все зрозуміло і жодних коментарів і роз’яснень не потребує, а от щодо Галичини, то це велика, якась насправді магічна загадка. Якими ж могли бути чинники, що вплинули на виникнення цього феномена?

Спадщина москвофільства. Як не дивно, східняк Борис Грінченко дорікав галичанинові Іванові Франкові, що у того багато «кацапізмів». Насправді в мові української літератури і преси в Галичині XIX і початку XX століття відчутні істотні впливи москвофільського зросійщення, які трохи зменшилися у польський міжвоєнний період, утім і надалі залишалися значними, і тодішня мова була доволі далекою від літературної української мови. Однак реальних впливів мови тих часів на сучасну мову в Галичині простежити доволі важко, якщо й зовсім неможливо, бо це сумнозвісне змоскалення – загалом спадщина тоталітарного СРСР.

Інформаційний простір тоталітарного періоду. Щодо львівських газет, то в часи радянського тоталітаризму приблизно 70% їхнього накладу було українською мовою, 30% російською. Для прикладу 1960 року україномовна «Вільна Україна» виходила накладом 88 тисяч примірників, російськомовна «Львовская правда» - 38 тисяч. Театральні вистави у Львові за часів СРСР на 60% були україномовними, на 40% російськомовними. А от кінофільми, які крутили у львівських кінотеатрах в тоталітарну епоху, лише на 10% відсотків були українською мовою, а на 90% російською.

Щодо книжок, які видавалися в так званій радянській Україні, то їх загальний наклад українською мовою становив 63,5%, хоча за кількістю назв російська частка перевершувала українську в середньому в три рази. Це можна пояснити тим, що українською в Україні друкувалися великі наклади підручників, класичної літератури, масових видань, тоді як значна частина книжок російською була малотиражною. Отож позаяк прОстий нАрід полюбляв більше кіно, а не книжки, то можливо це й зробило відчутний вплив на зросійщення мови українців галичан.

А ще у кінці 1970-х років у Львові розпочалася справжня вакханалія росіяніфікації, українська мова нахабно витіснялася з публічного простору. Старі й нові готелі перетворювалися на «гостинницы»: «Россия», «Днестр», «Турист», там не було жодного оголошення, вивіски, розпорядку, проспекту, адресної книги, газети чи журналу українською мовою. Новозбудовані львівські кінотеатри називалися «Октябрь», «Орлёнок», медична установа на вулиці Радянської Конституції (нині Василя Симоненка) – «Детская поликлиника». На залізничному вокзалі рух транзитних міжнародних потягів супроводжувався оголошеннями російською, польською, чеською, лишень не українською мовою. Міські залізничні квиткові каси на Горького (нині Гнатюка) перетворилися на «Железнодорожные билетные кассы», а поруч з’явилася (!!!) «блинная» «У самовара» (Блін! Це все у Львові, якщо хтось забув).

Неонові написи «Львівторгреклами» переконували придбати «львовский хрусталь», «львовские телевизоры», «львовские сладости». На «Світочі» нищили рулони обгорткового паперу цукерок з українськими написами, аби перейти на російські. Газетні кіоски «Союздруку» перейменували на «Созпечать», в них неможливо було придбати вітальні поштівки українською, натомість пропонувалися: «С Новым Годом!», «Поздравляю!», «С днём рождения!» Подібне спостерігалося мало не щокроку: «Вас обслуживает продавец», а поруч на стіні «Книга жалоб и предложений», у трамваях і тролейбусах: «Незакомпостированные талоны недействительны», в майстернях: «Производим мелкий ремонт обуви», з’явилися «Дома образцового быта», «Расчётные книжки за единые коммунальные услуги» тощо… Утім навряд чи цей сюрреалізм міг істотно вплинути на те зросійщення львів’ян, яке ми маємо сьогодні. А що ж тоді вплинуло?..

Навчання. У школі, маємо на увазі україномовну школу, у Львові в часи СРСР все на 100% відсотків було українською мовою, за винятком уроків російської мови і літератури. У профтехучилищі, де я навчався (1968-1969), все викладалося українською мовою, був лише один російськомовний викладач електротехніки з гарним українським прізвищем Говоруненко, який викладав російською і з учнями спілкувався російською, проте більшість учнів ніколи не намагалися в розмові з ним переходити на російську. В університеті (1973-1978) теж все було українською, викладачі євреї і росіяни, не говорячи вже про українців, викладали і спілкувалися зі студентами українською мовою.

Робота. На будь-якій роботі, за винятком напевно високих партійних чиновників чи управлінців великих підприємств, мова спілкування якоїсь важливої ролі не відігравала. На заводі «Електрон», де я працював (1969-1973, 1978-1979), більшість робітників цехів були українцями, таким чином у цехах, на перервах, на перекурах панувала українська мова. Утім в лабораторіях чи конструкторських бюро, коли начальник був російськомовний, підлеглі намагалися спілкуватися з ним російською. Російська мова як засіб «вибитися в люди», тобто в начальство, мала сенс, але це почалося в першій половині 1970-х років, бо власне лише тоді «бандьор-галичан» почали допускати до членства в КПРС і до керівних посад в економіці. Що ж до простих роботяг, то там мова істотного значення не мала.

Побут і пацанячі тусовки. Щодо побуту, то тут теж мова якогось істотного значення не мала, однак у пацанячих хуліганських тусовках панувала російська мова. Світлої пам’яті чудовий львівський краєзнавець Ігор Мельник розповідав, що на Академічній (проспекті Шевченка), де він народився і виріс, у 1950-1960-х роках дворовою мовою була російська, і українські хлопчаки підлаштовувались під неї, щебечучи кацапською. Так було в переважній більшості дворових і районних пацанячих тусовок Львова, хоча були й винятки. У Святому Саду (1968-1982) мова спілкування була виключно українською, і навіть деякі російськомовні хлопці зі всього Львова, які прагнули належати до цієї престижної тусовки, наприклад: Святий, Казік, Джеггер, Зеппелін, Механік, Агент та інші переходили на українську мову.

Також і мова кримінального світу за тоталітарних часів у Львові спочатку була виключно російська, утім вже наприкінці 1980-років і особливо на початку 1990-х знамениті «стрілки» проводились українською, і кримінальний світ поступово українізовувався. Теж цікавий момент полягає у тому, що у сільських тусовках, де росіян чи російськомовних навіть і близько не було, чомусь мовне зросійщення проходило більш успішно, аніж у міських тусовках, і це добре підмітили Брати Гадюкіни, увіковічнивши у своїх піснях скацаплений суржик галицького селюка.

Отож доволі важко визначити, що ж було і є надалі (бо вже народилося друге покоління часів Незалежності) причиною такого потужного зросійщення мови українців галичан. Навіть нині побутова мова, наприклад, випускників Львівської академічної гімназії та взагалі усіх закладів освіти не те, що далека від ідеалу, а зовсім кепська. І де ж і скільки часу мали «плекатися» «шедеври» побутової розмовної мови більшості українців львів’ян, які закріпилися невідомо на скільки десятиліть, усі оці: «всьо», «куда», «туда», «сюда», «спереді», «ззаді», «ладно», «вопше», «канєшно», «слідуюча остановка», «форточка» і ще сотні, якщо не тисячі скацаплених слів і висловів?..

Можливо колись цим питанням займуться поважні науковці: мовознавці, психологи, соціологи, історики, а наразі не виходиш із дива, чому в такій українській і патріотичній Галичині, де до 1939 року росіян було не більше, аніж на островах Тихого Океану, чи не кожне третє-четверте слово простого народу російське або спотворене російське… Може вже нарешті «хватить»!