Зросійщення українських імен

Якось на одному з телеканалів слухав коментар відомої громадської активістки, де її ім’я протитрували як Дар’я. Думав, це якась помилка, подивився у Вікіпедії – справді Дар’я, і загалом тих Дар’їв, виявляється, до біса, але ж це зросійщена форма українського ім’я Дарія. Пригадую у школі в мене була однокласниця Дара, Дарка, Даруся, Даринка, Дарія, і на роботі співробітниця пані Дара, Дарія. Звідки ж узялося це скацаплене ім’я, бо жіночі імена Дарья, Марья, Наталья чисто російські? Ну звісно звідки, як раніше казали: «маде ін аттуда». Якщо вже в нас нормативне ім’я Дар’я, то може скоро з’явиться і Наталья?

Адже українське ім’я Микита вже не в тренді, і десь у 1990-2000-х роках, коли в Росії увійшло в моду ім’я Нікіта, в Україні теж пачками почали з’являтися Нікіти, і їх тепер вже є до холєри, бо як же ми можемо прожити без малоросійської меншовартості? А скільки тих Єґорів, Артьомів, Альош і т. д.? А скільки в Україні тих Альон? Альони-Альони – альо! Невже ви не чули, що в цього імені є українська форма Олена?

У російській мові є ім’я Василий, в українській це Василь, і жодним чином не Василій, чому ж тоді в нас є і Євген, і Євгеній? А Анатолій – це форма, яка панує в нас геть усюди, утім, якщо ми подивимося, як називався відомий український композитор Кос-Анатольський, то побачимо, що він був Анатоль. І інший наш відомий композитор Вахнянин теж мав ім’я Анатоль, і чудовий український живописець Петрицький теж був Анатоль. Анатолій так в’їлося в нашу традицію, що ми геть чисто забули, що в цього імені є і українська форма Анатоль.

Зараз в українців найбільш зросіяніфіковані пестливі форми імен: Маша, Даша, Паша, Вася, Петя, Міша, Діма. Це неймовірно, але одна молода львів’янка жалілася мені, що її бабцю в глухому галицькому селі у Львівській області кличуть «баба Маша». А може й нічого дивного в цьому нема, бо скацаплені форми чоловічих імен Ростислав і Степан у галицькому сільському орфоепічному варіанті звучать як Рошьчік (Ростік) і Шічьопа (Стьопа). Якщо вже в Галичині побутують пестливі форми імен Маша, Петя, Вася, Діма і т. д, якщо в нас є Рошьчікі і Шічьопи, то чого ж ми хочемо від зазбручанців?

Чомусь більшість галичан використовує пестливу форму «ножки», а не «ніжки», мама каже малечі: «Ти сьогодні вже будеш топати ножками», або вдягни це на «ножки», або «які гарні в лялі сандалики на ножках». От власне буквально вчора тато йде поруч зі своїм малим синочком і каже: «Тут гірка, я тебе притримаю, бо там є льодік». Ну «льодіка» навіть я ще не чув, і що ти тут поробиш?

Один кацапський «філолог» колись мені доводив, що українці залюбки адаптували російські пестливі форми і зокрема форми імен, бо в «грубій мужицькій мові» не спромоглися створити своїх власних. Це, звісно, чиста брехня, бо українські форми Петрик, Івасик, Данилко, Михайлик, Марічка, Даринка звучать просто чудово і мелодійно набагато гарніші від Маш, Петь і Дім. І якщо ми навіть у нашому державному славні називаємо патологічних катів і вбивць лагідно «воріженьки», то чи навпаки не забагато в українській мові тої пестливості?..

А тепер трохи про прізвища. Коли виявилося, що справжнє прізвище української співачки Віри Брежнєвої Галушка, один відомий львівський письменник і публіцист написав: якби якась французька співачка мала гарне прізвище Ґалюш, вона б ніколи його не проміняла на прізвище на кшталт Гітлера чи Гіммлера. Французька співачка звісно б не проміняла, а українська ось проміняла. Така доля деяких українців і українок бути меншовартісними.

В одному робітничому колективі у Львові за часів СРСР працювала дівчина на прізвище Гладченко. Ми знаємо, що в навчальних чи виробничих молодих колективах зазвичай надають різні прізвиська. Так от цю дівчину прозвали Ґлашенька. Гладченко і Ґлашенька ніби звучить суголосно, але Ґлашенька чи Ґлаша – це пестлива форма російського жіночого імені Ґлафіра, тобто таким чином з українки зробили кацапку. В іншому колективі вже за часів незалежної України теж у Львові дівчина мала прізвище Дорошенко. Її прозвали ДарОшка. Потім виявилося, що ДарОшка співзвучна з «дорожкой» (українською «доріжка»), і зрештою прізвисько скоротили до ДарОґа (українською «дорОга»). Ще одна українська дівчина мала прізвище Щербина, утім все життя мріяла бути не Щербина, а ЩєрбінА (з наголосом на останньому складі). Звісно, як круто це б звучало – ґрафіня ЩєрбінА, не те, що якась селянська Щербина.

Це приклади з власного життєвого досвіду автора цього тексту, утім і в літературі не бракує прикладів хохляцької меншовартості. 1961 року в СРСР на екрани вийшла кінокомедія «За двома зайцями» за мотивами однойменної п’єси Михайла Старицького. Це був просто вибух, навіть зважаючи на тодішній розквіт епохи так званої «хрущовської відлиги», і цей фільм без перебільшення можна було назвати «націоналістичним» і «антирадянським», бо тут яскраво висміюється шахрай, який щосили, аж вилазячи зі шкіри, хоче заховати своє українське походження і виставити себе «культурним рускім». Старицький геніально розкриває образ цього Свіріда Пітровічя Ґалахвастава, який насправді, як знає увесь Київ – Голохвостий і Голохвостого син.

Суржик цього новонаверненого «культурнава рускава», який, як він сам про себе каже: «вийшов образованним, как первий дворанин і по-благородньому гаваріть панімаєт», просто феноменальний, чого вартий лише один-єдиний вислів: «Нєт лі у кого иногда сірника?» Нікчемність і пихатість цього примітивного плебея чи не найяскравіша в українській літературі. А українців він називає «дурні хахли».

У фіналі фільму цього повністю викритого окацапленого шахрая скидають догори ногами зі сходів Андріївської церкви молоді хлопці у вишиванках. І отакий скацаплений хохол мав би не висміюватися, а глорифікуватися, він мав бути ідеальним втіленням тодішньої політики тотальної русифікації усіх народів СРСР і перетворення їх на «нову спільність – радянський народ» без жодних власних національних ознак.

Небачена картина, як такий фільм взагалі міг вийти на екрани у тоталітарній країні в часі колоніального гноблення українців. Це й досі залишається загадкою. Бо в цьому фільмі різко висміювалися ті Ґалахвастави, яких тоді була чи не половина України, тих, які прагнули заховати своє українське походження, забути мову і давні звичаї свої предків, задля кар’єри перетворившись на безликого суржикоподібного «культурнава рускава».

Здається вже нарешті наспів час скидати з себе личину скацапленого хахла і не триматися за пушкіних, достоєвських і булгакових.