Зґвалтування по-російськи

Українці не німці. Українці, що пройшли горнило гартування «розіпʼятими» трирічними хлопчиками, збезчещеними просто в громадському транспорті бабусями і порівняннями Путіна з Данко, який вирвав серце, щоб освітити правильний шлях Росії, не поведуться на історію про 30-годинне ґвалтування 13-річної російськомовної дівчинки арабськими біженцями. Але, якщо чесно, то ця провокація і не була на них розрахована. Цього разу під прицілом маніпуляцій пропагандистських російських медій опинилися законсервовані в Німеччині колишні радянські громадяни, неонацисти та різноманітні євроскептики.

Здавалося б, для чого Росії витрачати величезні кошти, щоб запудрювати мозок своїм колишнім співгромадянам? Вони ж проміняли батьківщину на соціальний рай в Німеччині, і вороття назад нема. Але ж ні. Росія – це потуга із загальносвітовими амбіціями. І також правда, що ці амбіції не є зовсім здоровими. Довівши свою економіку до стану «дауншифтера», який тільки й може, що продавати сировину, Росія намагається змусити весь світ себе поважати. А оскільки в культурній традиції росіян глибоко засіло гасло «Боїться – значить поважає», то й «піднявшись» разом із Путіним з колін, Росія стала вимагати до себе поваги.

Росіяни важко переживали «єльцинську» анархію. Їм було соромно за те, що світ їх уже не боїться, а отже, не поважає. Але  тут зʼявився рятівник, і зрозуміло, що прийшов він від структури, яка весь радянський період була справжнім міністерством страху, – з КДБ. Нова ера почалася для росіян фактично з 2000 року. Тоді з Росії почали лунати вимоги та претензії визнати за нею якісь особливі права. Захід на багато подібних вередувань просто закривав очі, а більше вмовляв і переконував. Росія ж думала: ага, просять, вмовляють – значить слабаки. І дедалі більше нахабніла. Досі незрозуміло, чому на відверто імперські амбіції з вимогами не приймати в НАТО та ЄС колишні країни соціалістичного табору західні політики та дипломати просто благали росіян дозволити самостійну політику цим давно незалежним країнам.

Зрозумівши, що не тільки «вирвати» з НАТО країни Балтії буде неможливо, але й втримати Україну у своїй орбіті стане не просто, Росія вдалася до низки воєн та шантажів. Найбільш поширеним став енергетичний (газовий) шантаж. І вразливому у цьому плані Європейському Союзу довелося шукати альтернативних джерел та мінімалізувати залежність від Росії. Для того, щоб вдало розсварювати між собою країни та маніпулювати громадською думкою Росії потрібен був надпотужний інформаційний ресурс. Для нього російський президент і заодно «собіратєль» земель імперських, нафто- і газодоларів не шкодував.

Спочатку він знищив всередині країни незалежні приватні ЗМІ, перетворивши їх на рупори державної пропаганди. Так званий «Первый канал», телеканал «Россия» та низка інших, які перебували у власності державного монополіста «Газпром-медиа», заходилися забивати відвертою брехнею та пропагандою голови всіх, хто знав російську мову і де можна було приймати сигнали російського ТБ. Для обалванювання іншомовних громадян було засновано Russia Today. Так і повелося: хоч би про що брехала RT, їй усе сходило з рук.  Бо в західному демократичному світі не гоже обмежувати свободу слова і чинити хоч якийсь тиск на журналістів. Промайнули безслідно кілька моментів, коли ведучі новин на RT, не витримавши лихої долі, заявили в прямому ефірі, що більше не можуть брехати і йдуть з каналу. Для Заходу чомусь ці випадки не стали навіть дрібним сигналом, що щось треба з цим новітнім явищем інформаційної війни робити. Пропустили повз вуха, а росіяни подумали, що мають справу з наївними слабаками. Хоч насправді воно десь так і було.

Схід, південь та навіть значною мірою центр України були традиційними споживачами російської інформаційної продукції. У деяких регіонах російські медіа були єдиними, хто інформував і формував громадську думку. Якщо тепер уважніше подивитися на карту регіонів, де безроздільно панувало російське телебачення, то виявиться, що це Крим і Донбас. Успішній анексії Криму та вибуху війни на Донбасі треба «завдячувати» не тільки безпосередньому втручанню держави Росія та її військових, але й позиції і настроям зазомбованого населення цих територій. Тобто успішна інформаційна спецоперація була проведена задовго до вибуху гарячої російсько-української війни. Просто російська всюдисуща пропаганда не тільки не дозволила сформуватися в окремих громадян почуттю патріотизму і любові до своєї держави, а навіть навпаки, переконала багатьох, що Україна – це фікція. А за фікцію ніхто грудьми не стане.

Україна – це непорозуміння та «failed state». Такий основний лейтмотив російської масованої пропаганди. Крім внутрішньої «обробки» українських громадян російська пропагандистська машина працювала також над формуванням образу України у світі. Тих українців, що не погоджувалися на роль «потішного» молодшого брата, який завжди дурнувато плівся за великим і розумним російським братом, змальовували як неонацистів, карателів, попихачів диявольського Заходу, який задумав знову розвалити «святу Русь». Брехня була настільки пекельною, що її реплікували якийсь час навіть дуже високореномовані німецькі видання, а будь-які спроби українців пояснити, що це не так, наштовхувалися на крижаний погляд західних лібералів і демократів.

Але скільки шнурочкові не витися, а мета у російських спецоперацій одна. Після того, як задум великого кормчого Путіна відволікти свій народ від нагальних внутрішніх проблем, мобілізувавши проти ефемерного зовнішнього ворога, провалився, а Україна вистояла, треба було піднімати своє закордонне воїнство. Те, що країни Балтії з високим відсотком російського населення не дуже рипаються, – факт очевидний. Особливу позицію може дозволити собі хіба що Литва, яка не має такої великої російської діаспори. А от з Естонією, а особливо Латвією це вже не проходить. У Польщі, Угорщині та навіть Італії і Франції лави цього «путінського» воїнства становлять так звані євроскептики – ультраправі, неонацистські та ворожі до біженців партії й угруповання. Їх Кремль підгодовує фінансово (наприклад Національний фронт у Франції) та надає інформаційну підтримку.

Такі політичні сили в ЄС потрібні кремлівській пропаганді з багатьох причин. По-перше, щоб переконувати своїх власних громадян, що в Європі все погано. По-друге, щоб було на кого покликатися – мовляв, ми не самі: от-от німці, італійці та французи вибухнуть своїм праведним гнівом і зметуть ненависні ліберальні режими, розвалять ЄС і заживуть щасливим національним неглобалізованим життям.

Російські легковіри багато разів на день можуть прочитати на новинних сайтах та почути з екранів телебачення, що «німці бунтують, не погоджуються, не підтримують Меркель, не хочуть годувати біженців». Італійці сплять і бачать, як знімаються санкції проти Росії. Норвежці втопилися у своїй зігнилій червоній рибі після того, як Росія запровадила проти них контрсанкції. Ніхто ж насправді з тих обмежених пропагандою російських громадян не стане дошукуватися, що Норвегія тільки збільшила експорт риби, а Польща знайшла нові ринки для яблук і збільшила кількість переробних заводів. Головне, щоб у росіян, які ніколи не бачили Європи, не змінилася сформована пропагандою картинка.

І насамкінець, якщо російській пропаганді не вдається розвіяти уявлення про економічний достаток та соціальні гарантії в Європі, у хід іде важка артилерія. На допомогу приходять казки про аморальних та розбещених європейців. Розповідають про жахливі випадки відбирання дітей у батьків (і ні слова про права дитини і неймовірну кількість безпритульних в самій Росії, про насильство в сімʼях, алкоголізм та ґвалтування дітей); про те, що в Європі всю владу захопили ґеї, а їхнє лобі насаджує нову фашистську ідеологію, яка називається ґендер. Про те, що Росія сягнула свого мракобісного піку, коли десятки тисяч вірять і поклоняються святим тапочкам, поясам і кріслам – про це жодного кривого слова. А от ґендеру, який базується на свободі і рівноправності вільних особистостей, – зась.

Країна, на окремих територіях якої практично не діють норми конституції, дівчат видають насильно заміж, а судочинство здійснює не уповноважений до цього диктатор, назовні намагається розповісти про порушення демократичних прав і принципів у Європейському Союзі. У схожу маячню можуть повірити тільки ті, хто сам сформувався в задушливому тоталітарному світі, де поширення інформації розуміють тільки як пропаганду, де критично не довіряють владі, де сприймають поліцію виключно як апарат насильства над звичайними людьми, а політиків – як запеклих брехунів.

З подібним досвідом та переконаннями до Німеччини з кінця 1980-х років потягнулися гурти переселенців. Коли їх число виросло до такого рівня, що відпала потреба у вивченні німецької мови та глибшій соціалізації, тоді вони почали творити свої окремі анклави, зберігши отруйний звʼязок із батьківщиною. Неінтегрованість у німецьке суспільство, а відповідно, певна марґіналізація, життя плітками з російськомовних соціальних мереж витворило окрему субкультуру невдах. До всього антиєвропейська пропаганда, що кожного дня ллється з російських державних телеканалів, сформувала у російськомовних громадян Німеччини думку, що їх обманули, що їм не все дали, що у всьому винен Євросоюз, а тепер ще й біженці з Близького Сходу, що претендують на частину соціального пирога, який по праву має належати тільки їм – переселенцям з колишнього Радянського Союзу.

Страх втратити винятковий статус, не витримати конкуренції – усе це стократ розбурхане російською пропагандою і може призвести до вкрай негативних наслідків. Останні події навколо випадку «дівчинки Лізи» в Берліні, як лакмусовий папірець, показали проблему шестимільйонної групи російськомовних громадян Німеччини, крихкість засад толерантності та маніпулятивну силу російської пропаганди.

У наступній статті піде мова про конкретний випадок дівчинки Лізи і Путіна, Лаврова, Штайнмаєра та Меркель. А також ймовірну легкість виникнення Берлінської народної республіки, появу нової зброї під назвою «біженці» і традиційні сценарії Кремля.