«Я робив би ще культурні коридори»

У львівському театрі ім. Лесі Українки – прем’єра. Виставу за п’єсою Павла Ар’є «Баба Пріся» поставив режисер та актор Олексій Кравчук, який нещодавно повернувся з окупованого Луганська, де очолював місцевий ляльковий театр.

Львівським глядачам ім'я Олексія Кравчука добре відоме за акторськими та режисерськими роботами в театрах ім. Леся Курбаса, ім. Лесі Українки та Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Зокрема його вистава «Чекаючи на Годо» у театрі ім. Леся Курбаса  має в активі декілька престижних нагород.

У цій виставі із блиском зіграв курбасівець Олег Стефан, який стане запрошеним актором та зіграє головну роль. Автором сценографії є художник Олексій Хорошко.

Нещодавно вистава за цією ж п'єсою Павла Ар'є з'явилася у театрі Романа Віктюка під назвою «На початку та наприкінці часів». ZAXID.NET скористався нагодою, щоб розпитати Олексія Кравчука не лише про нову виставу, а й про те, що він залишив на окупованих територіях.

«Баба Пріся» - це вже не перша твоя співпраця з Павлом Ар'є?

Я Павла дуже люблю як драматурга. Першою спільною роботою були «Кольори» в театрі ім. Лесі Українки. Здається, це був 2006 чи 2007 рік. Потім я ставив його «Кольори» на сцені Луганського російського академічного театру ім. Павла Луспікаєва. Павло спеціально для цієї вистави зробив російський переклад, прем’єра відбулась в листопаді.

Невже 2014 року?

Так, і вона на диво прекрасно там пройшла. Головну роль зіграла Поліна Шкуратова, яка провела в Луганську всю війну, бо в неї мамі 90 років, ми з нею всі разом не раз в підвалі театральному сиділи. Тож і вистава вийшла якась дуже трепетна, коли головна героїня виходить і говорить: «Моє ім’я Мрія. Моя земля Україна», уявіть, в Луганську, і в залі всі сидять і плачуть. Я  теж сидів і плакав.

Адже театр не може існувати окремо від соціуму і тексти Павла там прозвучали дуже вчасно. Вистава продовжує йти, як не дивно. Також ми планували зробити в Луганську виставу за п'єсою Ар'є «Слава героям», репетиції почались в травні, але ми змушені були відкласти роботу. Планували і «Бабу Прісю» теж робити. Але потім мені довелося виїхати з Луганська. Тож я дуже вдячний театру ім. Лесі Українки, що я маю можливість тут зреалізувати виставу.

Головну роль грає Олег Стефан, актор театру ім. Леся Курбаса. Чому?

Ця ідея виникла відразу. До речі, коли до Львова приїздив Роман Віктюк, ми йому запропонували поставити «Бабу Прісю» саме на Стефана у Львові. Він сказав, що подумає. Але поставив наразі виставу у своєму театрі.

Тож в мене навіть не було сумніву, що треба цю роль запропонувати Стефану. Тішуся, що він погодився.

Так само тішуся, що театр погодився запросити сценографа і я маю змогу знову працювати з Олексієм Хорошком.

З ним ви теж постійно співпрацюєте. Що у цій співпраці тебе приваблює?

Насампред, він дуже талановита людина. Крім того мені взагалі подобається нинішня плеяда сценографів, які прийшли в театр з сучасного мистецтва. Такі, як Хорошко, як Влодко Кауфман. Вони ламають усталені театральні традиції, які незавжди добре спрацьовують.

У виставі також переважно працюють молоді актори, дуже хороші.

Розкажи, будь ласка, докладніше, про що п'єса.

Тексти «Баби Прісі», як по мені, дуже актуальні і дуже болючі. Для нас це така історія про «мистецький Чорнобиль», про катастрофу, яка відбувається. Тож ми намагались витягнути ці теми, коли руйнується все, коли відбувається обезличення людини. У п'єсі є прекрасний монолог батька, він говорить: «Ми для них не Савченки і не Кравчуки. Ми для них чорнобильці, тобто ніхто». Зараз ми так говоримо, наприклад, «переселенці».

Для мене важливим є той образ, який втілює Стефан. Він геніальний актор, це треба дуже цінувати, треба саме для нього ставити вистави, не соромитись на таку людину робити великі проекти.

Баба Пріся - людина, яка творить міф, а щойно твориться міф, з’являється об’єм, з’являється містерія і кожен має шанс отримати зміст свого життя. А якщо кожна людина матиме сенс свого життя, то, відповідно, і Україна буде цілісною, кордони відновляться. І цей момент в цьому матеріалі для мене є дуже важливим.

А що відбувається зараз з луганськими театрами?

Там все дуже складно. Я мусів звідтам виїхати, мені в тому допомагали люди, але не можу називати зараз їх імена. Тобто там дійсно дуже небезпечно. Частина акторів виїхали в Україну, вони працюють і в Черкасах, і в Києві. Частина поїхали до Росії. Треба враховувати, що це є прикордоння. І так само як ми їздимо в Польшу, бо маємо там культурні та приватні зв’язки, так луганчани завжди їздили до Росії. Зараз, звичайно, відбувся момент дуже сильного розподілу.

Ляльковий театр, де я працював, як тільки бої трохи вщухли, один з перших вийшов на вулицю. Адже в місті залишилося багато дітей. Я не хочу називати імена акторів, які працюють зараз в Луганську. Я дуже боюся, що як тільки закінчиться війна, а вона закінчиться обов’язково і Україна буде єдиною, настане важливий наступний етап. І тих людей, які не змогли звідтам виїхати, ніхто не може називати колабораціоністами. Це дуже важливий момент, я вважаю.

Так от, ляльковий театр вийшов просто на вулицю. Писали від руки оголошення, діти збиралися у якомусь дворі, актори ставили ширму і грали вистави. Потім грали вже біля театру. Зараз вже можна грати у самому театрі, але в репертуарі залишились тільки дитячі вистави.

Український музично-драматичний театр зараз називають просто театром на Оборонній. Вони теж працюють, грають вистави українською мовою, але репертуар обрали, скажімо так, нейтральний. У російському театрі все приблизно так само.

Коли ми ставили «Кольори» Ар'є, то до мене підійшов директор і каже: «Кравчук, нас розстріляють?». Я відповів: «Ні-ні, тільки мене». Перед прем’єрою хтось підходив з адміністрації і пропонував прибрати слова про Україну. Ми відмовились, пояснили, що це дуже важливий момент.

Так що вистави у Луганську грають, грають вдень, а не ввечорі, квитки коштують смішні гроші, 5-10 гривень. Спочатку взагалі грали безкоштовно. Але люди приходять, адже театр залишився єдиним місцем, де вони можуть просто сісти та поплакати.

Я взагалі плекаю таку ідеалістичну ідею. Крім гуманітарних коридорів, які з нашої сторони заходять в Луганськ по домовленості, я робив би ще культурні коридори. Обов’язково. Бо є люди, які би погодились в цьому брати участь. Можливо це не прагматично, але мені здається, так було би правильно. Адже на ці території активно влазить не лише інше законодавство, а й інший менталітет.

Ти говориш, що не можна до тих, хто там в силу обставин, залишився і грає вистави, ставитись як до колабораціоністів. А як ставитись до тих, хто приїжджає з іншого боку кордону, фактично його незаконно перетинаючи?

Я вважаю, що це порушення державності, порушення гідності. Як можна, знаючи, що така біда коїться, просто користуватися цим? Ви можете приїхати, подивитись, що відбувається, але не виступати як публічна особа. Краще привезіть хліб, гроші, воду.

Звичайно, я нікого не хочу засуджувати, але в Донецьку деякі театри кинулись вступати в Союз театральних діячів Росії. Чого? Як? А це були люди, які мають звання заслужених, народних. І звання ці їм давала Україна. І вони їх приймали. Але я вважаю, що культурні коридори могли би зарадити багато чому.