1981-й. Хроніки ностальгії

Ми відкривали Львів буквально, як відкривають книжку чорно-білих фотографій «Історико-архітектурний заповідник». Сірий камінь стін і окислена, позеленіла бронза монументів, чорні діри дахів, калейдоскоп вітражів і скрип старих НДРівських трамваїв.

Рекламу ще не придумали і середньовічні кам'яниці ще не нагадували весільний торт з  «лейбою» «Банк». Древні собори тримали свої «багатства» закритими. Перетворені на склади і меблеві магазини, вони манили своїми напівмертвими фресками і вітражами. Більше через похилені паркани, розбиті двері і покалічені вікна було неможливо побачити. Все інше додавала уява і книжки.

Темний від кіптяви, ніколи немитий ЖД-вокзал дихав втомою і відчаєм транзитних пасажирів. В електрички сідали на ходу, брали штурмом, деколи залазячи через вікна. На перонах запах пиріжків з лівером накладався на туалетні міазми, що вкупі з постійним потоком людей створював враження - «вчора була війна».

Сірі, убогі вітрини і вивіски «прод-пром-спорттовари», «гастроном», «хліб», «води-соки», «пиво», «горілчані вироби» не випадали з образу древнього міста. Ми дали їм свої імена. «Соки-води» на Київській ми називали «Унітаз», пивбар «Мюнхен», бар «Сайгон», ресторан «Барабан», кіоск, де наливали пиво, «Кафедра». Тільки ресторани залишили свої назви незайманими. «Фестивальний», «Інтурист»... Пізніше найпрестижнішу трійцю замкне «Дністер».

Ми були кращі. Кращі випускники шкіл. Кращі абітурієнти. Гірші відпали, не взяли бар'єр вступних іспитів. Гірші пішли в армію, ПТУ і на завод. Нам сказали - «ви зараховані», ми вийшли з аудиторії і ошизіли. Буквально, коли старші чуваки з нульовки сказали «ви життя не бачили, ви в танку не горіли», ми повірили. Вони виглядали, як танкісти. Коли якийсь «абстрактний льотчик» в «Сайгоні» показав нам жетон збитого американського пілота, ми чесно налили йому «Старого Талліну».

Коли тобі 17, ти не можеш об'єктивно оцінити реальність. Потрібен час, щоб вивітрився ідеалізм, романтика і віра у власну винятковість. Цинізм, алкоголізм і розчарування, яке помилково називають мудрістю, приходить з роками.  

Черги, дефіцит, фільми про партизанів, політінформації, мило у формі цегли із запахом сосен, індійський феномен «Махарані» - це сприймалось без болю. Для нас місто було заповідником геніїв, які розуміли квантову механіку, і шизофреніків з епохи дирижаблів, які читали сонети Шекспіра англійською в пивбарі «Грюндік». Це була резервація - професори, студенти і просто таланти, які могли три ночі підряд «розписувати пулю», з'їсти в закладі склянку і поставити мат кращому шахісту першого поверху десятого гуртожитку Політеху. Це було гетто, де на нас чекали таксисти, міліціонери, бармени, офіціанти, алкоголіки і фарцовщики. Вулицями гуляли олімпійські чемпіони, шахісти, оперні діви, віртуози скрипки і рапіри.

Ми виходили з гуртожитків, де на ліжку лежали п'яні росіяни, коридорами бродили живі монголи, а на кухні траплялися зажурені поляки. Ми слухали кубинців, які розказували анекдоти про коменданте і пили горілку з мадярами. Це був інкубатор ідей і всього нового - від рок і джаз музики до авангардної моди і мало не забороненої літератури. Наш Львів був і їх Львів, одне з чудес світу, місто, яке не програвало їх Гавані, Будапешту, Варшаві, Берліну і Улан-Батору, принаймні в одні ворота, в суху. Комісійні магазини, де продавали магнітоли SHARP і годинники Orient. Ми ходили туди, як на виставку сучасної техніки. Книжкові магазини в центрі міста. Бібліотеки. В магазинах гори примітивного неякісного взуття і одягу, які ніхто не хотів носити. Справжні дискотеки 80-х.

Дефіцит майже всіх продуктів, за винятком цукру, хліба і молока. Дикі черги. Тупий майонез, горошок, гречка і шпроти - в категорії делікатесів. Шоколад як запах над цехами «Світоча». Морозиво «лодочка» на Академічній і гарячий шоколад в «Шоколадці».

Криве дзеркало життя, де не було жебраків і п'яниць, особливо дітей, хоча алкоголю було стільки, що гарантувати тверезість могли тільки патологоанатоми. Сухе, особливо «Аліготе» і «Струмок», були на розлив разом із соками і халвою в банках. Вино брали сітками. Батареї «Портвейну», плодово-ягідного чорнила «Золота осінь» і трилітрові баняки томатного, яблучного, виноградного і березового соку закривали порожні прилавки. Закиди науки, що такі дози спиртного можуть покалічити організм, студенти ставлять під сумнів. Великі жовті бочки з пивом і квасом у всіх парках, місцях відпочинку, на вулицях і просто на перехрестях доріг.

Місто заводів і фабрик, куди час від часу студентів скеровують копати ями, називаючи це «трудовим тижнем». Оперний закритий на реставрацію і кілограми класичної музики на телебаченні та радіо. Концерт органної музики у виконанні Гаррі Гродберга в костелі Магдалини, платівки «музики», де за роялем сам Ріхтер, на поличках магазину «Мелодія» і кінотеатри, де йдуть майже останні французькі фільми.

Ми здали сесію, пройшли перший курс і по-справжньому прийшла молодість. Літо, щастя, а нас, студентів, рідний інститут зажене в миколаївські степи, збирати помідори. На дворі 1981-й. Активісти ліплять «комсомольський прожектор», сексоти пишуть доноси, комуністи будують БАМ, випускники шкіл збирають гроші, щоб не йти в Афганістан, а народ стоїть в черзі за бутербродним маслом.

На широкоформатному екрані кінотеатру «Львів» показують «Тегеран 43», в кіосках продають касети «Басф», в магазині «Мелодія» платівку Лео Соєра, а на пружинному ліжку гуртожитської кімнати 113 лежить Ласло і конспект з марксистсько-ленінської етики. Змучений спекою, чергами і великим дозами кріпленого вина іноземний студент Лаці Боднар з набожним трепетом заводить «грамофон» Фенікс, львівського заводу телеграфної апаратури, відкриває конверт The Wall і ставить Hey YOU.

Ми залишили Львів, нас зустрів колгосп, спека і фраза «бандеровцы» у виконанні аборигенів. Ми скажемо «Сайонара», «Гуд бай» місто наших мрій, Львів, яким ти не будеш ніколи.

Фото з сайту www.allposters.com