2 дні… 2 ночі…

Те, що хочеться сказати зразу по виставі: НАРЕШТІ! Нарешті я побачив на сцені театру ім. М. Заньковецької купу молоді в сучасних молодіжних прикидах та ще й щоб брейк-данс на голові витанцьовували! Не думав, що це станеться за мого життя (якщо взагалі станеться)! Але тепер серйозно і за порядком.

Відразу треба зауважити, що по-суті маємо справу не так з фантазією на тему «Ромео і Джульєтти» Шекспіра, як із інтерпретацією лібрето «Вестсайдської історії» - знаменитого бродвейського мюзиклу 1957 р., написаного за мотивами цього шекспірівського твору (екранізація «Вестсайдської історії» 1961 р. завоювала 10 Оскарів!)

На відміну від веронської історії, де йдеться про задавнену і малозрозумілу ворожнечу двох впливових міських родин, на Вестсайді все зрозуміліше і жорсткіше: це конфлікт двох емігрантських угрупувань (різних у часі хвиль еміграції) - «Ракет» і «Акул», що вигризають собі місце під сонцем. І історія ця, на жаль, вражає своєю актуальністю. Тема злочинності і бандитизму (в тому числі і молодіжного), тема зростаючої кількості проблем нелегальної міграції і пов'язаних із цим конфліктів, тема зіткнення культур, і, врешті-решт, насамперед, тема власне агресії - такий от клубок проблем угледів я у постановці «2 дні... 2 ночі...» (режисер Богдан Ревкевич - це щойно друга його режисерська робота). І «Акули» (латиноамериканці), і «Ракети» (реперські прикиди яких викликають асоціації з афроамериканськими т.зв. ґанста-реперами) - це непогані люди, кожного з яких можна зрозуміти, і кожен з яких по-своєму правий. Проте небажання чути інших, обмежене переконання у власній правоті («Чого ви сюди приїхали?» - «А ви чого?»), прагнення утвердитися непомітно роблять із цих людей агресорів і вбивць. Нічого нового: агресія породжує лише агресію, і за принципом лавини вона у різних формах наростає, змітаючи все на своєму шляху, і невідомо, як її зупинити. Агресія, як бажання влади і контролю, агресія, як спосіб відвоювати місце у житті, агресія, як підліткове бажання самоствердження, - дарма, стосується це окремої людини, певної спільноти, цілого народу чи держави в особі її лідерів. Влада у виставі, представлена поліцією, на відміну від справедливого веронського князя - теж джерело агресії. Поліцейські ставляться до людей як до покидьків, яких кожен раз можна добряче лупнути («В мене є значок, а в тебе - нічого»; «Ви хоч повбивайте один одного, але не в моєму районі».) Засліплене усвідомленням власної односторонньої правоти нагнітання агресії завжди призводить до зіткнень, де ламаються долі невинних - старі, як світ, граблі, на які людство не перестає наступати протягом всього часу свого існування, та й чи перестане? І чи зможе ця вистава змінити ситуацію хоча б у свідомості кількох глядачів? Скільки людство створило геніальних гуманістичних і антивоєнних творів, які припадають пилюкою і ні на що, як видається, не впливають і не вчать!

В такі-ото «дебрі» міркувань заводять враження від вистави, але варто, мабуть, сказати дещо власне про неї. Цілковита відсутність «одягу сцени» (задника і лаштунків) - не новий прийом, який проте в таких театрах, як заньківчанський, завжди створює враження деякої революційності - як свого роду виклик, радикальність і бунтарство (дякувати художнику-постановнику О.Хорошко). Екран в центрі сцени, на якому на початку і в кінці кожної дії з'являється рука, що сипле пісок, і час від часу протягом вистави - електронний циферблат, як фаталістично безсторонній відлік до невідворотної розв'язки. Кольорова гама вистави стримана: «Ракети» вирішені в переважанні білого, «Акули» - чорного, копи - традиційна чорна уніформа, решта (Док, лейтенант) - звичайний буденний одяг неяскравих кольорів (респект художнику з костюмів Н.Тарасенко), тому єдиний яскравий кольоровий сплеск - залитий червоним екран по сцені першого вбивства - дійсно вражає.

Доречне вирішення сцен бійок як танцювальних номерів дозволяє уникнути зайвого хаосу, метушні і тупого натуралізму, на які частенько страждають подібні сцени (танці О.Балаян). Це, між іншим, стосується і сцени зґвалтування (є й така!), котра, якщо її не виконувати відповідно до стилістики танців-бійок достатньо точно, втрачає свою умовність, стає грубо натуралістичною і випадає з пластичного вирішення вистави. А так - все танцювально виважено і естетично завершено. І до того ж під рок-музику! Музична частина, як бачите, теж тішить (моє не надто досвідчене вухо навіть вловило кавалки з Red Hot Chilly Pappers!) Проте варто зауважити, що вистава - не мюзикл, і попри достатню кількість танцювальних номерів, пісенних, окрім теми закоханих Марії і Тоні, немає. До вистави написана оригінальна музика (композитор Б.Сегін), музика ж Леонарда Бернстайна не використовується.

Що ж до акторського виконання, то, на жаль, мушу зауважити, що школа заньківчанських штампів ніде не ділась. Проте! Майже в кожного другого актора я зміг відзначити для себе більше чи менше, але таки професійне зростання! Не можу перелічити всіх, але не годен не сказати про Юрія Хвостенка - одного з найперспективніших і, на сьогодні, вважаю, найяскравішого з молодих акторів театру. Зі своїм трагікомічним обдаруванням він в ролі ватажка Ракет Руффа (відповідник Меркуціо) почувається як риба у воді, і його пластика в реперському костюмі органічна, як вроджена! Цього, на жаль, не можна сказати про всіх акторів: як так, добра половина молоді не вміє рухатись в молодіжних прикидах?! Замало ж лише розкарячувати пальці і махати кистями рук! Це стосується і танців: рух хочеться бачити енергійним, цілеспрямованим і довершеним (інакше - для чого?), а цього бракує багатьом. Та й взагалі, попри велику, як у жодній іншій заньківчанській постановці, домінуючу кількість молоді бракує молодіжного драйву, буяння молодечої енергії, нестримності! Бракує динаміки, яка б тримала і не відпускала глядача протягом всієї вистави. Введений у виставу символічний образ Ангела надає їй вічнісного виміру, але в гонитві за красивістю, його сцени часто затягують і гальмують темп дії. Випадають із розвитку і пісенні номери: попри красиву мелодію вони виглядають надто вставними, до того ж голоси обох пар виконавців головних ролей (Н.Поліщук - Н.Московець і Г.Далявська - В.Коржук) не дуже гармоніюють між собою, оскільки співають вони в дещо різних манерах. Хоча, треба визнати, ця тема таки вражає в сцені смерті Тоні.

Взагалі ж варто зазначити, що накопичення в другій дії одноманітних страждань дещо втомлює, проте багатьох штампів вдалось уникнути завдяки знайденому відповідно до даного фізичного стану темпу і способу дихання - напевно кожну сцену варто починати розбирати з природи дихання.

В цілому ж, здається мені, що за засобами естетичної мови це - найсучасніша постановка на великій сцені театру. І страшенно хочеться, щоб акторська молодь, яка отримала «свою» виставу, не поставилась до неї, як до вже зробленої роботи, а працювала й надалі над вдосконаленням образів, щоб витиснути максимум з кожної даної ролі, оскільки наступний такий шанс може бути хтозна-коли.

Фото зі сайту zankovetska.com.ua