9 травня у Москві. Що насправді має значення

Владімір Путін, як і будь-який диктатор, нерівно дихає до символізму. Зокрема, до символічних, круглих і взагалі пафосних і значущих дат. Звісно, це відбувається не завжди, далеко не кожна дата викликає в цього божевільного стариганя відповідну реакцію; на цьому, до речі, погоріло багато українських прогнозистів, які неодноразово потрапляли пальцем у небо із заявами на кшталт «от цього разу точно вдарить по Україні оцього от дня, бо…». Але й не можна закривати очі на важливість для російського президента тих чи інших моментів, символів, дат. Хоч вони часто мають цілком практичне підґрунтя.

Однією з таких дат, безумовно, є 9 травня. День Перемоги. Головне свято Російської Федерації. До речі, ця дата і відроджена була (причому неодноразово) з цілком утилітарною метою. Так, неодноразово, бо якщо про 1965 рік, коли Леонід Брежнєв зробив із цього дня вихідний і святковий (бо йому треба було позагравати з населенням імперії, а нічого більше запропонувати новий володар не міг), багато хто пам’ятає, то про 1995 рік, коли Борис Єльцин, якому треба було перехопити електоральну підтримку в комуністів, відновив проведення військового параду, згадують далеко не всі.

А зараз, у путінські часи, у Кремля і взагалі нічим зв’язати країну докупи. Ну, немає нічого спільного в Якутії, Кубані, Мурманська, Владивостока, Уралу і Поволжя – окрім цієї дати. Та ще нинішньої війни, яку досі ганебно обзивають «СВО». До речі, та війна і свято на честь її завершення вже активно використовуються для популяризації війни цієї – тож тут актуальність і необхідність більш ніж очевидні.

Саме тому нинішня історія уже стала справжнім пропагандистським провалом Кремля. Ідеться про відмову навіть від того кастрованого військового параду на Червоній площі, який проходив у минулі роки повномасштабної війни. Бо воно, з одного боку, зрозуміло – українські дрони он уже на Урал долітають, а «ближню Росію», таку, як Туапсе, взагалі на справжнє пекло перетворили. А з іншого – коли це в імперії зважали на небезпеку, на загрози, на здоровий глузд врешті-решт? Згадайте хоча б той же «Крим наш». Хто тоді думав про наслідки? Росіяни кайфували від величі власної мегав’язниці. Від того, що вона знову «розширюється», знову захоплює чуже – тобто займається улюбленою справою не тільки режиму, а й суспільства.

А тут вона відверто боїться. І кого! Тих, кого «за три дні», до кого «тільки брову підняти» обіцяли – «і всі відразу зрозуміють». Словом, такий День Перемоги, який очікується 2026 року, – це не свято, не перемога, це справжня ганьба. А якщо ще згадати, що Путін дзвонив Трампу, щоб виклянчити собі якусь умовно безпечну зону в районі Москви на 9 травня, аби той натиснув на Україну, а сам російський диктатор хоч якийсь захід міг провести… А Z-патріоти, американо-, заходоненависники – вони ж обов’язково згадають.

Отак День Перемоги ще до самого цього дня став Днем Ганьби. Днем особистої ганьби Владіміра Путіна. І на цьому можна було б поставити крапку, якби у всій цій історії не було іншої сторони. Нашої, української.

Звісно, усе, що для Путіна – ганьба і поразка, для України – успіх і досягнення. Знов-таки, психологічну перевагу ніхто не скасовував. Та й настрій у воюючій країні чимось же треба піднімати. Тому, до речі, багато хто з військових і (особливо) навколовійськових блогерів регулярно радує своїх підписників численними відеозаписами того, як наші дрони утилізують представників окупаційних військ. Дехто заробив на цьому непоганий капітал. Тобто соцмережевий капітал, хоча хтозна…

Та попри всі позитивні емоції від споглядання за черговими результатами дронополювання, не варто забувати один дуже важливий момент: усі ці історії, відеозаписи з дронів, дим над Туапсе і навіть перелякане скасування військового параду на 9 травня не є самодостатніми явищами.

Простіше кажучи, Збройні Сили України воюють не для того, щоби блогери мали контент для читачів чи щоб Путіна вкотре виставити боягузом, а насамперед для того, щоб зупинити окупантів (а в ідеалі взагалі звільнити всі окуповані території). Нібито очевидно, правда? Але, переглядаючи соцмережі, дедалі частіше складається враження, що для багатьох українців сенс війни – саме в тому, щоб мати привід увімкнути фейсбук чи телеграм і полистати відео з черговою утилізацією російських військовиків.

Це все я веду до того, що історія з парадом також неважлива сама по собі. А лише в загальному контексті війни. Вплине на Путіна, підштовхне його до припинення бойових дій – чудово. Не вплине – отже, воюємо далі. Проте робити цей один захід мало не головною подією року – тільки самим собі шкодити. Уявіть собі, що Путін справді отримає якісь гарантії від Трампа (реальні чи вигадані, неважливо) і проведе той бісів військовий парад. Що тоді робити українцям? Посипати голову попелом і ридати, даючи зайвий привід для радості та пропагандистських постів ворогу? Навіщо?

Війна – це не тільки і не стільки боротьба за проведення чи скасування параду на Червоній площі. Це навіть не один з етапів війни. Так, маленький епізод, який забудеться вже наступного дня. Епізод забудеться – а війна залишиться. Триватиме. Ось що насправді має значення. А не те, кого там Кремль вижене на парад на честь так потрібного йому, вигаданого ще його комуністичними попередниками свята.